250 років від дня народження Івана Орлая (1770–1829), українського вченого, педагога, організатора освіти

Іван Семенович Орлай народився в 1770 р. (за ін. даними 1771) в селі Паледь колишньої Австро-Угорщини (тепер Мукачівський район Закарпатської області). Навчався у мукачівській елементарній школі, Ужгородському народному училищі та місцевій гімназії,  Варадинській академії і(зараз Румунія), Львівському університеті. У 1789 р. І. Орлай вступив в Йозефінську семінарію і став членом ордену піарістів (заснований у 1597 римсько-католицький орден). Після одержання звання професора (1790) Орлай розпочав педагогічну діяльність у Велико-Карлівській гімназії, викладав давні мови, географію, історію та арифметику у нижчих класах.

1791 Орлай переїхав до Петербурга. Провчившись два роки в медичному училищі, після його закінчення удосконалював знання з медицини у Відні. Діяльність у Росії розпочав на посаді лікаря, згодом – вченого секретаря Медичної Колегії та редактора «Журнала врачебной науки» (1811–1814). Постійно знайомився з новітніми досягненнями в медицині, досліджував проблеми, пов’язані з лікуванням віспи, раку, ревматичної епілепсії тощо, викладав у медичних навчальних закладах.  На початку 1817 стан здоров’я Івана Семеновича погіршився і він був змушений на два роки припинити будь-яку трудову діяльність.

Незважаючи на привабливі пропозиції з Московського та Харківського університетів, І. Орлай обирає шлях педагога і до кінця життя залишається пов’язаний з розвитком освіти в Україні. Роки діяльності в Ніжинській гімназії й Одеському Рішельєвському ліцеї можна вважати роками розквіту його педагогічного таланту.

Заступивши на посаду директора Ніжинської гімназії вищих наук (нині — Ніжинський державний університет імені М. В. Гоголя) 1 листопада 1821 він одразу взявся за влаштування Гімназії в усіх аспектах. Особливими заслугами Орлая є його вдалий вибір викладачів та суворий нагляд за вивченням мов. У спогадах колишніх вихованців гімназії Орлай постає як суворий начальник, але добра, поблажлива і палко віддана своїй справі та Гімназії людина. У серпні 1826 його переведено на посаду директора одеського Рішельєвського ліцею, на якій він багато зробив для розвитку ліцею та педагогічного інституту при ліцеї.

Іван Орлай помер в Одесі 27 лютого 1829 і був похований на Першому Християнському цвинтарі міста. 1937 комуністичною владою цвинтар було зруйновано. На його місці був відкритий «Парк Ілліча» з розважальними атракціонами, а частина була передана місцевому зоопарку. Нині достеменно відомо лише про деякі перепоховання зі Старого цвинтаря, а дані про перепоховання І. Орлая відсутні.

Лев Юстимович  Биковський народився 23 квітня 1895 в с. Вільховець, нині Звенигородськогорайону Черкаськоїобласті. Навчався у Політехнічному, згодом Лісовому інститутах у Санкт-Петербурзі (1912–1915), на історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського державного українського університету (1919–1920), на філософському факультеті Варшавського університету, економічно-кооперативному факультеті Української господарської академії (УГА) у Подєбрадах (Чехословаччина), де отримав диплом інженера-економіста (1927). Закінчив курси бібліотекознавства при Варшавській публічній бібліотеці (1921–1922) та УГА (1927).

Л.Биковський – один з перших бібліотекарів Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Він є автором близько 20 публікацій про початок діяльності Бібліотеки.

Починаючи з 1921 Лев Биковський був в еміграції – Польщі, Чехословаччині. Працював в установах, пов’язанихз книговидавництвом. У 30-і рр. в Україні його ім’я було заборонене. З 1928–1944 Л.Биковський працював у Варшавській міській публічній бібліотеці, завідувачем відділу комплектування, викладачем Вищих курсів бібліотекознавства. Займався журналістською працею, брав участь у розбудові Української вільної академії наук (УВАН), в якій очолив книгознавчу комісію. ОрганізувавУкраїнський Чорномороський інститут, а згодом сприяв створенню Суходолового та Океанічного інститутів. В 1949 Л.Биковський переїхав до США, де  працював у місцевій публічній бібліотеці в Денвері, був незмінним секретарем Денверської групи УВАН. З 1963 – співробітник ж. «Український історик»,  один із членів-засновників Українського історичного товариства. В 1971 Л.Биковському було присвоєно ступіньдоцента  в галузі книгознавства.

Творчий доробок Лева Юстимовича містить понад 500 праць з питань книгознавства, бібліотекознавства,бібліографії, історії українського книжкового руху, геополітичного становища України та її новітньої історії.Серед його праць – «Українське книгознавство» (1922), «Замітки про книгознавство та книговживання» (1923), «Книгознавство, бібліографія та бібліотекознавство: Програма» (1933),«Бібліотечна педагогіка» (1938),«Департамент книги України: Проект» (1942),«Шестиліття діяльності Українського Суходолового, морського та океанічного інституту» (1946), «Апостол новітнього українства: Юрій Липа» (1947), «Українські книгознавчі періодики і збірники 1-ї пол. 20 ст.» (1978) та ін..

Помер Лев Биковський 11 січня 1992 у Денвері (США).

Дмитро Григорович Білоус народився 24 квітня 1920 в селі Курмани, нині Недригайлівського району Сумської області в селянській багатодітній сім'ї. Після закінчення школи навчався в Харкові на робітничому факультеті та працював на електрозаводі. 1938 вступив на філологічний факультет Харківського університету. Його однокурсниками були Олесь Гончар і Григорій Тютюнник. 1941 добровольцем пішов на фронт. Після тяжкого поранення лікувався у шпиталі, пізніше був співробітником редакції радіомовлення для партизанів і населення окупованих територій України. Згодом працював у республіканському радіокомітеті. 1945 закінчив філологічний факультет Київського університету. 1948 – аспірантуру на кафедрі української літератури. І вже у 1948 виходить його перша книжка, яка й визначила подальшу долю – бути письменником. Це була збірка гумористичних та сатиричних віршів «Осколочним!».

У 1950-х Дмитро Білоус починає писати вірші для дітей. Він увійшов в українську дитячу літературу із власними темами, образами і засобами їхнього втілення Його книжечки «Пташині голоси», «Упертий Гриць» та «Про чотириногих, рогатих і безрогих», «Лікарня в зоопарку», «Турботливі друзі», «Сад на Лисій горі», «Веселий Кут», «Гриць Гачок» залюбки читає українська дітвора. Д. Білоус багато писав про школу і для школи. На прохання вчителів він написав для школярів книжку «Мандрівка в Країну Чеснот».

Ще одна яскрава грань таланту Д. Білоуса – перекладацтво. Він переклав збірки поезій Івана Вазова, Георгія Джагарова, Дмитра Методієва, Ангела Тодорова. А вершина, безперечно, – двотомна антологія болгарської поезії, половину творів з якої Д. Білоус переклав особисто.

Дмитро Білоус – член-кореспондент Академії педагогічних наук України з березня 1994, почесний академік з 2000. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1990) за книгу «Диво калинове», яка стала справжнім помічником учителя-словесника. Вона  пробуджує інтерес дітей до структури нашої мови, до її таємничих глибин, нагадує про моральний обов'язок не забувати, знати материнську мову, про необхідність  нести у своїй душі святе почуття любові і шани до рідної землі та її історії.

Помер Дмитро Білоус 13 жовтня 2004, похований на Байковому кладовищі в Києві.