Формування Лесі Українки як педагога

Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилася 15 лютого 1871 року у місті Новоград-Волинському на Волині (нині Житомирська область). Про Лесю Українку як письменницю, поетесу, яка тридцять років боролося з тяжкою хворобою – туберкульозом кісток, знає кожен. Її творчість вивчалася в школах в радянський період і дотепер входить у шкільні програми. До письменницького, перекладацького та драматургічного талантів можна сміливо доєднати і педагогічні досягнення.

Народилася майбутня письменниця в сім’ї української інтелігенції і саме родина вплинула на формування її світогляду, невпинної жаги до знань, розвитку та самоосвіти. Її мати – українська письменниця Олена Пчілка, сестра Михайла Драгоманова; батько — юрист, освітянин, меценат, член «Старої громади».  Леся Українка була другою дитиною у сім’ї Косачів, всього у сім’ї було п’ятеро дітей: старший за неї  братМихайло та молодші — Ольга, Оксана, Микола та Ізидора Косачі. Олена Пчілка не хотіла віддавати своїх дітей на навчання до російської гімназії, тому всі вони виховувалися й навчалися в сім’ї. У домашніх умовах Леся Українка отримала ґрунтовну освіту і протягом усього життя не припиняла самоосвіту.

Діти у родині Косачів під керівництвом матері навчаються від батьків, оточення та приватних вчителів. У чотири роки майбутня письменниця навчилася читати, а у дев’ять – написала першого вірша «Надія», де прочитуються глибокі переживання юної авторки, пов’язані з арештом і засланням її тітки Олени Антонівни Косач.

У близьке оточення сім’ї входять родини Старицьких, Лисенків, Антоновичів, Ковалевських. Зокрема, у період проживання у Києві Леся Українка разом з братом навчалася грі на фортепіано у дружини Лисенка — Ольги О’Коннор; деякий час брала уроки малювання у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка. За допомогою  вчителів вивчає грецьку і латину, а завдяки матері — французьку і німецьку мови. Самотужки оволоділа англійською, грецькою, латинською, польською, болгарською мовами бралася за вивчення грузинської, шведської, іспанської. За порадою матері, у юному віці разом з братом Михайлом переклала «Вечори на хуторі під Диканькою» Гоголя. І це стало першою сходинкою до серйозного перекладацького майбутнього.

Велику роль у формуванні світогляду та погляди Лесі Українки відіграв її дядько – Михайло Драгоманов, якого Леся Українка вважала своїм «духовним дядьком», ідеями якого захоплювалася, до порад прислухалася. З  1876 р. М. Драгоманов  перебував у еміграції у Болгарії, працюючи на посаді професора у Софійському університеті. У 1894 р. її мрія побачитися з дядьком здійснюється: Леся Українка приїжджає до нього у Болгарію, де прожила більше року. Вона багато працює в  дядьковій бібліотеці, спілкується з Михайлом Петровичем, обговорюючи з ним всі проблеми. Саме тут поетесі судилося пережити першу тяжку втрату: 8 червня 1895 р. її улюблений дядько помер від розриву аорти.

Лариса Косач постійно листується, а серед адресатів, окрім родини Косачів-Драгоманових, — найвизначніші діячі доби: Михайло Павлик, Осип Маковей, Іван Франко, Михайло Кривинюк, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький, Агатангел Кримський, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич, Іван Труш, Борис Грінченко.

Народження в освіченій родині, дружні стосунки з іншими родинами української інтелігенції, наполегливість матері до домашнього навчання та запрошення найкращих приватних вчителів, жага до самоосвіти та знань, затишок та взаєморозуміння у сім’ї сприяв становленню Лесі Українки як людини, яка не лише вміє та знає, а й готова ділитися своїми знаннями, аналізувати, знаходити вирішення із складних ситуацій, сприяти змінам на краще. У всьому цьому і народжується письменниця як педагог, критик тогочасної системи освіти, дитяча письменниця, авторка підручників, перекладачка, репетиторка.

Леся Українка – педагогиня-практик

У родині Косачів було четверо молодших дітей і Леся Українка часто брала на себе обов’язки виховательки та вчительки: влаштовувала різні дитячі свята, спектаклі, давала уроки іноземних мов, вчила грати на фортепіано.

Сестра Ісидора згадує: «Леся завжди знаходила час приділити увагу і нам, своїм молодшим сестрам і братові. У мене, наприклад, першою учителькою музики, а також і французької мови була Леся. Ту науку під Лесиним керівництвом я й досі згадую з вдячністю, так вона вміло провадила її, така лагідна, бадьора, часто навіть весела, так терпеливо ставилася, коли я чогось одразу не могла виконати, хоч вимагала великої пильності, поки не досягнула гарних наслідків». Розпізнавши талант та музичні здібності сестри Оксани, Леся Українка вчить її грі на фортепіано. Сестру Ольгу готувала  до гімназії: «Я просила б дядька, щоб він порадив які учебники з географії для Олесі, а то щось я не знаю жадного доброго. «Lectures historiques» («Історичні читання» (франц.) ми отримали, я дуже дякую дядькові за сю книгу, вона прийшлась нам тепер якраз до ладу». Та ж сестра Ольга згадує, що старша сестра вміла «своїми оповіданнями, казками розважити старшого, мінорно настроєного, і заспокоювати та вкоськувати молодшого, упертого і невгамовного».

У родині Косачів збиралися й інші діти. У них жив молодший син Михайла Драгоманова – Зоря. Леся Українка влаштувала його навчатися до 3-го класу 4-ї Київської гімназії, розмовляла з ним французькою мовою, повідомила батькові племінника, що його син навчатиметься в одному класі із сином Лисенка: «певне, будуть товаришувати».  Деякий час жила у них тітка Олександра (Олександра Антонівна Косач-Шимановська) з двома синами – Антоном та Павлом, яких кузина готувала до навчання у «земледельческому училищі».

Леся Українка вела війну з тяжкою хворобою – туберкульоз кісток – протягом 30 років свого життя. Тому часто на лікування їздила закордон: Єгипет, Італію, Німеччину, Австрію, на Кавказ. Тяжко хвора, перебуваючи у Єгипті (1909-1910) на лікуванні вона і там протягом п’яти місяців проводила заняття для двох українських підлітків-гімназистів Дмитра та Миколи Охріменків, які проживали з нею на віллі «Континенталь». Заняття з ними поділялися на дві частини: одна повністю відповідала гімназійній програмі, другу складали бесіди, оповідання про минуле, у ході яких наставниця переконливо й зрозуміло розкривала своїм учням ідеї художніх творів, різницю між сентименталізмом і реалізмом. У спогадах Миколи Охріменка є рідкісне свідчення про Лесю Українку та її вихованця. Якось вона побачила свого учня в глухому кутку саду: зі сльозами на очах він читав якийсь трагічний епізод у книзі Г. Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома». Поява вчительки була несподіваною, і Микола, збентежений, закрив обличчя. Лариса Петрівна промовила: «Не соромся, Коля, хоч мені цілком зрозуміла твоя ніяковість і стурбованість, адже мужчині плач не до лиця. І недобре, коли це бачать жінки, особливо молоді дівчата. Але я не така вже молода, — це перше, а друге — я твоя вихователька і друг твоєї матері. Та є ще й третє: я сама в дитинстві плакала над тяжкою долею Тома і його друзів, і мені приємно, коли люди співчувають цим знедоленим героям роману».

Під час перебування в Єгипті поетеса, вивчивши арабську мову, навчала грамоти двох арабських хлопчиків – Мухамеда і Саїда. За цією роботою бачив її історик Дмитро Яворницький, що був захоплений успіхами, яких вона досягла, навчаючи їх. «Арабчата, – пише він, – були надзвичайно вродливі, розумні й симпатичні: вони легко засвоювали знання, які так щедро, з любов’ю віддавала їм наша поетеса». «У зв’язку з такими думками поетеси доречним видається сказатипро елементи педагогіки співробітництва, які на сьогодні часом іменуються під терміном «новації».

Брати і сестри, Галина й Остап Лисенки (діти композитора), Оксана Стешенко та інші згадують про Лесю Українку як про талановитого організатора дитячих спектаклів. У Колодяжному задумала зробити ляльковий театр, разом з родиною ставили п’єсу Олени Пчілки «Кармелюк». Разом всі робили ляльки, декорації, навіть пожежу панського будинку, підпаленого Кармелюком. Як згадує сестра Ольга: «Леся була за режисера, художника, артиста – за все». Ставили в родині і дитячу оперу Миколи Лисенка «Коза-Дереза». Остап Лисенко про це згадує: «Вся опера – для дітей: і глядачі, і виконавці – діти. Леся разом з моєю матір’ю розучувала з нами наші ролі, допомагала шити звірячі убрання, а на самих спектаклях була і режисером, і балетмейстером. Клопітка то була справа, де всі дійові особи були ми, діти. Пам’ятаю, що саме я завдавав їй найбільших прикрощів, бо партія вовка довго не давалася мені, п’ятирічному виконавцеві». Ставила ще опери Миколи Лисенка «Зима й весна», «Пан Коцький» та ін.

Діти, яким пощастило в дитинстві зазнати педагогічного впливу Лесі Українки, відзначають її витримку, тактовність, привітність. Остап Лисенко: «Режисером Леся  виявилася на диво терплячим»; Галина Лисенко: «Я й тепер дивуюсь – звідки в неї бралося стільки енергії, любові до цієї справи, а головне терпіння й витримки».

Поетеса знаходила спільні інтереси з будь-якою дитиною та застосовувала до кожного індивідуальний підхід.  У роботі з учнями рекомендувала дотримуватися педагогічного такту, враховувати вікові особливості і таким способом мобілізувати дітей до діяльності і розвивати їх творчі сили. З демократичної позиції розглядала Леся Українка роль учителя народної школи, який повинен виховувати молодь, надихати її на чесні, хороші справи. Народним вчителям вона відводила важливу роль у суспільстві і водночас ставила до них великі вимоги: «Якщо вчитель … добрий, освічений, то й учні знають те, що потрібно знати…».

 

Просвітницька праця Лесі Українки

Просвітницька діяльність Лесі Українки була спрямована передусім на розвиток українського суспільства, на піднесення культурного та освітнього рівня народу. Загалом просвітницьку діяльність письменниці можна поділити на декілька блоків: 1) підручники та збірники, підготовлені Лесею Українкою; 2) перекладацька діяльність; 3) Леся Українка – дитяча авторка; 4) методика навчання та критика тогочасної системи освіти.

1. Підручники та збірники, підготовлені Лесею Українкою.

Педагогічні нахили Лесі Українки і брак якісних посібників для навчання наштовхнули її на думку написати для молодшої сестри підручник стародавньої історії східних народів. Леся Українка ретельно опрацювала дослідження тогочасних західноєвропейських істориків. Це були «Стародавня історія народів Сходу» французького єгиптолога Г. Масперо, книга Л. Менера на цю ж тему, рекомендації та поради їй давав дядько – Михайло Драгоманов. Незважаючи на те, що підручник «Стародавня історія народів Сходу» вона написала у 19 років, створювався він упродовж 1890—1891 років, роботу над ним вона вважала незавершеною протягом всього життя. Тільки в останні роки життя вона дала згоду на його видання і знову почала «вчитися», перечитуючи історичні праці, сама підбирала до нього ілюстрації, наново переглядала рукопис, але остаточно підготувати книжку до друку вже не змогла. Підручник був виданий вже після смерті авторки (1913), без жодних змін і виправлень, двічі в одному і тому ж самому 1918 році. Обидва рази це робила сестра Ольга Косач-Кривинюк, для якої книжка і була написана. Історію та умови створення підручника якнайкраще розказує Ольга Косач-Кривинюк у передмові до І видання:

«Леся Українка, як була ще зовсім молодою дівчиною, то вчила свою молодшу сестру. Перед тим як починати вчити її історії, Леся Українка звернулася до звісного історика, свого дядька Михайла Драгоманова, і попросила його порадити їй, як краще та по яких джерелах складати курс стародавньої історії. Драгоманов віднісся дуже уважно до того прохання своєї улюбленої племінниці, вибрав німецькії та французькї книжки, які радив їй, яко джерела, і прислав їй додавши до них докладні поради про складання курсу історії. Відповідно до порад Драгоманова і по джерелах присланих ним, Леся Українка в роках 1890-1891 і зложила курс «Стародавньої історії східніх народів». Жила вона тоді в селі Колодяжному в Ковельському повіті на Волині.

Не задовго перед своєю смертію Леся Українка дозволила надрукувати «Стародавню історію», але конче хтіла переглянути її і виправити перед друком. Тяжка недуга не дала їй зробити сього і «Стародавня історія» друкується тепер так, як вона була написана одразу, — без жадних змін і поправок.

Леся Українка хтіла, щоб «Стародавня історія» була надрукована з малюнками і сама повибірала малюнки до неї, але раніше не було змоги надрукувати «Історію», тепер же малюнки так страшенно удорожили б видання, що не можливо друкувати з ними, і через те се перше видання «Стародавньої історії»  друкується, на жаль, безьмалюнкив.

Взагалі дуже боляче, що через сучасні умови видавання  зовсім неможливо видати так гарно, як би хтілося, сю книжку, що друкується мною з глибокою любовію, пошаною і вдячністю до ясної, прекрасної памяти її автора.

(Ольга Косач-Кривинюк).»

Цей підручник —  основа поглядів Лесі Українки на всесвітню історію та історичний процес, а також — свідчення широти інтересів письменниці, її педагогічних здібностей. Талановито написані «історичні записки» стали першим українським підручником про життя, культуру народів Давнього сходу. У підручнику на 250 сторінках викладено стародавню історію індусів, мідійців, персів, єгиптян, ассірійців і вавілонян, фінікійців і євреїв. За обсягом книжка була значно більшою від тогочасних затверджених міністерством підручників.

Вивчення Лесею Українкою сходознавчих досліджень, осмислення історії, вірувань, звичаїв східних народів поглибили орієнталістську тематику в її поетичній та драматичній творчості, спонукали до перекладацької діяльності. Леся Українка — єдина жінка у вітчизняній культурі, яка сягнула таїни перекладацького мистецтва однієї з найвидатніших пам’яток людства — Ріґведи, окрім якої, до книги увійшли перекази Джатак, Бгаґавад-Ґіти, Законів Ману, Авеста.

Окрім підручника «Стародавня історія народів Сходу», Леся Українка уклала збірник   «Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького і Новоград-Волинського повітів Волинської губернії «Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького і Новоград-Волинського повітів Волинської губернії» у 1903 році; виданий вже її чоловіком Климентом Квіткою у 1917-1918 роках збірник «Народні мелодії з голосу Лесі Українки»(лінк на підручник з інтернету). Із записів Климента Квітки: «Сі пісні переймала Леся Українка найбільше від люду свого рідного і коханого волинського краю в дитячі літа і в ранній молодості. Деякі з них Леся знала від своєї матері… Частина мелодій була списана мною з голосу Лесі 1899 і 1900 року в Гадячому і в Києві, а частина – 1907 і 1908 року в Балаклаві і Ялті. Деякі тексти записала Леся і її брат Михайло Косач коло 1890 року безпосередньо від волинських селянок і селян… За складанням свого збірника застала її остання смертельна стадія її хвороби. Вона диктувала сі тексти ще кілька днів після того, як покинула від знесилення свою останню повість «Екбаль-ганем».». Збірник «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки» записав і упорядкував Климент Квітка, він вміщує 225 пісень.

2. Перекладацька діяльність

Найяскравіше просвітницька діяльність письменниці виявилася в її перекладацькій роботі. Перші, ще учнівські перекладацькі спроби Лесі Українки (зроблені, звичайно, під уважним материним наглядом) — це здійснені разом з братом Михайлом у 1884 році переклади Гоголевих «Вечорниць на хуторі під Диканькою». До книжки увійшли «Передмова Панька Рудого», «Запропаща грамота» і «Зачароване місце». Пізніше поетеса переклала українською уривок із поеми Адама Міцкевича «Конрад Валленрод» — «Вілія, що наші струмочки приймає…» (1887), третю і п’ять рядків четвертої пісні Гомерової «Одіссеї» (1888). У 1888-1890 рр. переклала 92 вірші, що ввійшли до книжки «Всесвітні твори. Книга пісень Гайнріха Гайне. Переклад Лесі Українки та Максима Славинського. — Львів, 1892». Далі поетеса перекладає рідною мовою окремі твори Гюго, Тургенєва, Надсона, Байрона, Шекспіра, Негрі, Данте, Гауптмана, Метерлінка та ін. Уже цей перелік прізвищ визнаних у всьому світі митців художнього слова засвідчує глибоку обізнаність Лесі Українки з найкращими надбаннями світової літератури, з якими вона намагалася ознайомити український народ з метою піднесення його культурного рівня. Необхідно відзначити, що ця обізнаність зі світовою літературою збагачує тематику творчості поетеси. Дуже рано вона виходить за межі звичайних для тодішньої української літератури побутових тем. Так, з класичного епосу, знайомого Лесі з раннього дитинства, вона бере образи Кассандри (драматична поема «Кассандра»), Ніобеї, Сафо (однойменні поезії), Орфея («Орфеєве чудо»), Прометея (у багатьох поезіях). За мотивами сербського народного епосу Леся Українка створює поему «Віла-посестра». Французька середньовічна література дає їй тему про кохання Трістана та Ізольди. Через Вальтера Скотта («Лорд островів») вона звертається до історії феодальної Шотландії («Роберт Брюс, король шотландський»).

Досконале знання багатьох іноземних мов і ґрунтовна обізнаність з історією світової літератури позначилися не лише на оригінальній творчості та перекладацькій діяльності письменниці, а й на її літературно-критичних статтях («Малорусские писатели на Буковине», «Заметки о новейшей польской литературе», «Два направления в новейшей итальянской литературе») та літературознавчих студіях, зокрема тих, які стосувалися розвитку драматургії та сценічного мистецтва («Новейшая общественная драма», «Європейська соціальна драма в кінці XIX ст.»). Синтезуючи національну літературу, культуру з європейською, Леся Українка спонукає до цього і своїх сучасників.

3. Леся Українка – дитяча авторка

Леся Українка є авторкою багатьох поезій та казок для дітей. Вона писала високохудожні твори для дітей і про дітей, у яких виявляла глибоке знання дитячої психології. Публікувала свої твори для дітей у журналах «Дзвінок», Молода Україна». Вірші під загальною назвою «Дитяче» та прозові казки для дітей «Лілея», «Метелик», «Біда навчить» майже всі були вперше надруковані у виданнях для дитячого читання: «Дзвіночок» та в «Ілюстрованій бібліотеці для молодіжі, міщан і селян». Її поезії тісно пов’язані з природою як джерелом пізнання, в яких перемагає життєстверджувальний настрій.

Її поезія пройнята любов’ю до дитини, повагою до жінки-матері, у її творах дитина завжди живе єдиним життям з дорослим, веде з ним діалог, є співучасником усього, що відбувається навколо. Що робить цю поезію важливим  виховним засобом. Так, у поезії «Вишеньки» (пдф) вона показує, як сама природа навчає дітей витримки та терпіння. В основі сюжету поезії «На зеленому горбочку» — мотив чекання хатинки-дитини на матір-сонце. У поезії «Мамо, іде вже зима…»перемагаєжиттєствердний оптимістичний погляд через діалог матері та дитини. Так, спостерігаючи взимку за пташкою, дитина ставить матері низку запитань:

Мамо, чи кожна пташина в вирій на зиму літає?..

…Чом же вона не втіка? Нащо морозу чека?..

…Нащо ж співає? Чудна!..

Поетична казка «Лілея» оповідає про хворого хлопчика та царицю ельфів – Лілею, яка знайомить його з людьми, з життям, ця невимушена казка вчить добру та вмінню спілкуватися. У своїй творчості Леся Українка часто звертається до фольклору та міфології. І це не дивно, оскільки проживаючи на Волині в с. Колодяжному та на дачі у с. Жабориця ще в дитинстві, спілкуючись з селянами та спостерігаючи за природою, для письменниці складно не звернутися до міфологічних вірувань свого народу. Це ми яскраво можемо побачити у найвідомішому творі письменниці – «Лісова пісня». У листі від 20 грудня 1911 року Леся Українка своїй матері пише: «Я здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами». Це було у 1876 році, тоді маленькій Ларисі було всього 5 років.

Важливою педагогічною проблемою вважала Леся Українка брак літератури для дитячого читання. На початку 90-х років ХІХ ст. вона добирає і редагує твори наддніпрянських письменників для журналу «Дзвінок»: «…діти повинні одержувати високохудожні твори на сучасні й історичні теми, які б сприяли формуванню їхніх моральних понять, громадських почуттів, естетичних смаків».

Розуміючи, що у вихованні підростаючого покоління вирішальне значення має дитяча література, Леся Українка активно працювала над її збагаченням, зокрема часто зверталася у своїй творчості до жанру казки («Біда навчить», «Казка про Оха-чудотвора» та ін.). Відгукуючись на пропозицію Софії Русової написати казку на тему народних казок, поетеса хотіла знати,«для якого віку хоче п. Русова видати казку, коли для більшого, то «Яйце-райце» годиться, а коли для меншого, — тоді підійшла б тема про «Дідову дочку і бабину дочку». Це свідчить про надзвичайно серйозне ставлення поетеси до написання дитячих творів (з урахуванням вікових особливостей дітей). Дуже відповідально ставилася і до ілюстративного матеріалу своїх творів. Ілюстрацію вона розуміла не інакше, як доповнення до задуму, думок автора. Тому, на її думку, між письменником і художником-ілюстратором має бути тісний контакт. У листі до сестри Ольги поетеса пише: «Тільки я прошу не пускати до друку ілюстрації, не показавши мені (йдеться про задум проілюструвати твір за мотивами народної казки«Яйце-райце»). Найкраще було б, якби я могла з самого початку сама списатись або на словах по- радитись з ілюстратором, щоб наша робота була якомога в одному стилі і справді одна одну доповняла».

У фондах Педагогічного музею зберігається декілька збірок та окремих видань дитячих поезій Лесі Українки. Особливої уваги заслуговує збірка дитячих віршів і оповідань «До української дитини», видана у Чернівцях у 1923 році до 10-ї річниці від дня смерті письменниці. До збірки увійшли такі твори: «До української дитини», «Поле», «Біда навчить», «Пташка, «Лілея», «Метелик», «Веснянка». Навіть у пізніших виданнях, ілюстрація до дитячих творів Лесі Українки дуже промовиста, художниками до її творів часто виступали передові майстри своєї справи. До збірки віршів для дошкільного віку «Пісенька весняної води», виданої у 1979 році ілюстратором виступила художниця-графік Софія Караффа-Корбут, а до драми-феєрії «Лісова Пісня», виданої у 1950 році – знаний український графік, живописець, професор Української академії мистецтв – Михайло Дерегус.

Обкладинка збірки «Пісенька весняної води». Художник-ілюстратор Софія Караффа-Корбут	Ілюстрація зі збірки «Пісенька весняної води». Художник-ілюстратор Софія Караффа-Корбут	Ілюстрація зі збірки «Пісенька весняної води». Художник-ілюстратор Софія Караффа-Корбут
Титульна сторінка збірки дитячих поезій Лесі Українки	Окладинка видання «Вишеньки» Лесі Українки	Титульна сторінка збірки «До української дитини…»
Ілюстрація з видання «Лісова пісня» (1950). Художник — Михайло Дерегус	Ілюстрація з видання «Лісова пісня» (1950). Художник — Михайло Дерегус	Ілюстрація з видання «Лісова пісня» (1950). Художник — Михайло Дерегус

4. Методика навчання та критика тогочасної системи освіти

Будучи вчителем для своїх рідних, авторкою підручника та дитячою письменницею, Леся Українка активно цікавиться питаннями освіти і культури, навчально-педагогічною літературою. Вона гостро критикувала систему народної освіти в царській Росії. У статті «Голос однієї російської ув’язненої», характеризуючи Російську імперію, вона писала, що ця країна нагадує необмежену розмірами Бастилію для ти, хто любить волю, батьківщину і народ. У ній панують «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця».  Так, у 1897 році, серед сільського населення Волинської губернії, де жила Леся Українка, грамотних було тільки 17.2%. Початкова освіта перебувала у повному занепаді.

Критикувала вона відсталість церковно-патріархальних шкіл, де процвітали муштра та зубріння. «Я що далі, то більше впевнююся, –пише вона в листі до Михайла Драгоманова, – як то добре, що мама не віддала мене в гімназію, бо гімназія хоч би не зломила мене, то все-таки пригнітила б». На думку Лесі Українки, слід спонукати дітей до самоосвіти і самовиховання і важлива роль у цьому належить змістові освіти і методам навчання. Треба всіляко заохочувати дітей до читання різної літератури, обережно спрямовувати художні смаки і пізнавальні інтереси учнівської молоді. З болем писала про тодішні шкільні підручники, які не живили розум дітей, не сприяли розвитку їх творчих сил, а обмежували їх розумово-пізнавальну діяльність. З цього приводу у листі до Драгоманова вона писала: «Якби я могла, то я б віником вимела усе те «героїчне» сміття на смітник, там би йому лежати, а не людям голову туманити». «.. Я про сі речі не можу спокійно говорити, бо мене болить, коли я про се згадую, я занадто близько бачу, як людей в тім’я б’ють героїчними книгами і як мало людей, що б’ються проти сього. Погибель і нещастя наше сей героїчний напрямок в ділі народної просвіти».

Стан тодішньої початкової школи докладно описано Лесею Українкою в нарисі «Школа» (1895), де письменниця критикує збіднений зміст початкової освіти, коли вважалося достатнім, якщо діти навчилися читати й писати. Погляди поетеси на зміст навчання і виховання, основні методичні вимоги до роботи з дітьми, професійні якості вчителя формувалися та уточнювалися протягом її багаторічної творчої дружби з народною вчителькою А. Макаровою та приятелювання з учителькою М. Биковською, грузинськими педагогами Ш. Читадзе та С. Хундадзе

Варто відзначити і деякі методичні рекомендації поетеси і в її підручнику «Стародавня історія східних народів». У своєму підручнику вона змогла вдало поєднати фактичний матеріал з першоджерельними текстами. Сама назва підручника вказує на концептуальний підхід автора до висвітлення історичного процесу: вона викладає історію народів, а не держав.Подаючи навчальний матеріал, Леся Українка весь час ніби розмовляє з читачем, роз’яснює йому висловлені в підручнику думки, намагається найбільш дохідливо висвітлити історичні факти і процеси, жоден історичний факт чи явище не згадує без точного посилання на джерело.Серед важливих джерел пізнання історії народу автор називає мову і всі види словесної творчості: «Вдачу, думки та світогляд народу найбільше видно з його віри та мови, бо в їх одбивається все, що думають люде про природу і про самих себе»

Не всі сьогоднішні вимоги до підручника у підручнику Лесі Українки витримано. Зокрема в ньому немає методичного апарату (запитань і завдань для учнів тощо), висновків до кожної частини і розділу, проте за послідовністю реалізації важливих дидактичних принципів (науковості, систематичності, доступності тощо) книга стояла на рівні тогочасної педагогічної науки.

Вивчення творчості Лесі Українки в школі

Творчість Лесі Українки за шкільними та університетськими програмами вивчають в сучасній Україні і вивчали в радянський період. Зокрема, у фондах Педагогічного музею зберігаються методичні посібники, програми для шкіл, лекції, окремі праці, присвячені вивченню творчості Лесі Українки у навчальних закладах радянського періоду. До більш об’ємних праць належать такі: посібник для вчителів «Леся Українка в школі» (1966); посібник для студентів-заочників педагогічних інститутів «Курс історії української літературної мови. Випуск ХІІ. Мова творів Лесі Українки» І.К. Білодіда (1956); «Вивчення драми-феєрії «Лісова пісня» в школі» Г.Г. Аврахова (1957); лекції для студентів-заочників педагогічних і учительських інститутів «Творчість Лесі Українки» І.І. Стебун (1948); посібник «Леся Українка про освіту та виховання» І.Ф. Шиманської (1973).

За програмами з української літератури для шкіл у радянський період у різні роки вивчалися такі твори Лесі Українки: Contra spem spero, «Досвітні огні», «Давня казка», «Красо України, Подолля…», «Коли втомлюся я…», «Стояла я і слухала весну», «І все-таки до тебе думка лине», «Слово, чому ти не твердая криця», «Напис в руїні», Лісова пісня»,«До мого фортеп’яно», «Зоря поезії», «Дим», «Напис в руїні», «Пісня про волю», «Мріє, не зрадь», «Хто вам сказав, що я слабка», «В катакомбах».

За сучасними шкільними програмами з української літератури творчість Лесі Українки вивчається у 6, 7 та 10 класах.  У 6-му класі вивчаються поезії «Мрії», «Як дитиною, бувало…», «Тиша морська». У 7-му — «Давня весна», «Хотіла б я піснею стати…», «Давня казка». В 10-му класі — «Contra spem spero!», «Слово, чому ти не твердая криця…», «Мріє, не зрадь», «Стояла я і слухала весну…», «Лісова пісня» та для додаткового читання рекомендується «Кассандра», «Одержима», «Бояриня».

Г.Г. Аврахов «Вивчення драми-феєрії «Лісова пісня» в школі». Обкладинка.	Г.Г. Аврахов «Вивчення драми-феєрії «Лісова пісня» в школі». Зміст.	І.І. Стебун лекції «Творчість Лесі Українки». Обкладинка.
І.К. Білодіда «Курс історії української літературної мови. Випуск ХІІ. Мова творів Лесі Українки». Обкладинка.	Посібник для вчителів «Леся Українка в школі». Обкладинка.	Посібник для вчителів «Леся Українка в школі». Сторінка зі змісту.
І.Ф. Шиманська, посібник «Леся Українка про освіту та виховання». Обкладинка.	Програма з української літератури для 4-10 класів.	Програма з української літератури для 4-10 класів. Сторінка з програми для 7 класу: Леся Українка.
Програма з української літератури для 9-11 класів.	Програма з української літератури для 9-11 класів. Сторінка з програми для 10 класу: Леся Українка.	Програма з української літератури для 9-11 класів. Сторінка з програми для 10 класу: Леся Українка.

Освітня діяльність Лесі Українки була підпорядкована проголошеному нею ж основному завданню українства на межі ХІХ-ХХ століть: «Перш усього треба здобувати собі інтелігенцію, вернути нації її «мозок», — аби не було так, що є над чим роби- ти, та нема кому». Перекладацька діяльність, популяризація серед українства досягнень світової думки — приклад подвижництва Лесі Українки. Репетиторська робота поетеси спряла її становленню як талановитого педагога, вихователя, який керується у відносинах з учнем принципами рівноправності та взаємоповаги. Літературна діяльність письменниці є одним з напрямів її просвітництва, творчість її вивчається в школах. В основі методичних порад Лесі Українки щодо викладання лежить ідея діалектичної єдності національного і загальнолюдського. За переконанням письменниці, рідна культура, наука, духовність, кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний і загально- людський зміст освіти і виховання.

 

Використана література

Артемова Л.В. Історія педагогіки України. Київ: Либідь, 2006. – 422 с.

Бажинська А.М. Леся Українка – послідовник родинної педагогіки. Сучасна педагогіка: теорія, методика, практика. 2016.

Іванова Л. Леся Українка і діти. Початкова школа. 1971. № 10. С. 51-55.

Концепція виховання дітей та молоді в національній системі освіти. Київ: Освіта, 1997. 24 с.

Міхно О. Освітня діяльність і педагогічні погляди Лесі Українки. Українська мова та література в школі. 2011. № 1. Режим доступу : https://lib.iitta.gov.ua/715489/

Сайт Музею Леся Українки. [Електронний ресурс]. Режим доступу:https://mvduk.kiev.ua/?page_id=31

Смаль В. Леся Українка і народна освіта. Радянська школа. 1971. № 2. С. 35-41.

Українка Леся. Стародавня історія східних народів. Вид. 1-ше О. Косач-Кривинюк : Катеринослав : Друкарня І. Вісман та І. Мордхілевич. 1918. 263 с.

Урядовий Кур’єр: Звідки родом «Лісова пісня».[Електронний ресурс]. – Режим доступу :https://ukurier.gov.ua/uk/articles/zvidki-rodom-lisova-pisnya/

Черненко В.О.  Витоки педагогічної майстерності // Збірник наукових праць. Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка. – 2011.  С. 290-294

Шиманська І.Ф. Леся Українка про освіту та виховання. Київ: Радянська школа, 1973. 110 с.

підготувала

наукова співробітниця

Валентина Єфімова