Ряппо Ян Петрович народився 11 квітня 1880 р. у Вероському повіті Естонії в селянській родині. Юнаком переїхав до Санкт-Петербурга, де з 1899 до 1904  працював на заводі Вестінгауза, саме там долучився до роботи соціалістичних гуртків і почав брати участь у революційному русі.

Вищу освіту Я. Ряппо здобував на історико-філологічному факультеті та факультеті східних мов Петербурзького університету (1904 –1909). Після завершення навчання вчителював спочатку на батьківщині, а потім повернувся до Петербурга, де також займався педагогічною діяльністю.

У 1917  Я.  Ряппо переїхав до України. Очолював відділи освіти: 1919 – у Миколаєві, 1920 – в Одесі. Деякий час працював держслубовцем у Києві. В 1921  перебрався до Харкова, де повернувся до освітянської праці.

Невід’ємною частиною різнобічної діяльності Я.  Ряппо було редагування ним педагогічного часопису «Шлях освіти» з 1922 по 1927. Майже в кожному номері журналу він уміщував свої статті, присвячені актуальним проблемам освіти, а також узагальненню історичного досвіду педагогіки.

Окремої уваги заслуговує внесок Я. П. Ряппо у створення Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП) – нині Інститут педагогіки Національної академії педагогічних наук України. На першій виїзній сесії в Києві 25 січня 1926  Державний науково-методологічний комітет Наркомосу, який очолював Ян Петрович, разом із пленумом Управління науки розглянув питання про організацію цього наукового закладу як єдиного науково-педагогічного центру, що на науковій основі мав вирішувати тогочасні педагогічні проблеми. Вже 2 квітня 1926 Держнаукметодком ухвалив постанову про створення УНДІПу.

 У 1928 Я. П. Ряппо тимчасово залишив роботу в освітній галузі, проте продовжив свою діяльність на високих державних посадах: у 1928 –1938 працював наркомом легкої промисловості, потім – заступником голови Вищої ради народного господарства УРСР. До освітянської галузі повернувся під час війни: спочатку працював у Наркоматі освіти Башкирії, пізніше очолив московську філію українського педагогічного видавництва «Радянська школа», організовував видання підручників для шкіл України. Після звільнення від окупації м. Києва і відновлення роботи владних структур, він переїхав до української столиці на початку 1944. Керував науково-методичним кабінетом Міністерства освіти УРСР. У 1948  вийшов на пенсію і до кінця життя вів літературну діяльність. Декілька останніх років життя Я. Ряппо жив і працював у м. Житомирі.

Помер Ян Ряппо 14 квітня 1958 на своїй історичній батьківщині у м. Таллінні. Похований поруч зі своєю дружиною Анфісою Йосипівною на Байковому кладовищі у м. Києві.

Детальніше про Я. Ряппо ви можете ознайомитись за посиланням http://pmu.in.ua/virtual-exhibitions/riappo_135_rokiv/.

УлянаКравченко (справж. – Юлія Юліївна Шнайдер) народилася 18 квітня 1860 в містечку Миколаєві (нині Львівська область)в родині повітовогокомісара, німця за походженням.Початкову освіту Юлія здобувала вдома, а потім навчалася у Львівській учительській семінарії (1877–1881).Вона одержала посаду вчительки в селі Бібрці на Львівщині.Молода вчителька всі сили віддає школі, працює над своєю самоосвітою, готується до кваліфікаційного екзамену на вчительку середньої школи, однак згодом вона захоплюється літературою.

Понад десять років родина Шнайдерів мешкала в Миколаєві в будинку письменника Миколи Устияновича. Звісно, що це сприяло пробудженню її літературного таланту.Вона взялася до вивчення української літературної мови за творами Федьковича, Котляревського, Марка Вовчка. Найбільше враження на неї справили поезії І.Франка.Саме І.Франко допомагав у виданні перших творів письменниці – віршів та оповідань, упорядкував і підготував до друку першу її збірку, що вийшла 1885, і видав власним коштом другу.Завдяки його клопотанню, УлянаКравченко перебралася до Львова, де почала викладати в шестикласній українській школі для дівчат.Деякий час У.Кравченко працює вчителькою в родині одного поміщика в с.Руденки на Львівщині, потім учителює два роки в с. ДолішнійЛужок на Дрогобиччині, де одружується з місцевим учителем, а з 1888 по 1920 з невеликими перервами викладає в школі с.Сільці на Дрогобиччині.

Після виходу першої збірки «Primavera» поетеса здобула популярність серед читачів. В ній письменниця мовби заявила про рівність жінок у правах з чоловіками. У 1887 опублікувала збірку нарисів автобіографічного характеру «Спогади вчительки», де на основі власного досвіду роботи в школі розповіла про занедбаний стан народної освіти в Галичині і важку долю вчителя зокрема. Брала активну участь у жіночому емансипаційному русі Галичини.У 1891 вийшла друком поетична збірка «На новий шлях» вже під псевдонімом Уляна Кравченко, де вміщено вірші, насичені громадсько-політичними та патріотичними мотивами. Їй належать поетичні книжки: «В житті є щось»(1929), «Для неї – все!» (1931); збіркивіршів – «Проліски», «В дорогу»(1921), «Лебедина пісня»(1924), «Шелести нам, барвіночку»(1932).У.Кравченко близько двадцяти п'яти років писала твори для дітей у ж. «Дзвінок» (1890–1914). її поезії для дітей та юнацтва виховували пошану до праці, любов до рідної природи. Авторка багато уваги приділяла прищепленню читачам поваги до науки й освіти.

У.Кравченкопомерла 31 березня 1947в Перемишлі, де й похована.

Лев Юстимович  Биковський народився 23 квітня 1895 в с. Вільховець, нині Звенигородськогорайону Черкаськоїобласті. Навчався у Політехнічному, згодом Лісовому інститутах у Санкт-Петербурзі (1912–1915), на історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського державного українського університету (1919–1920), на філософському факультеті Варшавського університету, економічно-кооперативному факультеті Української господарської академії (УГА) у Подєбрадах (Чехословаччина), де отримав диплом інженера-економіста (1927). Закінчив курси бібліотекознавства при Варшавській публічній бібліотеці (1921–1922) та УГА (1927).

Л.Биковський – один з перших бібліотекарів Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Він є автором близько 20 публікацій про початок діяльності Бібліотеки.

Починаючи з 1921 Лев Биковський був в еміграції – Польщі, Чехословаччині. Працював в установах, пов’язанихз книговидавництвом. У 30-і рр. в Україні його ім’я було заборонене. З 1928–1944 Л.Биковський працював у Варшавській міській публічній бібліотеці, завідувачем відділу комплектування, викладачем Вищих курсів бібліотекознавства. Займався журналістською працею, брав участь у розбудові Української вільної академії наук (УВАН), в якій очолив книгознавчу комісію. ОрганізувавУкраїнський Чорномороський інститут, а згодом сприяв створенню Суходолового та Океанічного інститутів. В 1949 Л.Биковський переїхав до США, де  працював у місцевій публічній бібліотеці в Денвері, був незмінним секретарем Денверської групи УВАН. З 1963 – співробітник ж. «Український історик»,  один із членів-засновників Українського історичного товариства. В 1971 Л.Биковському було присвоєно ступіньдоцента  в галузі книгознавства.

Творчий доробок Лева Юстимовича містить понад 500 праць з питань книгознавства, бібліотекознавства,бібліографії, історії українського книжкового руху, геополітичного становища України та її новітньої історії.Серед його праць – «Українське книгознавство» (1922), «Замітки про книгознавство та книговживання» (1923), «Книгознавство, бібліографія та бібліотекознавство: Програма» (1933),«Бібліотечна педагогіка» (1938),«Департамент книги України: Проект» (1942),«Шестиліття діяльності Українського Суходолового, морського та океанічного інституту» (1946), «Апостол новітнього українства: Юрій Липа» (1947), «Українські книгознавчі періодики і збірники 1-ї пол. 20 ст.» (1978) та ін..

Помер Лев Биковський 11 січня 1992 у Денвері (США).

Мета виховання - сформувати людину, здатну керувати собою, а не таку, яка може бути лише керованою іншими

Герберт Спенсер

Герберт Спенсер народився 27 квітня 1820 року у Дербі у родині шкільного учителя. Джордж Спенсер дав синові домашню освіту, що складалася з основ математики, природознавства, історії та англійської мови. Герберт відмовився пропозиції свого дядька, Томаса Спенсера, відправитися на навчання в Кембридж і таким чином, був практично самоучкою.

На початку своєї кар'єри Спенсер кілька місяців викладав в школі. У 1837-1846 він працював інженером на Лондонській і Бірмінгемській залізницях і займався самоосвітою. У 1848 у віці 28 років він переїхав до Лондона, де став спіредактором фінансового щотижневика для представників середнього класу — The Economist.

У 1852 Спенсер здійснив обґрунтування теорії біологічної еволюції у своїй статті, опублікованій на сім років раніше за публікацію праці Дарвіна «Походження видів». Теорія еволюції Спенсера розвинула теорію Ламарка про наслідування набутих ознак та безпосередній вплив зовнішніх чинників на розвиток організму.

Спенсер є засновником теорії походження держави із світу природи шляхом переходу від органічної до неорганічної еволюції, що пов'язується із перетворенням людини як біологічного виду в людину як члена суспільства.

У 1861 він опублікував працю "Педагогіка", в якій відстоював дитиноцентричний підхід і підкреслював важливість науки, виступав за природний розвиток інтелекту, створення мотивуючого інтересу, підкреслював роль науки в складанні навчальних планів.

Герберта Спенсера вважають засновником органічної школи в соціології. У фундаментальній праці "Основи соціології" (1877) Спенсер проводив аналогії між біологічною і соціальною еволюцією, між живим організмом і суспільством.

У 1883 Спенсер був обраний членом філософської секції Французької академії моральних і політичних наук. Був номінований на Нобелівську премію з літератури в 1902, однак, відмовився її отримати.

Помер 8 грудня 1903 після тривалої хвороби. Похований на кладовищі Хайгейт поруч з Джордж Еліот і Карлом Марксом.