125 років від дня народження Олександра Бадана-Яворенка(1894—1937), українського політичного діяча, журналіста, історика, педагога

Олександр Іванович Бадан-Яворенко народився 1 березня 1894 в с. Вілька Мазовецька (нині с. Волиця Жовківського ройону Львівщини). Під час Першої світової війни служив в австро-угорському війську. 1919 переїхав до Чехословаччини і отримав громадянство, того ж року перебрався до Відня. Особистий секретар В. Винниченка під час його приїзду в Україну (1920). Здобув правничу, філософську та дипломатичну освіту в університетах Кракова, Відня й Праги. Працював держслужбовцем, адвокатом у Словаччині та Закарпатській Україні. Належав до соціал-демократичної партії, від 1924 —Комуністичної партії Чехословаччини.

1926 переїхав до УСРР, жив у Харкові. Працював у Держплані, викладав історію Заходу в Комуністичному університеті імені Артема. Член Державної комісії для розробки правил правопису української мови (1926), учасник правописної конференції (1927).

У 1927—1930 —вчений секретар Народного комісаріату освіти УСРР; як керівник канцелярії М. Скрипника виконував не лише свої безпосередні обов’язки, але й особисті і політичні доручення наркома. Зокрема, він редагував «Статті і промови» М. Скрипника, а також правив тексти його виступів на численних партійних і радянських зібраннях.

Автор педагогічних статей у журналі «Радянська освіта»: «Шкільництво на Західній Україні, Буковині та Закарпатті» (1928, № 1), «Культурно-освітня справа на Закарпатській Україні» (1928, № 7—8) та ін.

З 1931— завідувач сектору іноземних словників видавництва «Українська радянська енциклопедія»  (за його редакцією у 1932 в Харкові видано «Словник чужомовних слів»), професор всесвітньої історії харківських вишів (1930—1933).

Заарештований 1933, засуджений до 10 років позбавлення волі. Утримувався на Соловках. 1937 засуджений до розстрілу. Вивезений із Соловків і страчений поблизу залізничної ст. Медвежа Гора в урочищі Сандармох (нині станція в Республіці Карелії, РФ). Реабілітований 1959.

Сьогодні – 4 березня 2019 - 160 років від дня народження Кесаря Білиловського (1859-1938), українського поета, доктора медицини і хірургії, журналіста, перекладача

Кесар Олександрович Білиловський народився на Полтавщині у сім`ї фельдшера. Гімназійну освіту отримував у Полтаві та Дерпті, навчався в Лейпцизькому та Віденському університетах.Отримавши ступінь доктора медицини та хірургії, повернувся в Україну. Не змігши дістати посади в Полтаві,з 1885 служить лікарем у різних містах Росії. У 1910  Білиловського направили на боротьбу з епідемією холери в Криму, під час Першої світової війни він був начальником військового госпіталю у Феодосії. У 1925-1932 працював лікарем амбулаторії при радянському консульствіу Персії, а потім переїхав до Сімферополя.

Літературну діяльність розпочав у середині 1870-х.Свої поезії друкував в альманасі «Нива», в галицьких журналах «Світ», «Зоря», в першому українському дитячому журналі «Дзвінок», у віденському літературному збірнику «Славянский альманах». Листувався з видатними діячами української культури, зокрема з Іваном Франком, Панасом Мирним, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Дмитром Яворницьким та ін.

Перекладав українською мовою твори Гете, Гейне, Шіллера, німецькою - вірш Тараса Шевченка «Нащо мені чорні брови». Під час революційних подій у 1905 Білиловського заарештували, як написав сам поет в одній з автобіографій,за «заступництво за учнівську молодьі за активну участь у маніфестаціях з приводу оголошення свобод».

Географічні дописи Білиловського розміщено у читанці С. Черкасенка «Рідна школа» 1919 року. Ця читанка зберігається у фондах Педагогічного музею України.

Помер Кесар Білиловський 1938 року. Поховали його на цвинтарі Сімферополя. Також він залишив нам дві пісні «В чарах кохання» і «Моя пісня» (музика Миколи Леонтовича).

100 років тому побачила світ дитяча книга від видавництва Я. Оренштайна «Казки Гауффа» (Київ-Коломия,1919). Переклад казок і художнє оформлення здійснив український перекладач, художник, письменник та літературознавець Богдан Лепкий (1872—1941). До книги ввійшли «Казка про каліфа-чорногуза» та «Відрубана рука». Пропонуємо ознайомитися з електронною копією цього видання у pdf-форматі https://goo.gl/RFxXL0

Вільгельм Гауф (1802—1827) — німецький письменник і один із найвідоміших казкарів. Його життя було коротким, всього 25 років, проте його твори давно і цілком заслужено знані в усьому світі. Він є автором двох романів, сатиричних нарисів, новел і трьох збірників казок. В.Гауф був доктором філософії та членом Тюбінгенської студентської корпорації, працював домашнім учителем. Помер 18 листопада 1927 від тифу.

Яків Оренштайн (1875—1942?) — один із найвідоміших книговидавців України першої половини ХХ ст., культурний діяч єврейського походження, засновник і власник видавництв «Галицька накладня» у Коломиї (1903—1915) та «Українська Накладня» в Берліні та Лейпцигу (1918—1932) з філіями у Філадельфії та Катеринославі.

90 років від дня народження Василя Демиденка (1929—2004), українського педагога, психолога

Василь Купріянович Демиденко народився 13 березня 1929 в с. Ємільчине на Житомирщині. Після закінчення Житомирського педагогічного інституту та аспірантури Київського державного педагогічного інституту імені М. Горького розпочав трудову діяльність у Миколаївському державному педагогічному інституті на посадах старшого викладача, завідувача кафедри педагогіки та психології, а згодом і проректора з навчально-наукової роботи; захистив кандидатську дисертацію (1955).

У 1966 В. Демиденка призначили на посаду ректора Бердянського державного педагогічного інституту імені П.Д. Осипенко, яку він обіймав упродовж 15 років і був наймолодшим серед ректорів вищих навчальних закладів України. У 1971 обраний членом-кореспондентом АПН СРСР, оскільки за підсумками роботи Бердянський державний педагогічний інститут увійшов до п’ятірки кращих вишів Радянського Союзу.

Глибоко усвідомлюючи значення педагогічної праці, розуміючи надзвичайно високі вимоги до вчителя, В. Демиденко робить вагомий внесок у зміст освіти майбутнього вчителя. Йдеться про започаткування ним у 1971—1972 навчальному році факультативного курсу «Елементи педагогічної сценічності» для студентів Бердянського державного педагогічного інституту (БДПІ), мета якого —допомогти студентам опанувати основами педагогічної техніки як важливим компонентом педагогічної майстерності.

Із 1981 В. Демиденко очолює кафедру педагогіки і психології БДПІ. У 1984 захистив докторську дисертацію. У полі його наукових інтересів були проблеми морального виховання, актуальні питання психології вищої школи таін.  Завдяки йому в 1992 в БДПІ була відкрита аспірантура зі спеціальності «Педагогічна та вікова психологія», а з 2001 —кафедру психології, де доклав чимало зусиль для відкриття в університеті спеціальності «Практична психологія». У 1992 обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук України.

Працюючи над актуальними проблемами навчання та виховання підростаючої особистості, В. Демиденко низку своїх праць присвятив спадщині відомих педагогів та психологів: «В. Сухомлинський та проблема здоров’я і школа» (1993),»Методичну спадщину К. Зіньківського —в початкову школу» (1996), «Слово про Л. Виготського» (1996), «Питання психології навчання та виховання у науковій спадщині К. Ушинського» (1999).

Одним із напрямків дослідження В. Демиденка був мовленнєвий розвиток особистості, зокрема місце слова в психічному розвитку учнів («Образ і слово в засвоєнні історичного матеріалу» (1966), «Великий учитель —слово» (1993), «Роботі над словом —першочергову увагу» (2002). Останні роки життя Василь Купріянович досліджував проблему розумового розвитку, результати якого втілилися в праці «Навчання, виховання та розумовий розвиток» (2002).

Помер Василь Демиденко20 грудня 2004 р.

«Як багато ми знаємо і як мало ми розуміємо»

Альберт Ейнштейн

Альберт Ейнштейн (1879-1955) — один з найвизначніших фізиків ХХ ст., лауреат Нобелівської премії 1921 р. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка.

Народився 14 березня 1879 в німецькому м. Ульм в незаможній єврейській сім'ї Германа і Пауліни Ейнштейнів; відвідував католицьку початкову школу в Мюнхені; навчався в Луїтпольській гімназії.

Восени 1895 Ейнштейн прибув до Швейцарії, щоб скласти вступні іспити у Вище технічне училище в Цюриху на факультет фізики. Але проваливши деякі з екзаменів, Ейнштейн вступає до школи в Аарау (Швейцарія), щоб отримати атестат і повторити вступ. Після вдалого закінчення школи в 1896 був прийнятий у Вище технічне училище на педагогічний факультет. У 1900 Ейнштейн закінчив політехнікум, отримавши диплом викладача математики і фізики. Певний час працював на заміні вчителя математики і фізики, в школі для іноземців, що вступали у виші Швейцарії. З 1902 по 1909 працював в Бюро патентів Швейцарії, займаючись переважно патентуванням винаходів, пов'язаних з електромагнетизмом. З 1904 почав співпрацювати з журналом «Аннали фізики», де в 1905 було надруковано низку його статей, котрі і поклали початок теорії відносності.

1933 фізик залишив Німеччину назавжди, виїхавши в США, де отримав посаду професора фізики у недавно створеному Інституті перспективних досліджень у Принстоні. Тут він продовжував роботу над дослідженням проблем космології і створенням єдиної теорії поля, покликаною об'єднати теорію гравітації та електромагнетизм.

Альберт Ейнштейн помер 18 квітня 1955 в Принстоні від аневризми аорти. Його прах був спалений в крематорії Юїнг-Симтері, а попіл розвіяний за вітром.

Серед значних внесків Ейнштейна варто згадати, що він створив спеціальну (1905) і загальну (1907–1916) теорії відносності; відкрив закон взаємозв'язку маси і енергії. Автор основоположних праць з квантової теорії: ввів поняття фотона, встановив закони фотоефекту, основний закон фотохімії (закон Ейнштейна), передбачив (1916) вимушене випромінювання. Розвинув статистичну теорію броунівського руху, заклавши основи теорії флуктуацій, створив квантову статистику Бозе-Ейнштейна. З 1933 працював над проблемами космології і єдиної теорії поля.

130 років від дня народження  Судомори Охріма Івановича(1889—1968), українського художника-графіка, ілюстратора дитячих книг

Охрім Судомора (1889—1968)

«Український Бердслі».

19 березня (за іншими даними 19 січня) 2019 виповнюється 130 років від дня народження українського художника-графіка, ілюстратора дитячих книг Охріма Івановича Судомори.

Народився в Борисполі (нині Київська область).

Учився в іконописній майстерні Києво-Печерської Лаври у класі Івана Їжакевича (1904—1907) і в Київській художній школі (1907—1913). З 1913 працював у книжковій графіці (головно ілюстрував дитячі книжки) для київських (пізніше віденських і празьких) видавництв «Час», «Дніпросоюз», «Дзвін», «Вернигора»; оформлював журнал «Сяйво» (1913—1914) і численні дитячі казки.

З 1924 працював у харківських і київських видавництвах «Шлях Освіти», «Книгоспілка», «Радянське Село» (1924—1934), «Радянська Школа» (1935—1941), журналах «Жовтень» і «Піонерія».

1941—1943 працює у видавництві газети «Нове українське слово» (виходила під час окупації в Харкові).

1943 переїхав до Львова й у виданнях Українського Видавництва ілюстрував журнал «Малі Друзі» і дитячі казки.

1945—1948 працював у Харківському обласному книжково-газетному видавництві, згодом у Сільгоспвидаві УРСР та «Радянській Школі» тощо.

1949 р. — художника засудили на 25 років за малюнок на Й. В. Сталіна, у котрого руки були в крові. 1955 р. — Охріма Судомору амністували.

Помер 1969 р. у Києві.

Детальніше див. у публікаціях

https://borinfo.com.ua/boryspil-products-news/rynok-borispol-585/divitisja-gazetu-onlajn-585/

https://borinfo.com.ua/boryspil-products-news/rynok-borispol-586/providnij-grafik-ukrajini-ohrim-sudomora/

З деякими дитячими виданнями, ілюстрованими О. Судоморою,  можна ознайомитися за нижче поданими посиланнями.

Електронні копії дитячих книг з фондів Педагогічного музею України:

Прибадашка / [Малюнки О. Судомори]. Київ, 1918:  https://goo.gl/8CV9W9

Сірий Ю. Про світ божий: (Бесіди по природознавству): З 46 малюнками / [Обкладинка О. Судомори]. Київ, 1918:  https://goo.gl/Cnx8lO

Рідна школа: Читанка третя / Склав Спиридон Черкасенко. [Обкладинка О. Судомори]. Київ, 1919: https://goo.gl/C3SE2z

Леонард Леопольдович Гіршман народився 25 березня 1839 в латвійському місті Тукумсі, наприкінці 1840-х родина переїхала до Харкова. Навчався майбутній лікар у 1-ій Харківській гімназії та в 16 років закінчив її з золотою медаллю і вступив на медичний факультет Харківського університету. Після його закінчення для продовження навчання вирушив до Гейдельберзького університету – найстарішого наукового центру Німеччини.

У цей період офтальмологія якраз бурхливо розвивалася в Європі. Леонард Леопольдович відзначав згодом: «Не захопитися офтальмологією там, де я навчався, було неможливо». Побував він і у Франції, Австрії, Італії. Це була справжня «жива» наука: практикуючись в лабораторіях знаменитих європейських вчених, Л. Гіршман аналізував складні теоретичні проблеми офтальмології і шукав їх вирішення.

Після 5 років перебування за кордоном Леонард Гіршман повертається до Харкова, якому  присвятив усе своє життя. Через деякий час Гіршмана вже називають «найкращим окулістом» країни. «Коли я почав свою практичну діяльність, я виявився першим – і багато років єдиним – фахівцем в обширній області всього південного сходу Російської імперії. Не важко було стати відомим там, де я виявився єдиним», – скромно зазначав потім сам лікар.

На початку ХХ ст. Харкову була вкрай необхідна лікарня для лікування очних хвороб. Очні хвороби були дуже поширені. Микола Сумцов писав: «Харків в один літній день дає більше пилу, ніж буває її в величезному Парижі протягом року, і до того ж шкідливого, з домішкою кам’яного вугілля, що завдає важкі очні захворювання».

Харківська очна лікарня імені Л. Гіршмана (рідкісний випадок, коли ім’я було присвоєно ще за життя вченого) була відкрита в 1908,  а в 1912 відкрилося нове велике приміщення лікарні. У ньому Леонард Леопольдович пропрацював все життя. До знаменитого лікаря їхали не тільки з усіх куточків Російської імперії, а й з Італії, Індії, Персії. За своє життя харківський окуліст особисто прийняв близько мільйона людей.

Девізом Леонарда Гіршмана була латинська фраза “Premium humanitas, alterum scientia” (“Перш за все – людяність, потім – наука”). «Немає останньої години роботи, є останній хворий» – ця цитата лікаря стала крилатою. Після ранкових лекцій і занять зі студентами, він проводив амбулаторний прийом, обхід стаціонарних хворих, операції. Якщо не встигав прийняти людей в лікарні – продовжував прийом у себе вдома. Чи не рідкісними були дні, коли такий прийом в домашніх стінах тривав і до першої години ночі. Він не брав грошей з тих, хто не міг оплатити лікування, більш того – сам допомагав їм матеріально.

Активний організатор Харківського медичного товариства, Л. Гіршман організував також відділення піклування про сліпих, а в 1887 - училище для сліпих. Там їх учили і різним ремеслам: шити одяг і взуття, плести кошики, а також – налагоджувати музичні інструменти і робити масаж. Сьогодні – це харківська школа-інтернат ім. В. Короленка.

Помер Леонард Гіршман 21 січня 1921 р. у Харкові.

Ім’я Л. Гіршмана в Харкові носить не тільки лікарня, а й НДІ очних хвороб, спеціалізована бібліотека для сліпих і слабозорих і центральна вулиця, яка з’єднує Сумську і Пушкінську. А на території 14-ї офтальмологічної міської клініки стоїть бронзовий пам’ятник. На гранітному постаменті – фігури Леонарда Гіршмана і маленької дівчинки, яка прозріла, завдяки операції доктора. Ця дівчинка з натхненним поглядом – немов збірний образ, всіх тих, кому Л. Гіршман допоміг побачити цей світ.

Самуїл Йосипович Шатуновський народився 25 березня 1859 в с. Велика Знам’янка (нині Запорізька область).

У 1877 закінчив повний курс Херсонського реального училища, а в 1878 — додатковий (8-й) клас (у Ростові). Не маючи гімназійної освіти, він був позбавлений можливості, за тодішніми правилами, вступити до університету.

Вступає до Петербурзького технологічного інституту, згодом переходить до Інституту інженерів шляхів сполучення. Але техніка мало цікавила юнака. Покинувши технічну освіту, записується як вільний слухач до Петербурзького університету, де читали лекції видатні математики П. Чебишов та його учні: О. Коркін, Є. Золотарьов, Ю. Сохоцький. Через брак коштів не зміг оформити своє офіційне становище в університеті.

1884—1885 р. виїздить до Швейцарії, де слухає лекції відомого алгебриста В. Вебера.

Але знову ж таки за браком коштів мусить вернутися до Росії. Проводить приватні уроки в Катеринославській та Бесарабській губерніях, перебуваючи далеко від бібліотек та наукових центрів. Незважаючи на це, він тоді ж пише свої перші наукові роботи. З 1892 починає співпрацювати з журналом «Вестник опытной физики и элементарной математики» (ВОФЕМ). Зокрема публікує цікаві статті з елементарної математики «Про вимірювання прямолінійних відрізків і побудову їх за допомогою циркуля та лінійки» та «Методи побудови задач прямолінійної тригонометрії». На перші наукові робити Шатуновського звернули уваги одеські математики, які запросили його до Одеси, куди він переїздить 1893.

З 1895 виступає з повідомленнями з питань обґрунтування математики на засіданнях математичного відділення Новоросійського товариства природознавців, стає його членом 1897, а згодом секретарем (1898—1914).

С. Ярошенко, І. Слешинський, І. Тимченко, В. Каган надавали велику підтримку С. Шатуновському, допомагали при влаштуванні на роботу. В 1905 вони виклопотали йому спеціальний дозвіл міністерства на складання магістерського іспиту, який Шатуновський в 1904 успішно склав і був зарахований приват-доцентом (1905—1920) кафедри чистої математики Одеського (Новоросійського) університету, де читав лекції до його розформування, одночасно викладаючи також на Вищих жіночих курсах, в училищі Х. Гохмана, читає публічні лекції.

У 1917 він друкує докторську дисертацію на тему «Алгебра як учення про порівняння по функціональних модулях», де виклав теорію Ґалуа на нових засадах і 1919 захищає її.

З 1920 С. Шатуновський викладає в Інституті народної освіти, з 1921 — професор, з 1922 — завідувач кафедри алгебри.

1922—1925 — професор та завідувач кафедри математики Одеського політехнічного інституту, викладає там також на робфаці і в Хіміко-фармацевтичному інституті.

С. Шатуновський очолював секцію математичного аналізу та алгебри Одеської науково-дослідчої кафедри математики при Інституті народної освіти. Подарував математичному кабінету ІНО власну математичну бібліотеку.

С. Шатуновський ув одним із засновників і діяльних співробітників одеського видавництва «Матезис» (Mathesis) (1904—1925). Перекладав і редагував чимало видань для цього видавництва. За лекціями Шатуновського був створений підручник «Вступ до аналізу». (Матезис, 1923).

Основні наукові дослідження Шатуновського належать до алгебри, теорії чисел, математичного аналізу та проблем обґрунтування математики. Працював над узагальненням поняття границі. Був одним із перших основоположників конструктивних напрямів сучасної математики.

У 1897—1898 роках Шатуновський, незалежно від Гільберта та одночасно з ним, виклав власне аксіоматичне обґрунтування теорії площин, а також обґрунтування поняття об’єму багатогранника як деякого інваріанту без залучення теорії границь. Надалі інтерес до проблем обґрунтування математики став визначальним у творчості вченого.

Із статтею про С. Шатуновського можна ознайомитись за посиланням

http://www.mathnet.ru/links/a9bf13d57d9d50874ba61dbc2804fcfc/rm7108.pdf

З книгами видавництва «Матезис» можна ознайомитись за посиланням

http://www.mathesis.ru/books/2/yearasc/

Посилання на статті у ВОФЕМ:

http://www.vofem.ru/ru/authors/901/