150 років тому народився Вільям Мак-Дугалл, англо-американський психолог, один із засновників соціально-психологічних дослідженью

Здобув середню освіту в школах Англії та Німеччини, вищу – у Манчестерському та Кембриджському університетах. Після закінчення навчання був асистентом експериментальної лабораторії Університетського коледжу (Лондон,1901), згодом був призначений викладачем з психічної філософії в Оксфордському університеті (1904), де написав "Фізіологічну психологію" (1905).

Вихід у світ книги Мак-Дугалла «Вступ до соціальної психології » (1908) прийнятовважати датою народження соціальної психології (хоча в тому ж році виходить книга соціологаЕ. Росса «Соціальна психологія», ще раніше, в 1897 Дж. Болдуїн публікує «Дослідження зсоціальної психології»).

У 1920 Мак-Дугалл став професором психології в Гарварді, а в 1927 професором психології в Університеті Дюка, де за участі Дж. Райна організував і першу парапсихологічну лабораторію. Мак-Дугалл вважав, що психічна енергія є такою ж дієвою, як фізична. 

Вчений прагнув створити психосоціальну систему суспільних наук, в якій базисом була б психологія, при цьому головною "надрядковою" наукою вважав соціологію. Поєднуючи її з психологією, вчений розробляв соціально-психологічну теорію особистості, де в якості основної рушія поведінки індивіда розглядалися неусвідомлювані інстинкти, прагнення, імпульси. З первинними інстинктами тісно пов'язані емоції. Так, інстинкту втечі відповідає емоція страху, інстинкту цікавості - емоція подиву,  батьківському інстинкту - емоція ніжності і т.д. На думку Мак-Дугалла, прості емоції об'єднуються в складні, ієрархічно співвідносні групи, на основі яких виникають почуття.

Він вважав, що люди мотивовані спадковими інстинктами, що підштовхують їх до цілей,які можуть бути їм навіть невідомі, часто без вигоди або без думки про задоволення.

Помер Вільям Мак-Дугалл 28 листопада 1938 року.

 В’ячеслав Прокопович народився в Києві 22 червня 1881 в родині священника Костянтина Прокоповича. Дитячі роки провів у Златополі на Київщині, середню освіту здобув у Білоцерківській гімназії. Закінчив історико-філософський факультет Київського університету св. Володимира, де студіював історичні науки під керівництвом знаного історика Володимира Антоновича. Після закінчення університету отримав посаду вчителя історії в одній із державних гімназій в Києві. Але невдовзі В. Прокоповича звільнено з посади за українофільство із забороною займати державні посади. Лише через кілька років йому вдалося влаштуватися на посаду вчителя у приватній гімназії в Києві. Після 1905 він вступає до Української демократично-радикальної партії, потім до Товариства Українських Поступовців. У 1911–1914 – редактор українського педагогічного часопису «Світло». Працює на посаді вченого бібліотекаря в Київському Міському музеї. Там опрацьовує матеріали з історії Києва, особливо за період Магдебурзького права.

Революція 1917 року цілком захоплює В. Прокоповича. Того ж року вів стає членом Української Центральної Ради. Водночас працює над організацією першого міністерства освіти. На початку 1918 стає міністром освіти, але після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського виходить з уряду. Однак політичної праці не покидає. Працює в Київському Губернському Земстві, на чолі якого став Симон Петлюра. Після арешту С. Петлюри В. Прокопович виконує його обов'язки. У 1919 – на початку 1920 залишається в Києві й працює на науковій ниві разом з С. Єфремовим, В. Дурдуківськнм, О. Гермайзе. У травні 1920 С. Петлюра покликав його на пост прем'єр-міністра.

У листопаді 1920 почався новий етап життя – еміграція. Спочатку – Тарнів, біля Кракова, потім — Щепюрно, де були інтерновані вояки Армії УНР, потім знову Тарнів, Варшава. Наприкінці 1923 разом з С. Петлюрою В. Прокопович виїжджає до Будапешта, далі до Відня й Женеви, зрештою – до Парижа. У 1925 С. Петлюра організовує видавництво «Тризуб», яке мало завдання згуртувати розпорошену українську еміграцію. На чолі видавництва і головним редактором тижневика «Тризуб» став В. Прокопович. Перше число тижневика вийшло 15 жовтня 1925. Тижневик набував популярності, але 25 травня 1926 на вулиці Парижа більшовицьким агентом було вбито С. Петлюру. Його місце зайняв Андрій Лівицький, а В. Прокопович став прем'єр-міністром Уряду УНР в екзилі.

З іменем В. Прокоповича пов'язане заснування у 1927 в Парижі Української Бібліотеки ім. Симона Петлюри. При Бібліотеці було засновано і Музей С. Петлюри.

Найбільшу частину свого життя В. Прокопович присвятив науковій праці, а саме історичним студіям нашого минулого, особливо доби Козаччини. Автор праць «Сфрагістичні анекдоти» (1938), «Заповіт Орлика» (1939), «Печать малоросійська», «Сфрагістичні етюди» (обидві опубліковані 1954), «Вічне підданство». До питання про правну природу з'єднання України і Москви» (опублікована 1976) та ін.

 Помер В’ячеслав Прокопович 7 червня 1942 в Бесанкурі (поблизу Парижа), де й похований.

Іван Сітницький (1881–1947), український педагог, математик, автор шкільних підручників з геометрії, хімії, фізики (переклади), сотник УГА

Іван Сітницький народився 25 червня 1881 в м. Комарно на Львівщині. В 1919 – комендант  старшинської однорічної школи артилерії у Станиславові. Далі викладав математику в Академічній гімназії Львова.

У спогадах учнів І. Сітницького, поміщених у третій частині «Ювілейної книги Української академічної гімназії у Львові» (Філадельфія, 1995), він постає як педагог, який при викладанні математики впроваджував українську математичну термінологію, користувався авторитетом і симпатією серед учнів. В 1925–1933 викладав математику та фізику в гімназії Сестер Василіянок у Львові.

Іван Сітницький – автор шкільних посібників з геометрії, хімії і фізики (переклади), наприклад, «Геометрія для 1. кляси середних шкіл: За нїмецьким підручником проф. Р.Суппанчіча» (Львів, 1920).

У шлюбі з Оленою Заячківською (1885–1930) мав сімох дітей. Донька Уляна Сітницька (1909–1991) – вчителька Української академічної гімназії у Львові, одна з перших професійних фізкультурниць Галичини (з молодих років була пов’язана з українським «Пластом»), довголітня працівниця геологічного музею Львівського університету. Син Юрій Сітницький (1912–1992), кандидат технічних наук, все життя якого було пов’язане зі Львівською політехнікою. Роман Сітницький (1925–1944), учасник новацьких таборів на Остодорі, підстаршина Дивізії «Галичина», загинув у бою під Бродами.

Останні кілька років Іван Сітницький працював завідувачем кафедри фізики Львівського медичного інституту.

Помер 10 жовтня 1947 у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі