1 червня виповнюється 120 років від дня народження історика, музеєзнавця, краєзнавця, першого директора Софійського заповідника (1934-1937) – Івана Скуленка (1901-1990).

Народився Іван Скуленко в селі Давидівка Полтавської губернії. Навчався у Миргородській художньо-промисловій школі, був музикантом у духовому оркестрі війська гетьмана Скоропадського та у пересувному цирку. У 1921-1925 pоках навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, після закінчення якого отримав призначення на роботу в Лаврський музей.

У 1934 році Софійський собор було перетворено на Софійський заповідник, який включили до Всеукраїнського музейного містечка ( створене на базі Києво-Печерської лаври у 1926 р.). Першим директором Софійського заповідника став саме Іван Скуленко, в ті часи він намагався вберегти Софію. Проте 11 червня 1937 року його було заарештовано. Звинувачення: «націоналістична пропаганда під час лекцій та екскурсій» та «займався шкідництвом в «Музейному містечку». Вирок: 10 років виправно-трудових таборів. У 1939 році справу було переглянуто та припинено (після зміни керівництва НКВС).

По поверненню до Києва працював у Музеї українського мистецтва, у 1941-1945 роках перебував в діючій армії. Після демобілізації був призначений заступником директора Музею українського мистецтва, з 1947 року - помічник вченого секретаря Історичного музею.

Іван Скуленко – дослідник та знавець історії Києва, колекціонер поштових марок, один з тих, хто заклав підвалини музейної, дослідницької, екскурсійної діяльності та ремонтно-реставраційних робіт у Софійському музеї. Після виходу на пенсію (1961 рік) ще довго цікавився історією Києва, питаннями музейної роботи та був одним з найкращих знавців та популяризаторів пам'яток Києва.

Помер Іван Скуленко 13 лютого 1990 в Києві, похований на Байковому кладовищі.

Світлину на картинці запозичено з фейсбук сторінки Софійський музей

8 червня 1901 народився видатний український вчений-фізик, винахідник, першовідкривач електронного телебачення ‒ Борис Грабовський.

Телебачення. Нині буденна для людства річ. А майже 100 років тому це радше здавалося фантастикою. Науковці й ентуазіасти з усіх країн світу працювали над створенням «дальнобачення», однак зробити одне з найбільших відкриттів ХХ ст., створити електронну систему передачі на відстань рухомого зображення, вдалося саме українцю – Борису Грабовському!

10 фактів з життя генія телебачення:

• Був сином видатного українського поета Павла Грабовського.
• Ім’я Борис отримав на честь українського мовознавця Бориса Грінченка, з яким близько товаришував його батько.
• Ще в дитинстві навчився виготовляти вибухові речовини для феєрверків, стріляти з вогнепальної зброї, захоплювався конструюванням.
• Живучи поблизу будинку для сліпих і спостерігаючи за цими людьми, винайшов віброфосфенний апарат “Камертонний телефот” для бачення сліпих та апарат для глухонімих.
• За освітою був педагогом. Закінчив Киргизький державний педінститут. Викладав фізику, згодом вів гуртки моделювання.
• Перш ніж здійснити своє найбільше відкриття, Борис Грабовський декілька разів облишав дослідження. Перешкодами на шляху вченого були: брак коштів, непорузуміння з радянською владою, політичні переслідування родини.
• 26 липня 1928 на практиці реалізував ідею електронного передавача на відстані (телефота), зробивши одне з найбільших відкриттів XX ст., що має наймасовіше використання.
• Серед винаходів Бориса Грабовського були: малолітражний вертоліт і трикрилий планер. Загалом ‒ 50 авторських свідоцтв на винаходи і 12 патентів.
• Учений був прекрасним лектором і оповідачем, автором кількох науково-фантастичних романів, казок.
• Першість Грабовського у створенні телевізійної передачі за допомогою електронних телевізійних пристроїв визнав увесь світ, зокрема й такі організації, як ЮНЕСКО та Міжнародна асоціація радіотехніки й електроніки.

Лише злочинна радянська влада не поспішала поціновувати генія, обрікши Бориса Грабовського на нужденне життя на схилі літ та боротьбу з важкою недугою.

 «Відчуття єдності нації неможливе без поваги до себе, котра у свою чергу неможлива без свободи». -  Гаррієт Бічер-Стоу

У фондах нашого музею зберігається один із перших перекладів її знаменитого роману «Хатина дядька Тома» українською мовою під назвою «Томова хатка» (1918, перекладач Олекса Діхтяр). Електронна копія цього видання: https://goo.gl/BZXDDh 

Народилася Гаррієт Бічер-Стоу в сім’ї відомого богослова і проповідника в м. Лічфілді. Довгий час майбутня письменниця була вчителькою в школі для дівчат, засновницею якої була її сестра.

На початку 1830-х років Бічер-Стоу розпочала свою літературну діяльність. Її ранні оповідання та нариси публікувалися у популярному «Дамському журналі». Виступала вона і як авторка творів для дітей, зверталася до жанру моралістичної притчі. Своє завдання письменниця вбачала в тому, щоб правдиво відображати побут і звичаї простих людей. Твори письменниці 1830-1840-х склали збірку «The May flower» (1843). 

У своїх  літературних творах Гаррієт виступає палкою захисницею жіночої освіти та знищення рабовласництва. Вона писала ще й вірші, переважно на релігійні теми.

1851 авторка отримала замовлення на роман від аболіціоністського журналу «Національна ера». Гаррієт почала працювати над твором «Хатина дядька Тома», і ця робота тривала всього декілька місяців. Спочатку роман публікувався окремими розділами в журналі, а 1852 вийшов окремою книгою. Успіх роману перевершив усі сподівання. Сучасники сприйняли його не лише як заклик до захисту негрів, а й як протест проти зневаження людських прав.

«Хатина дядька Тома» - один із перших в американській літературі соціальних романів реалістичного спрямування. Факти реальної дійсності обумовили силу емоційного впливу книжки на читачів.

Цей роман і зараз знаний і шанований в усьому світі. У середині ХХ століття він опинився на третьому місці у списку книг, які змінили Америку. Так тендітна жінка, розпочавши війну заради справедливості, змогла її виграти.

Померла Гаррієт Бічер-Стоу 1 липня 1896 в місті Гартфорді. 

Сьогодні виповнюється 130 років від дня народження Івана Мірчука, автора численних праць з філософії та історії української культури, одного із провідних організаторів української науки в діаспорі.

Іван Мірчук народився 18 червня 1891 у Стрию на Львівщині. Навчався у Стрийській гімназії та Віденському університеті. У 1915 захистив докторську дисертацію «Кантівська теорія простору та неевклідова геометрія» у Відні та отримав  ступінь доктора філософії. Обіймав посаду Державного секретаря Західно-Української народної Республіки, яку було проголошено 1918 у Львові.

Від 1921 І.Мірчук – доцент, 1925–1961 – професор, 1947–1948, 1950–1955, 1956–1961 – ректор Українського вільного університету в Празі (від 1946 – у Мюнхені). Викладав філософію, етику та психологію. 1931–1945 – директор Українського наукового інституту в Берліні. Співробітники Інституту досліджували історичні та культурні зв'язки України із країнами Західної та Центральної Європи, читали курси лекцій, видавали монографії, словники, підручники та посібники з українознавства. Наприклад, І.Мірчук редагував німецькою мовою енциклопедію українознавства «Handbuch der Ukraine» (Лейпциг, 1941). Він також є автором праць «Основні проблеми і засади слов’янської філософії» (1930), «Українська культура у її історичному становленні» (1944) та ін.

І.Мірчук був дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (1938) та  Баварської Академії Наук (1949), редагував журнал «Sovetietstudien», який видавав Інститут із вивчення СРСР.

Помер Іван Мірчук 2 травня 1961 у Мюнхені.

340 років тому народився видатний український мислитель, учений-гуманіст, педагог, релігійний діяч, політик ‒ Феофан Прокопович. Він був генієм своєї епохи. Мав европейську освіту, енциклопедичні знання та великі творчі обдарування. Творчий доробок вченого та розмаїття його наукових зацікавлень просто вражають: це праці привячені фізиці, філософії, математиці, астрономії, логіці, науці про державу і право, теології, художні твори. Вагомим є внесок Феофана Прокоповича і в педагогічну науку.

Вчений викладав у Києво-Могилянській академії (1705-1709) риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослів’я. З 1710 по 1716 був ректором Києво-Могилянської академії. Уклав для студентів власні курси лекцій з поетики «Мистецтво поетики...» (1705) й красномовства «Про риторичне мистецтво» (1706). Укладаючи лекції, Феофан Прокопович значно розширив курси фізики, логіки, геометрії, започаткував викладання математики й фізики на рівні кращих зразків європейської навчальної літератури того часу. Створені понад триста років тому, вони й нині не втратили свої актуальності й цілком придатні для вжитку. Був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання і першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса.

Феофан Прокопович – автор букваря «Перше повчання отрокам» (Первое ученіе отроком», 1720), за яким багато десятиліть вчилися українці, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари, росіяни. Посібник Прокоповича вважають перехідною ланкою від букварів періоду схоластики, написаних церковнослов’янською мовою, до світських підручників епохи просвітительства. Саме це визначає його вагомість в історії розвитку вітчизняного підручникотворення. Найсуттєвішим нововведенням Феофана Прокоповича у барокове підручникотворення стало започаткування викладу навчального матеріалу простою, зрозумілою і для дітей мовою. Цим уперше в історії слов’янської шкільної книги було втілено в життя принцип доступності.

Твори Прокоповича користувалися великою популярністю в усіх східнослов’янських країнах. Так, наприклад, у Сербії «Перше повчання отрокам» витримало 7 перевидань. Курс теології Прокоповича опубліковано латинською мовою у Кеніґсберзі в 70-х рр. ХVІІІ ст. в 3-х томах, і, тоді ж, у Лейпцігу, в 6-ти томах. Крім того, твори Прокоповича видавалися українською, латинською, старослов'янською, російською, німецькою, англійською, французською, шведською та іншими мовами.

В експозиції Педагогічного музею України представлено постать Феофана Прокоповича та його внесок в історію Києво-Могилянської академії.

Детальніше про життєвий і творчий шлях діяча можна ознайомитися у публікаціях за покликаннями:

1. Дічек Н. (2007). Феофан Прокопович і слов’янське освітнє бароко. https://lib.iitta.gov.ua/106736/1/%D0%9D.%D0%9F.2007.pdf

2. Феофан Прокопович ‒ визначний діяч епохи бароко // Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського www.nbuv.gov.ua/node/794 

3. Феофан Прокопович. Київський вчений і просвітник // Міська спеціалізована молодіжна бібліотека «Молода гвардія» http://msmb.org.ua/biblioresursi/bibliografiya/osobistostі

150 років тому народився Вільям Мак-Дугалл, англо-американський психолог, один із засновників соціально-психологічних дослідженью

Здобув середню освіту в школах Англії та Німеччини, вищу – у Манчестерському та Кембриджському університетах. Після закінчення навчання був асистентом експериментальної лабораторії Університетського коледжу (Лондон,1901), згодом був призначений викладачем з психічної філософії в Оксфордському університеті (1904), де написав "Фізіологічну психологію" (1905).

Вихід у світ книги Мак-Дугалла «Вступ до соціальної психології » (1908) прийнятовважати датою народження соціальної психології (хоча в тому ж році виходить книга соціологаЕ. Росса «Соціальна психологія», ще раніше, в 1897 Дж. Болдуїн публікує «Дослідження зсоціальної психології»).

У 1920 Мак-Дугалл став професором психології в Гарварді, а в 1927 професором психології в Університеті Дюка, де за участі Дж. Райна організував і першу парапсихологічну лабораторію. Мак-Дугалл вважав, що психічна енергія є такою ж дієвою, як фізична. 

Вчений прагнув створити психосоціальну систему суспільних наук, в якій базисом була б психологія, при цьому головною "надрядковою" наукою вважав соціологію. Поєднуючи її з психологією, вчений розробляв соціально-психологічну теорію особистості, де в якості основної рушія поведінки індивіда розглядалися неусвідомлювані інстинкти, прагнення, імпульси. З первинними інстинктами тісно пов'язані емоції. Так, інстинкту втечі відповідає емоція страху, інстинкту цікавості - емоція подиву,  батьківському інстинкту - емоція ніжності і т.д. На думку Мак-Дугалла, прості емоції об'єднуються в складні, ієрархічно співвідносні групи, на основі яких виникають почуття.

Він вважав, що люди мотивовані спадковими інстинктами, що підштовхують їх до цілей,які можуть бути їм навіть невідомі, часто без вигоди або без думки про задоволення.

Помер Вільям Мак-Дугалл 28 листопада 1938 року.

 В’ячеслав Прокопович народився в Києві 22 червня 1881 в родині священника Костянтина Прокоповича. Дитячі роки провів у Златополі на Київщині, середню освіту здобув у Білоцерківській гімназії. Закінчив історико-філософський факультет Київського університету св. Володимира, де студіював історичні науки під керівництвом знаного історика Володимира Антоновича. Після закінчення університету отримав посаду вчителя історії в одній із державних гімназій в Києві. Але невдовзі В. Прокоповича звільнено з посади за українофільство із забороною займати державні посади. Лише через кілька років йому вдалося влаштуватися на посаду вчителя у приватній гімназії в Києві. Після 1905 він вступає до Української демократично-радикальної партії, потім до Товариства Українських Поступовців. У 1911–1914 – редактор українського педагогічного часопису «Світло». Працює на посаді вченого бібліотекаря в Київському Міському музеї. Там опрацьовує матеріали з історії Києва, особливо за період Магдебурзького права.

Революція 1917 року цілком захоплює В. Прокоповича. Того ж року вів стає членом Української Центральної Ради. Водночас працює над організацією першого міністерства освіти. На початку 1918 стає міністром освіти, але після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського виходить з уряду. Однак політичної праці не покидає. Працює в Київському Губернському Земстві, на чолі якого став Симон Петлюра. Після арешту С. Петлюри В. Прокопович виконує його обов'язки. У 1919 – на початку 1920 залишається в Києві й працює на науковій ниві разом з С. Єфремовим, В. Дурдуківськнм, О. Гермайзе. У травні 1920 С. Петлюра покликав його на пост прем'єр-міністра.

У листопаді 1920 почався новий етап життя – еміграція. Спочатку – Тарнів, біля Кракова, потім — Щепюрно, де були інтерновані вояки Армії УНР, потім знову Тарнів, Варшава. Наприкінці 1923 разом з С. Петлюрою В. Прокопович виїжджає до Будапешта, далі до Відня й Женеви, зрештою – до Парижа. У 1925 С. Петлюра організовує видавництво «Тризуб», яке мало завдання згуртувати розпорошену українську еміграцію. На чолі видавництва і головним редактором тижневика «Тризуб» став В. Прокопович. Перше число тижневика вийшло 15 жовтня 1925. Тижневик набував популярності, але 25 травня 1926 на вулиці Парижа більшовицьким агентом було вбито С. Петлюру. Його місце зайняв Андрій Лівицький, а В. Прокопович став прем'єр-міністром Уряду УНР в екзилі.

З іменем В. Прокоповича пов'язане заснування у 1927 в Парижі Української Бібліотеки ім. Симона Петлюри. При Бібліотеці було засновано і Музей С. Петлюри.

Найбільшу частину свого життя В. Прокопович присвятив науковій праці, а саме історичним студіям нашого минулого, особливо доби Козаччини. Автор праць «Сфрагістичні анекдоти» (1938), «Заповіт Орлика» (1939), «Печать малоросійська», «Сфрагістичні етюди» (обидві опубліковані 1954), «Вічне підданство». До питання про правну природу з'єднання України і Москви» (опублікована 1976) та ін.

 Помер В’ячеслав Прокопович 7 червня 1942 в Бесанкурі (поблизу Парижа), де й похований.

Іван Сітницький (1881–1947), український педагог, математик, автор шкільних підручників з геометрії, хімії, фізики (переклади), сотник УГА

Іван Сітницький народився 25 червня 1881 в м. Комарно на Львівщині. В 1919 – комендант  старшинської однорічної школи артилерії у Станиславові. Далі викладав математику в Академічній гімназії Львова.

У спогадах учнів І. Сітницького, поміщених у третій частині «Ювілейної книги Української академічної гімназії у Львові» (Філадельфія, 1995), він постає як педагог, який при викладанні математики впроваджував українську математичну термінологію, користувався авторитетом і симпатією серед учнів. В 1925–1933 викладав математику та фізику в гімназії Сестер Василіянок у Львові.

Іван Сітницький – автор шкільних посібників з геометрії, хімії і фізики (переклади), наприклад, «Геометрія для 1. кляси середних шкіл: За нїмецьким підручником проф. Р.Суппанчіча» (Львів, 1920).

У шлюбі з Оленою Заячківською (1885–1930) мав сімох дітей. Донька Уляна Сітницька (1909–1991) – вчителька Української академічної гімназії у Львові, одна з перших професійних фізкультурниць Галичини (з молодих років була пов’язана з українським «Пластом»), довголітня працівниця геологічного музею Львівського університету. Син Юрій Сітницький (1912–1992), кандидат технічних наук, все життя якого було пов’язане зі Львівською політехнікою. Роман Сітницький (1925–1944), учасник новацьких таборів на Остодорі, підстаршина Дивізії «Галичина», загинув у бою під Бродами.

Останні кілька років Іван Сітницький працював завідувачем кафедри фізики Львівського медичного інституту.

Помер 10 жовтня 1947 у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі

275 років тому народився Іоахим Генріх Кампе – німецький педагог, дитячий письменник, лінгвіст.

Кампе виріс у селищі Дінсен у Нижній Саксонії. Після закінчення школи, отримавши стипендію, вивчав протестантське богослов'я в Гельмштедті. Далі переїхав у Галле і продовжив там вивчати теологію.

Після навчання Кампе переїхав до Берліна як приватний вихователь у сім'ю Гумбольдта. Пізніше був учителем і директором відомого Філантропінума в Дессау, а згодом відкрив власний навчальний заклад біля Гамбурга.

Кампе поєднував репетиторство з активною письменницькою діяльністю й опублікував кілька творів для дітей. У своїх педагогічних творах він пропагував практичне виховання. Особливої ​​популярності Кампе зажив завдяки його адаптованому «Робінзону Крузо», що з'явився в трьох різних обробках. Він створив серію робіт для дітей та підлітків, спрямованих на певну вікову групу. Його публікації варіювались від  алфавіту до збірки про подорожі (переклади та власні), а також до посібників для хлопчиків та дівчаток.

В 1787 заснував власне видавництво.

В останні роки Кампе повністю присвятив себе німецькій мові. Його мовний пуризм проявився у пошуку німецьких термінів для запозичених слів та складанні німецького словника.

Іоахим Генріх Кампе помер 22 жовтня 1818 у віці 72 років.