140 років від дня народження Макса Вертгеймера (Max Wertheimer; 1880–1943), німецького психолога, засновника гештальтпсихології

Макс Вертгеймер народився 15 квітня 1880 в Празі у родині директора бізнес-коледжу. Середню освіту здобув у приватних школах Праги, а потім вступив до Карлового університету. Після його закінчення виїхав до Німеччини, де вивчав філософію і психологію. Вертгеймер займався різними проблемами психології: вивчав пацієнтів з повною або частковою втратою мови, розробляв методи контролю показань свідків, а також проводив експерименти із зоровим сприйняттям людини.

У 1910 його зацікавив феномен удаваного руху. Предметом дослідів служили найпростіші випадки удаваного руху, які простежуються при спостереженні одного предмета в різних положеннях.В результаті експериментів Вертгеймер заклав основу майбутньої теорії гештальтпсихології.Назва цього напряму походить від слова «гештальт» (нім. Gestalt – форма, образ, структура). Психіка, вважав Вертгеймер і інші представники цього напряму, повинна вивчатися з точки зору цілісних структур (гештальтів). Центральним для них стало уявлення про те, що основні властивості гештальта не можна зрозуміти шляхом підсумовування властивостей окремих його частин. Ціле принципово не зводиться до суми окремих його частин, більше того, ціле – це зовсім інше, ніж сума його частин. Саме властивості цілого визначають властивості окремих його частин. Так, музична мелодія не може бути зведена до послідовності різних музичних звуків.

У 1923 Макс Вертгеймер одружився зі своєю студенткою Анні Каро. А ближче до війни, як і багато його співвітчизників, переїхав до Сполучених Штатів. У Нью-Йорку він викладав в Новій школі соціальних досліджень. Єдиний відносно повний виклад його теорії – книга «Продуктивне мислення», яка побачила світ за кілька тижнів до смерті автора. В цій книзі Вергеймер писав: «Мислення спрямовується бажанням, прагненням дійти до істини, виявити структурне ядро, докопатися до джерел ситуації; перейти від невизначеного, неадекватного ставлення до ясного, прозорого бачення основного протиріччя в ситуації; довести себе до такого стану, коли проблема захоплює повністю». І дійсно, він сам довів себе до такого стану, що проблема феномена уявного руху захопила його цілком. Це й призвело до основи майбутньої класичної теорії гештальтпсихології.

Макс Вертгеймер помер 12 жовтня 1943. Він не закінчив своїх досліджень, але, тим не менш, залишився в історії психології як засновник гештальттеорії, спочатку названої теорією Вертгеймера. Його послідовники – Курт Левін, Курт Коффка і Вольфганг Келер – більш детально розробляли цю теорію в різних напрямках.

250 років від дня народження Івана Орлая (1770–1829), українського вченого, педагога, організатора освіти

Іван Семенович Орлай народився в 1770 р. (за ін. даними 1771) в селі Паледь колишньої Австро-Угорщини (тепер Мукачівський район Закарпатської області). Навчався у мукачівській елементарній школі, Ужгородському народному училищі та місцевій гімназії,  Варадинській академії і(зараз Румунія), Львівському університеті. У 1789 р. І. Орлай вступив в Йозефінську семінарію і став членом ордену піарістів (заснований у 1597 римсько-католицький орден). Після одержання звання професора (1790) Орлай розпочав педагогічну діяльність у Велико-Карлівській гімназії, викладав давні мови, географію, історію та арифметику у нижчих класах.

1791 Орлай переїхав до Петербурга. Провчившись два роки в медичному училищі, після його закінчення удосконалював знання з медицини у Відні. Діяльність у Росії розпочав на посаді лікаря, згодом – вченого секретаря Медичної Колегії та редактора «Журнала врачебной науки» (1811–1814). Постійно знайомився з новітніми досягненнями в медицині, досліджував проблеми, пов’язані з лікуванням віспи, раку, ревматичної епілепсії тощо, викладав у медичних навчальних закладах.  На початку 1817 стан здоров’я Івана Семеновича погіршився і він був змушений на два роки припинити будь-яку трудову діяльність.

Незважаючи на привабливі пропозиції з Московського та Харківського університетів, І. Орлай обирає шлях педагога і до кінця життя залишається пов’язаний з розвитком освіти в Україні. Роки діяльності в Ніжинській гімназії й Одеському Рішельєвському ліцеї можна вважати роками розквіту його педагогічного таланту.

Заступивши на посаду директора Ніжинської гімназії вищих наук (нині — Ніжинський державний університет імені М. В. Гоголя) 1 листопада 1821 він одразу взявся за влаштування Гімназії в усіх аспектах. Особливими заслугами Орлая є його вдалий вибір викладачів та суворий нагляд за вивченням мов. У спогадах колишніх вихованців гімназії Орлай постає як суворий начальник, але добра, поблажлива і палко віддана своїй справі та Гімназії людина. У серпні 1826 його переведено на посаду директора одеського Рішельєвського ліцею, на якій він багато зробив для розвитку ліцею та педагогічного інституту при ліцеї.

Іван Орлай помер в Одесі 27 лютого 1829 і був похований на Першому Християнському цвинтарі міста. 1937 комуністичною владою цвинтар було зруйновано. На його місці був відкритий «Парк Ілліча» з розважальними атракціонами, а частина була передана місцевому зоопарку. Нині достеменно відомо лише про деякі перепоховання зі Старого цвинтаря, а дані про перепоховання І. Орлая відсутні.

Лев Юстимович  Биковський народився 23 квітня 1895 в с. Вільховець, нині Звенигородськогорайону Черкаськоїобласті. Навчався у Політехнічному, згодом Лісовому інститутах у Санкт-Петербурзі (1912–1915), на історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського державного українського університету (1919–1920), на філософському факультеті Варшавського університету, економічно-кооперативному факультеті Української господарської академії (УГА) у Подєбрадах (Чехословаччина), де отримав диплом інженера-економіста (1927). Закінчив курси бібліотекознавства при Варшавській публічній бібліотеці (1921–1922) та УГА (1927).

Л.Биковський – один з перших бібліотекарів Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Він є автором близько 20 публікацій про початок діяльності Бібліотеки.

Починаючи з 1921 Лев Биковський був в еміграції – Польщі, Чехословаччині. Працював в установах, пов’язанихз книговидавництвом. У 30-і рр. в Україні його ім’я було заборонене. З 1928–1944 Л.Биковський працював у Варшавській міській публічній бібліотеці, завідувачем відділу комплектування, викладачем Вищих курсів бібліотекознавства. Займався журналістською працею, брав участь у розбудові Української вільної академії наук (УВАН), в якій очолив книгознавчу комісію. ОрганізувавУкраїнський Чорномороський інститут, а згодом сприяв створенню Суходолового та Океанічного інститутів. В 1949 Л.Биковський переїхав до США, де  працював у місцевій публічній бібліотеці в Денвері, був незмінним секретарем Денверської групи УВАН. З 1963 – співробітник ж. «Український історик»,  один із членів-засновників Українського історичного товариства. В 1971 Л.Биковському було присвоєно ступіньдоцента  в галузі книгознавства.

Творчий доробок Лева Юстимовича містить понад 500 праць з питань книгознавства, бібліотекознавства,бібліографії, історії українського книжкового руху, геополітичного становища України та її новітньої історії.Серед його праць – «Українське книгознавство» (1922), «Замітки про книгознавство та книговживання» (1923), «Книгознавство, бібліографія та бібліотекознавство: Програма» (1933),«Бібліотечна педагогіка» (1938),«Департамент книги України: Проект» (1942),«Шестиліття діяльності Українського Суходолового, морського та океанічного інституту» (1946), «Апостол новітнього українства: Юрій Липа» (1947), «Українські книгознавчі періодики і збірники 1-ї пол. 20 ст.» (1978) та ін..

Помер Лев Биковський 11 січня 1992 у Денвері (США).

Дмитро Григорович Білоус народився 24 квітня 1920 в селі Курмани, нині Недригайлівського району Сумської області в селянській багатодітній сім'ї. Після закінчення школи навчався в Харкові на робітничому факультеті та працював на електрозаводі. 1938 вступив на філологічний факультет Харківського університету. Його однокурсниками були Олесь Гончар і Григорій Тютюнник. 1941 добровольцем пішов на фронт. Після тяжкого поранення лікувався у шпиталі, пізніше був співробітником редакції радіомовлення для партизанів і населення окупованих територій України. Згодом працював у республіканському радіокомітеті. 1945 закінчив філологічний факультет Київського університету. 1948 – аспірантуру на кафедрі української літератури. І вже у 1948 виходить його перша книжка, яка й визначила подальшу долю – бути письменником. Це була збірка гумористичних та сатиричних віршів «Осколочним!».

У 1950-х Дмитро Білоус починає писати вірші для дітей. Він увійшов в українську дитячу літературу із власними темами, образами і засобами їхнього втілення Його книжечки «Пташині голоси», «Упертий Гриць» та «Про чотириногих, рогатих і безрогих», «Лікарня в зоопарку», «Турботливі друзі», «Сад на Лисій горі», «Веселий Кут», «Гриць Гачок» залюбки читає українська дітвора. Д. Білоус багато писав про школу і для школи. На прохання вчителів він написав для школярів книжку «Мандрівка в Країну Чеснот».

Ще одна яскрава грань таланту Д. Білоуса – перекладацтво. Він переклав збірки поезій Івана Вазова, Георгія Джагарова, Дмитра Методієва, Ангела Тодорова. А вершина, безперечно, – двотомна антологія болгарської поезії, половину творів з якої Д. Білоус переклав особисто.

Дмитро Білоус – член-кореспондент Академії педагогічних наук України з березня 1994, почесний академік з 2000. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1990) за книгу «Диво калинове», яка стала справжнім помічником учителя-словесника. Вона  пробуджує інтерес дітей до структури нашої мови, до її таємничих глибин, нагадує про моральний обов'язок не забувати, знати материнську мову, про необхідність  нести у своїй душі святе почуття любові і шани до рідної землі та її історії.

Помер Дмитро Білоус 13 жовтня 2004, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Мета виховання - сформувати людину, здатну керувати собою, а не таку, яка може бути лише керованою іншими

Герберт Спенсер

Герберт Спенсер народився 27 квітня 1820 року у Дербі у родині шкільного учителя. Джордж Спенсер дав синові домашню освіту, що складалася з основ математики, природознавства, історії та англійської мови. Герберт відмовився пропозиції свого дядька, Томаса Спенсера, відправитися на навчання в Кембридж і таким чином, був практично самоучкою.

На початку своєї кар'єри Спенсер кілька місяців викладав в школі. У 1837-1846 він працював інженером на Лондонській і Бірмінгемській залізницях і займався самоосвітою. У 1848 у віці 28 років він переїхав до Лондона, де став спіредактором фінансового щотижневика для представників середнього класу — The Economist.

У 1852 Спенсер здійснив обґрунтування теорії біологічної еволюції у своїй статті, опублікованій на сім років раніше за публікацію праці Дарвіна «Походження видів». Теорія еволюції Спенсера розвинула теорію Ламарка про наслідування набутих ознак та безпосередній вплив зовнішніх чинників на розвиток організму.

Спенсер є засновником теорії походження держави із світу природи шляхом переходу від органічної до неорганічної еволюції, що пов'язується із перетворенням людини як біологічного виду в людину як члена суспільства.

У 1861 він опублікував працю "Педагогіка", в якій відстоював дитиноцентричний підхід і підкреслював важливість науки, виступав за природний розвиток інтелекту, створення мотивуючого інтересу, підкреслював роль науки в складанні навчальних планів.

Герберта Спенсера вважають засновником органічної школи в соціології. У фундаментальній праці "Основи соціології" (1877) Спенсер проводив аналогії між біологічною і соціальною еволюцією, між живим організмом і суспільством.

У 1883 Спенсер був обраний членом філософської секції Французької академії моральних і політичних наук. Був номінований на Нобелівську премію з літератури в 1902, однак, відмовився її отримати.

Помер 8 грудня 1903 після тривалої хвороби. Похований на кладовищі Хайгейт поруч з Джордж Еліот і Карлом Марксом.