7 лютого 2019 - 215 років від дня народження Миколи Маркевича (1804—1860), українського історика, етнографа, письменника, фольклориста, «першогоукраїнськогоенциклопедиста».  Російськими шовіністами офіційно був названий як «український буржуазний націоналіст»та підпадав під заборону радянської цензури.

Народився Микола Андрійович Маркевич у с. Дунаєць (нині Глухівський район Сумщини) у небагатій дворянській сім’ї, яка належала до знатного старшинського роду.  У чотирирічному віці умів читати й писати російською, французькою й німецькою мовами.

У 1814—1817 навчався у приватній школі Павла Білецького-Носенка  під Прилуками,  у 1817—1820 — у Cанкт-Петербурзькому благородному пансіоні Головного педагогічного інституту. З 1820 служив в армії, охарактеризувавши цей період так: «Вступивши на службу, я багато втратив часу для наук, але в службі я став поетом». М.Маркевич добре опанував музику, навчився грі на фортепіано у відомого піаніста-віртуоза Джона Філда.

У 1824 оселяється у своєму маєтку в Україні, де проживав до кінця свого життя. У 1831  видав збірку поезій під назвою «Украинские мелодии. Сочинение Николая Маркевича», в яку ввійшло 36 віршів. Як етнограф видав збірки української народної творчості: «Зібрання малоросійських пісень», «Південноруські пісні».

У 1842—1843  створив 5-томну наукову працю «Історія Малоросії», в якій використав давніші друковані і рукописні історичні праці (зокрема «Історію русів»), а також корпус документів власного зібрання. Він одним з перших в українській історичній науці обґрунтував тезу про виникнення козацтва як прояв національно-визвольної боротьби.

Був знайомий із Тарасом Шевченком і поклав на музику його вірш «Нащо мені чорні брови». Шевченко присвятив Миколі Маркевичу вірш «Бандуристе, друже сизий».

М. Маркевич створив у Турівці (нині на київщині) історичний архів, який налічував 12 тисяч рукописів як українською, так і іноземними мовами. Майже половину з них він устиг класифікувати, системно описати і ввести до каталогу.

З 1850-го Микола Маркевич почав тяжко хворіти. Помер у 1860 і  був похований у родовому склепі біля церкви Всіх Святих, у посадженому й виплеканому ним саді на правому березі річки Перевід, навпроти села Турівки.