140 років від дня народження Івана Боднара (1880–1968), українського педагога, громадського діяча

Іван Андрійович Боднар народився 1 вересня 1880 в с. Вовків (тепер Львівщина). Закінчив Бережанську гімназію (1900), студіював математику й фізику у Львівському та Віденському університетах.

Педагогічну діяльність розпочав у 1905: спершу працював викладачем в українській гімназії у м. Перемишль (нині Польща), потім – у чоловічій вчительській семінарії (1906–1914) та гімназії (1916–1919) в Тернополі. У 1920–1922 працював учителем польськомовної семінарії і гімназії в Перемишлі. Управитель української гімназії у м. Чортків, викладач української гімназії в Перемишлі (1923–1925). У 1928–1930 – управитель гімназії товариства «Рідна школа» та викладач української гімназії в Тернополі. У 1930–1939 – директор «Українського банку» в Тернополі, у 1926–1938 – голова тернопільської філії товариства «Учительська громада», у 1938–1939 – голова Тернопільського осередку товариства «Рідна школа».

У 1917 був членом Української Ради в м. Тернополі, у 1918–1919 – голова Товариства охорони дітей та опіки над молоддю. Входив до складу ліквідаційної комісії разом з гімназійним учителем Онуфрієм Солтисом під час становлення влади ЗУНР.

1935 разом з І. Бриковичем та І. Ленем заснували в Тернополі українське спортивне товариство «Змагун». Однак польська влада звинуватила засновників у співпраці з ОУН і відмовилася його реєструвати. Був членом Суспільної опіки Тернополя, співініціатором відкриття фабрики «Калина» в місті. Від осені 1939-го – у  Львові: у 1941–1944 був секретарем НТШ; у 1950–1955 працював учителем у середніх школах міста.

Помер Іван Боднар 18 грудня 1968 у Львові.

Олександр Маринич народився 4 вересня 1920 у с.Суботці, на Кіровоградщині. Вступив до Київського державного університету в 1937. У роки Другої світової – учасник бойових дій, брав участь у обороні Києва, отримав тяжкі поранення. Після війни повернувся до Київського університету, де вступив до аспірантури і розпочав наукову і педагогічну роботу.

Олександр Мефодійович більшу частину свого життя присвятив науково-педагогічній діяльності у Київському університеті: 1949–1955 – доцент кафедри геоморфології, 1956–1971 – завідувач кафедри фізичної географії, 1956–1968 – декан географічного факультету, а 1968–1971 – проректор з навчальної роботи. 

О.Маринич – міністр освіти УРСР з 1971 по 1979 рік. За цей час в Україні внаслідок реалізації відповідної державної програми було забезпечено повне охоплення молоді шкільного віку навчанням у середній школі, суттєво удосконалився навчальний процес, запроваджено відповідні навчальні програми, підручники. Було започатковано систему навчання та підвищення кваліфікації керівників закладів освіти.

У 1979 перейшов на наукову роботу до Академії наук, де працював у складі бюро відділення наук про Землю, очолював відділення географії Інституту геофізики ім. С. І. Суботіна, на базі якого у подальшому, насамперед його зусиллями, після здобуття Україною незалежності, було створено сучасний інститут географії НАН України, діяльністю якого він опікувався постійно. Майже 30 років О.Маринич очолював спеціалізовану раду (тепер при інституті географії НАН України) з присудження наукових ступенів доктора та кандидата географічних наук за спеціальністю «фізична географія, геофізика та геохімія ландшафтів». Був також віце-президентом (1956–1964), президентом Українського географічного товариства (1964–1995).

О.Маринич очолював Національний комітет географів України і брав активну участь у роботі з’їздів Географічного товариства СРСР та України, діяльності Міжнародного географічного союзу, Програмі ЮНЕСКО «Людина і біосфера», представляв державу на багатьох міжнародних форумах учених, читав лекції в університетах різних країн.  Його творчий доробок складає понад 400 наукових публікацій, з яких понад 20 монографій, підручників та навчальних посібників. 

У фондах Педагогічного музею України зберігаються книги та статті Олександра Мефодійовича (з бібліографією можна ознайомитися за посиланням: http://pmu.in.ua/virtual-exhibitions/do_95_ricchia_narodzh_marinicha/) 

Помер О. Маринич 23 серпня 2008 в Києві. 

130 років від дня народження Курта Левіна (Kurt Lewin; 1890–1947), німецького і американського психолога

Курт Левін народився 9 вересня 1890 в Моґільно (тодішня Пруссія, тепер Польща) в єврейській родині середнього класу. Навчався в університетах  Фрайбурґа, Мюнхена та Берліна. 1914 захистив дисертацію з психології, а з початком Першої світової війни вступив до лав піхотної дивізії. Він воював протягом 4-х років, доки не дістав поранення в бою. 1921 Курт Левін почав викладати психологію та філософію в Психологічному інституті Берлінського університету. 1930 його запросили як гостьового професора до Стенфордського університету. Зрештою, у 1933 Левін емігрував до США.

На дослідження Левіна істотний вплив справила гештальтпсихологія і теорія поля Альберта Ейнштейна, яку він спробував застосувати в психології. За теорією Левіна, поведінка людини – результат її постійної взаємодії з довкіллям. Він стверджував, що поведінка людини визначається всіма складовими певної ситуації, і назвав сукупність таких факторів «полем». Згідно з його теорією, людина поводиться по-різному, в залежності від сприйняття суперечності між власним Я і тиском оточення. Для повної картини поведінки людини необхідно враховувати все психологічне поле (школа, робота, церква, родина), яке Левін назвав «життєвим простором». Іншими словами, Левін вважав, що особистість живе й розвивається в психологічному полі предметів, які її оточують. А ці предмети якраз і викликають стан потреби. «Хороша погода й певний ландшафт кличуть нас на прогулянку. Східці спонукають дворічну дитину підніматися та спускатися; двері – відчиняти й зачиняти їх; дрібні крихти – підбирати їх; собака – пестити; ящик із кубиками спонукає до гри, шоколад чи тістечко “хочуть”, щоб їх з’їли», – писав психолог.

Курт Левін є одним із засновників тренінгу. Перша тренінгова група (Т-група) зібралася в 1946, коли  Левін отримав запит від адміністрації штату Коннектикут на навчання лідерів реалізації на практиці «Постанови про справедливий найм на роботу». Так було покладено початок практиці тренінгових груп. Спочатку метою Т-груп було дослідження міжособистісних відносин і групової динаміки, проте пізніше сфери застосування тренінгу значно розширилися. А нині тренінги активно використовуються і в освітній сфері.

К.Левін вважається батьком сучасної соціальної психології. Він був одним із перших психологів, який досліджував соціальну поведінку на основі наукових методів та експериментів. За життя Левіна було опубліковано вісім його книжок і понад вісімдесят статей.

Курт Левін помер 12 лютого 1947 від серцевого нападу у віці 57 років.

Володимир Миколайович Коцовський народився 10 вересня 1860 в с.Отиневичі на Львівщині. Навчався у Львівському університеті.

Працював учителем з 1889 у гімназії у м. Ряшів,  згодом у Львівській  академічній гімназії, в  учительській семінарії в Сокалі на Львівщині. З 1895 – доктор філософії Чернівецького університету.

Володимир Коцовський займався дослідженням життя і творчості членів «Руської трійці», Т.Шевченка.  Був зорієнтований на «народовство». Автор статей на громадські, літературні теми та рецензій на театральні вистави, а також автор праць «Історично-літературні замітки до «Слова о полку Ігоревім»» (1893, Львів), «Література галицько-руська і Маркіян Шашкевич» (1894, Львів) та ін. У співавторстві з І.Огоновським  уклав книжку «Методична граматика руської мови для IV класу шкіл 5 і 6 класових» (1894). Упорядкував третій том «Руської історичної бібліотеки» (1884, Львів)

Володимир Коцовський був співробітником газет і журналів Галичини: «Діло», «Зоря», «Учитель», «Записки Наукового товариства імені Шевченка» та ін. Мав псевдоніми –Корженко, Голка. З 1889 дійсний член Товариства ім. Шевченка.

Помер В. Коцовський 11лютого1921 в Сокалі.

Іларій Карбулицький народився 17 вересня 1880 в с.Горішні Шерівці (нині — Застанівський район Чернівецької області). У 1890 переїхав у Чернівці, де навчався спочатку в гімназії, а в 1895 вступив до учительської семінарії.

У 1900 його призначають молодшим учителем 3-класної народної школи с.Ревне - Стрілецький Кут. В зв'язку з одруженням 1903 переводять у Старі Мамаївці на постійну посаду вчителя 4-класної народної школи. Працюючи тут, він займається вивченням історії шкільної справи на Буковині і в 1905 видає у Вашківцях надзвичайно цінну книгу «Розвій народного шкільництва на Буковині». В 1906 І. Карбулицький стає учителем у с.Станівці Горішні, де працював до пенсії (1935) спочатку учителем, а з 1923 директором школи. У 1908 очолював учительський часопис «Каменярі», де висвітлювалося суспільно-політичне та культурне життя. Водночас Іларій Іванович опікувався бібліотекою «Вільної організації».

За ініціативи І. Карбулицького розпочався випуск «Крейцерової бібліотеки» — популярного дитячого видання. Тоді ж побачили світ його перші оповідання для дітей «Сліпий Юра», «Циган у школі», «Качка з однією ніжкою». І.Карбулицький був ініціатором видання педагогічного двотижневика «Промінь» і членом редакційного комітету цього часопису. Іларій Іванович — автор близько 40 прозових творів про життя селян, інтелігенції, зокрема вчителів.

У Чернівцях його обирають заступником голови Українського Народного Дому (1936), членом виконавчого комітету Української національної партії (УНП). Саме за причетність до УНП (1936—1938) він був у 1940-х роках заарештований, звинувачений в антирадянській націоналістичній діяльності.

16 березня 1954  його у віці 74 років випустили на волю, поламаного духовно і фізично, пограбованого матеріально. І.Карбулицький спробує відновити своє ім'я в пресі. У 1958 він пише спогади про перебування Лесі Українки на Буковині, в 1961 — спогад про Ольгу Кобилянську «Вірна дочка України» та про Миколу Лисенка («На буковинській землі»). Але побачити їх опублікованими йому не довелося.

Помер Іларій Карбулицький у Чернівцях 30 січня 1961, а реабілітований був лише в 1990.