«Учений за своїм призначенням є вчитель людського роду»,  — говорив  Йоганн Ґотліб Фіхте,  німецький філософ, представник німецької класичної філософії.

Народився майбутній філософ 19 травня 1762. З 1794 Працював професором Єнського університету. В 1799 був звинувачений у атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліна і займався читанням публічних лекцій.

У своїх перших трактатах Фіхте першочергову увагу приділяє філософсько-моральним проблемам; основу своєї практичної філософії він вбачає у тому, що принципи моралі повинні спиратися на теоретичне обґрунтування, маючи зв'язок із чіткою науковою системою.

Також Фіхте розглядав сутність права і держави у руслі власної критичної філософської системи, стрижнем якої є суб'єктивний  ідеалізм, ригоризм і активізм; абсолютна свобода волі, існування Бога, безсмертя душі; творчо-етична діяльність абсолютного «Я» як найактивнішої субстанції, що втілює дух, волю, мораль і віру; індивідуального «Я», тотожного індивідуальній свідомості; раціоналізм тощо.

Фіхте вважав, що виховання має допомогти німцям усвідомити себе єдиною нацією, що освіта є насамперед способом оволодіння національною культурою та через неї – культурою загальнолюдською. Вчення "Я" Фіхте з погляду педагогіки особливо важливе своїм акцентом на незалежність та активність людської особистості.

Вчення Фіхте справило вагомий вплив на розвиток європейської правової та політичної думки XIX-XX ст. Фіхтеанство стало одним із найвпливовіших зовнішніх джерел українського романтичного мислення. У 1805 Фіхте був офіційно запрошений на кафедру філософії Харківського університету, але за його особистою рекомендацією до Харкова прибув правознавець і філософ Й.-Б. Шад. Праці Фіхте першим на території України почав видавати викладач однієї з харківських гімназій С. Єсікорський. Ідеї Фіхте використовували у своїй творчості М. Максимович, М. Шашкевич, П. Юркевич та багато інших філософів, правознавців, письменників.

Сьогодні виповнюється 100 років від дня народження Івана Чендея ‒ одного з найвідоміших українських письменників ХХ ст, кіносценариста, лавреата Шевченківської премії, автора сценарію «Тіней забутих предків».

Народився письменник 20 травня 1922 р. на Закарпатті. Освіту здобув у Хустській державній реальній гімназії та Ужгородському державному університеті.

У 1955 p. світ побачила перша збірка оповідань письменника «Чайки летять на Схід». Далі виходять друком збірки «Вітер з полонин» (1958), «Ватри не згасають» (1960), «Чорнокнижник» (1961), «Поєдинок» (1962), «Терен цвіте» (1967), «Зелена Верховина» (1975), «Свалявські зустрічі» (1977), «Теплий дощ» (1979), «Кринична вода» (1980) та ін. Паралельно, виходять друком романи «Птахи полишають гнізда…» (1965) та «Скрип колиски» (1989). Окрім прози, Іван Чендей писав також і кіносценарії, займався упорядкуванням фольклорних матеріалів та перекладами з угорської мови.

Найкращим у творчому доробку Івана Чендея є сценарій до одного зі знакових кінофільмів ХХ століття ‒ «Тіні забутих предків», який він написав разом із геніальним українським режисером Сергієм Параджановим. Цей фільм і сьогодні займає 1-шу позицію в списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. Цікаво, що відомий у всьому світі Гарвардський університет додав цю стрічку до списку обов’язкових для перегляду усім своїм студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві.

Діяч активно займався громадською діяльністю: двічі очолював Закарпатську організацію Спілки письменників України, був головою Закарпатського відділення Українського фонду культури в 1990-х рр. Громадський діяч, відіграв також важливу роль у створенні та відкритті меморіальних музеїв художників Ф. Манайла та А. Коцки.

Помер Іван Чендей 29 листопада 2005 р. Похований у м. Ужгород.

Щорічно в Ужгороді проводять кількаденний літературний фестиваль, присвячений Івану Чендею. За традицією, він проходить в Ужгороді, де жив та працював письменник, та в його рідному селі Дубовому на Тячівщині. Родина ж письменника заснувала щорічний всеукраїнський конкурс малої прози з дня народження Івана Чендея. Цьогоріч відбудеться 5-й, ювілейний, конкурс.

Постановою Верховної Ради України № 6406 «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках» ювілей Івана Чендея відзначається на державному рівні.

150 років від дня народження Костянтини Малицької (1872–1947), української письменниці, педагогині

«Боротьба за виховання національної еліти – боротьба за майбутнє народу, а майбутнє має лише той народ, який розвиватиметься на своєму ґрунті. Вся система шкільної освіти повинна бути пройнята національним духом». Ці слова належать Костянтині Малицькій, яка народилася 30 травня 1872 в селі Кропивник (нині – Калуський район Івано-Франківської області).

У 1889 майбутня педагогиня і письменниця закінчила Станиславівську державну гімназію і продовжила  навчання дівчина у Львівській державній семінарії. У 1892 отримала диплом народної вчительки і повернулась на Станиславівщину, у Галич, де пропрацювала вчителькою 11 років. Потім учителювала у п’ятикласній школі села Лужани неподалік Чернівців, де познайомилася з редакторами газети «Буковина» Я. Веселовським і журналу «Промінь» І. Герасимовичем, який запропонував їй увійти до складу редколегії, приятелювала з Є. Ярошинською, та О. Кобилянською.

Літературну діяльність розпочала у 1896 першими віршами у журналі «Дзвінок». Потім її твори публікувались у виданнях «Світ дитини», «Молода Україна», «Нова хата», «Промінь», «Учитель», «Рідна школа» та ін. Авторка збірок віршів та оповідань «Малі герої» (1899), «З трагедії дитячих душ» (1907), драматичних сценок «Під нову зорю» (1906), «В лісі» (1913), «Вінок на могилу Шевченка» (1914), «Козацькі діти» (1914), «Русалка Дністрова» (1914). Використовувала псевдоніми Віра Лебедова, Стефан Горський, Віра Кропивницька, Чайка Дністрова. Перлиною творчості К. Малицької став вірш «Чом, чом, земле моя» (1904).

З 1906 і до початку Першої світової війни редагувала журнал «Дзвінок», працювала в педагогічних товариствах «Рідна школа», «Крайове товариство охорони дітей і опіки над молоддю» та активно співпрацювала з «Просвітою». Педагогічну працю поєднувала з участю в жіночому русі. За її активної участі в 1908 на основі об’єднання «Клубу русинок» та «Кружка українок» було створено нове товариство «Жіноча громада».

Після захоплення Галичини російськими військами її арештували і у травні 1915 відправили в Красноярськ, а звідти – по Єнисею в Тунгуський край. Згодом вона писала: «Єдиною нашою провиною було, що ми „мазепинці”, і не вітали російської армії хлібом-сіллю». Покарання відбувала в поселенні Пінчуга над Ангарою. Після Лютневої революції 1917 К. Малицькій вдалося вирватися з глушини, якийсь час вона проживалав Єнисейську, потім у Красноярську, де  організувала школу ім. Івана Котляревського, була в ній першою вчителькою та директоркою. У 1921 стараннями К. Малицької та її учнів школа дала в Красноярську перший український Шевченківський концерт. Того ж року вона змогла повернутися до Львова, де енергійно взялася до роботи в школі ім. Т. Шевченка, яку згодом очолила. З 1930 до 1939 К. Малицька – член редакції журналу «Нова хата».

В цей час К. Малицька захопилася кооперативним рухом, створила крамниці для фінансової допомоги освітянам, працювала в психотехнічній
секції, яка запровадила в школах тестування, анкетування. У 1934
за її безпосередньої участі було підготовлено понад 500 тестів для визначення в учнів ступеня концентрації їхньої уваги, абстрактного мислення, зорової та вербальної пам’яті, вміння орієнтуватися в просторі.

З 1944 працювала у Львівській бібліотеці АН УРСР (нині –
Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника), де укладала бібліографію української дитячої літератури.

У січні 1947, повертаючись з роботи, вона впала і зламала ногу, довго
пролежала на холодній землі й захворіла. Померла К. Малицька 17 березня 1947, похована на Личаківському цвинтарі поряд з могилою матері.                                        

Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022–2023 роках» 150 років від дня народження Костянтини Малицької відзначається на державному рівні.