150 років від дня народження Поля Лапі (Paul Lapie, 1869–1927), французького педагога

Поль Лапі народився 4 вересня 1869 в Монморі. Закінчив Вищу нормальну школу, викладав в ліцеях Тунісу, Тулузи, Бордо. У 1911–1912 – ректор академії в Тулузі, директор відділу початкової освіти в Міністерстві освіти (1920–1925), ректор Паризької академії (1925–1927). У 1927 читав курс педагогіки в Гарвардському університеті. П. Лапі брав участь в реорганізації нормальної школи, в програму якої в 1920 за його рекомендацією був введений курс соціології. Під керівництвом Лапі була здійснена реформа початкової школи у Франції (1923): змінені навчальні програми, дозволений іспит на диплом про початкову освіту раніше завершення терміну обов’язкового навчання і т. д.

У своїх працях «Школа і школярі» (1923), «Французька педагогіка» (1926), «Мораль і педагогіка» (1927) Лапі рекомендував заохочувати прийом в середні навчальні заклади талановитих дітей із сімей з низькими доходами, розширювати діяльність дитячих асоціацій (Ліга добра, кооперативи, об'єднання скаутів і ін.), посилити спеціалізацію навчання в старших класах ліцеїв і коледжів, сільських і міських початкових школах, враховувати в викладанні рекомендації дитячих психологів тощо. Оголошуючи себе прихильником «педагогічної революції» (1918), відстоював програму виховання, орієнтовану на інтелектуалізм середньої і утилітарність початкової освіти. Поль Лапі наполягав на науковій місії вчителя, який має проводити вільний час в пошуках наукових істин і поширювати моральні істини; вчитель, на його думку, також має проводити психологічні спостереження на учнями та прості невеликі соціологічні опитування сімей та соціальних груп.

Поль Лапі стверджував, що, якщо в минулому педагогіка була або метафізичною гіпотезою, або літературним романом, то завдяки використанню досягнень психології вона знайшла власний предмет. Психологія дала педагогіці знання про індивідуальні якості особистості учня, виявивши різні типи мислення, здібностей та ін. Лапі широко використовував у своїх педагогічних рекомендаціях дані психологічної науки. Так, спираючись на ідею про існування трьох типів сприйняття (зорове, слухове, м'язове), він запропонував застосовувати і комбінувати візуальні, слухові і моторні методи навчання.

Окрім педагогіки, цікавився філософією (у праці «Логіка волі», 1902, вперше ввів у науковий обіг термін «аксіологія») та соціологією моралі і права (вважав, що мораль цілком може бути об’єктом соціологічного дослідження внаслідок важливості соціальних факторів у формуванні моралі).

Помер Поль Лапі 24 січня 1927 р. в Парижі.

160 років від дня народження Бориса Букреєва (1859–1962), українського математика

Борис Якович Букреєв народився 5 вересня 1859 у місті Льгові Курської губернії (тепер Курської області Росії). Закінчив з срібною медаллю курську класичну гімназію. У 1878 вступив на фізико-математичне відділення факультету природничих наук Київського університету Святого Володимира. Закінчивши університет в 1882, був залишений при ньому для підготовки до професорського звання. З 1884 по 1886 викладав геометрію на Вищих жіночих курсах. В 1886, після здачі магістерського випробування, отримав звання приват-доцента по чистій математиці. Навесні 1887 захистив магістерську дисертацію «Про розкладання трансцендентних функцій на приватні дроби», а в 1889 – докторську «Про фуксові функції нульового рангу з симетричним основним полігоном» і зайняв кафедру чистої математики в університеті святого Володимира.

У 1887 Б. Я. Букреєв їде у творче відрядження за кордон, де стажується в Берлінському університеті та Шарлотенбурзькій політехніці. Там слухає лекції з теорії гіпереліптичних функцій К. Вейєрштрасса, з теорії абелевих функцій та лінійних диференціальних рівнянь Л. Фукса, з теорії чисел Л. Кронекера, з фізики Г. Гельмгольца та інших. Під впливом цієї блискучої плеяди найвидатніших математиків та фізиків ХІХ століття складаються основні математичні інтереси молодого вченого.

Педагогічна діяльність Бориса Букреєва не обмежувалася університетом. Він був професором у Київському політехнічному інституті, з 1906 викладав математику на Київських вищих жіночих курсах, очолював кафедру геометрії в Київському вищому інституті народної освіти та в Фізико-хіміко-математичному інституті, деякий час – сектор геометрії в Математичному інституті АН УРСР, був засновником і активним діячем Київського математичного товариства, з 1893 — почесним, а потім найстарішим членом Московського математичного товариства.

У 1920-х Б. Букреєв одним із перших почав читати лекції українською мовою, збирав і обґрунтовував українську математичну термінологію. У 1930 Борис Букреєв передав кафедру вищої математики в КПІ професору Михайлу Кравчуку, а сам перейшов у Київський університет, де завідував кафедрою геометрії до 1959, поки йому не виповнилося 100 років, а потім ще працював на кафедрі до 1962. Б. Букреєв – основоположник київської школи геометрії. Досліджував також питання диференціальної геометрії, теорію рядів, варіаційного числення.

Ім’я Б. Букреєва займає одне з почесних місць в історії розвитку математики. За роки своєї багаторічної науково-педагогічної діяльності, що тривала понад 75 творчих років, Б. Букреєв написав 15 монографій про життя та діяльність В. Єрмакова, М. Ващенка-Захарченка, Г. Монжа та ін., понад 150 наукових праць, 7 підручників для вищої школи, виховав декілька поколінь учених, педагогів, інженерів. Імена його учнів – М. Кравчук, Б. Делоне, М. Чеботарьов та ін.

Помер видатний український математик у 103-річному віці, 2 жовтня 1962 у Києві, похований на Байковому кладовищі (ділянка № 9).

9 вересня виповнюється 250 років від дня народження першого класика нової української літератури, поета, драматурга, педагога - Івана Котляревського.

Народився І. Котляревський 1769 р. в Полтаві, в родині дрібного чиновника. Навчався в Полтавській духовній семінарії. На останньому році навчання залишив семінарію. Спершу служив чиновником у полтавських канцеляріях, згодом вчителював у заможних родинах. Саме під час вчителювання, з 1794 р., розпочинається робота письменника над славнозвісною "Енеїдою". З 1796 р. по 1808 р., цілих дванадцять років, Котляревський перебував на військовій службі. За виявлену хоробрість у боях під час російсько-турецької війни та за уміле виконання дипломатичних доручень йому було надано чин капітана.

У 1809 р. з’являється друком його знаменита поема у чотирьох частинах "Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским". З 1810 р. і до кінця свого життя Іван Котляревський живе в Полтаві, працює наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян, навчально-виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. З 1827 р. - попечитель "богоугодних закладів" Полтави. І. Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу. Увесь цей час письменник не поривав з творчою діяльністю, захоплювався театральною справою. У 1818 р. його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює драму "Наталка Полтавка" і водевіль "Москаль-чарівник", які з успіхом було поставлено у 1819 р. Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зародився національний професійний театр.

В останні роки життя Іван Петрович майже не виїжджає з Полтави. 1835 р. через хворобу залишає службу і йде у відставку.

Помер І. Котляревський 29 жовтня 1838 р. На похорон зібралося населення всього міста, виявляючи свою глибоку шану великому діячеві. На могилі письменника було споруджено пам’ятник із написом: «Майор И. П. Котляревский, сочинитель «Энеиды на малорусском наречии».

Творчість І. Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема "Енеїда", над якою І. Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською і художньою значущістю явищем у духовному житті українців.

«Школі і дітям я віддав усі свої сили, знання й енергію,

 без школи не жив і не знаю, чи зможу жити…

Школа то є найкраща, найдорожча і найцінніша

 для мене – вона моє життя…»

                                                                         Володимир Дурдуківський

Володимир Федорович Дурдуківський народився 17 вересня 1874 в с. Пединівці на Уманщині у сім’ї священика. В 1899 р. закінчив Київську Духовну академію, де і розпочав свій педагогічний шлях. В. Дурдуківський був одним із організаторів видавництва «Вік», членом редакції та постійним співробітником журналу «Киевская старина»; друкувався під псевдонімом В. Мировець на історичні й літературні теми. У 1896–1897 – член комісії зі складання «Історичного словника українських діячів» під керівництвом В. Антоновича і М. Грушевського.

У 1906 Володимир Федорович бере активну участь у створенні київської «Просвіти». Пізніше – у заснуванні Всеукраїнської спілки вчителів, у створенні й діяльності Товариства шкільної освіти. Згодом свої міркування про педагогічну діяльність, враження та емоції він викладає на сторінках першого педагогічного журналу «Світло», який виходив в 1910-1914. Був членом редколегії та активним дописувачем педагогічного часопису «Вільна українська школа».

У 1917 у Києві створена Перша українська гімназія, де з першого дня  В. Дурдуківський працював учителем української мови і літератури, а невдовзі став її беззмінним директором.

Володимир Федорович поєднував педагогічну роботу з науково-популяризаторською. Ще з 1919 він активно працював у Всеукраїнській академії наук (ВУАН): виконував обов’язки голови термінологічної комісії, члена-редактора «Комісії словника живої мови». Пізніше, 14 травня 1925, при ВУАН було засновано Науково-педагогічне товариство, утворене з науково-педагогічної комісії, очолюваної В. Дурдуківським.

  Володимир Дурдуківський був заарештований у липні 1929 у справі СВУ. Показовий судовий процес проходив у Харківському оперному театрі з 9 березня по 19 квітня. Згідно з рішенням суду, Володимира Федоровича було засуджено до восьми років ув’язнення, але невдовзі він був помилуваний і в 1930 випущений на волю.

  28 грудня 1937 В. Дурдуківського знову заарештували за «антирадянську діяльність», тобто висунуто було ті самі звинувачення, за які його вже засуджували в 1929 р. За вироком «трійки» він був розстріляний 16 січня 1938.

З електронними копіями статей В. Дурдуківського, які зберігаються у фондах Педагогічного музею України, можна ознайомитися за посиланням: http://pmu.in.ua/virtual-exhibitions/vistavki_2011_2014/chola_moie_zhittia/

260 років від дня народження Івана Рижського (1759–1811), українського філософа, логіка, професора і першого ректора Харківського університету

Іван Степанович Рижський народився 18 вересня 1759 в Ризі, у родині парафіяльного священника. Восьмирічним хлопчиком він був зарахований до Псковської семінарії. Потім була семінарія при Троїцько-Сергіївській лаврі. Керівництво семінарії звернуло увагу на винятково здібного учня і по закінченні запропонувало йому залишитися викладати у цьому навчальному закладі, де він чи­тав курси історії, риторики, поезії і філо­софії.

Восени 1786 Івана Степановича запрошують на посаду викладача Санкт-Петербурзького гірничого училища, яке невдовзі було перейменовано на Гірничий кадетсь­кий корпус. Майже 17 років він читав лекції з латини, історії, географії, риторики і ло­гіки для студентів старших курсів.

Водночас Іван Степанович приділяв ве­лику увагу навчально-видавничій роботі. Так, підручники І. Рижського з логіки і рито­рики — «Умословие, или умственная философия» та «Опыт риторики...» — нео­дноразово перевидавалися. У 1802 І. Рижський стає членом Імператорської Російської академії наук, а в лютому 1803 його затверджують професором Харківського університету. Ба­гато зусиль, енергії, знань віддав І. Рижський становленню цього навчального зак­ладу, тут надзвичайно яскраво проявилися його якості організатора і педагога.

Урочисте відкриття університету відбулося 29 січ­ня 1805. Наступного дня Івана Рижського обрали ректором. Протягом шести років він був керівником цього закладу. Ректорство І. Рижського припало на досить складні часи — то був нелегкий пері­од становлення університету. Обладнання навчальних приміщень, добір кадрів, сту­дентські справи, різноманітні господарські проблеми, — ось далеко не повний перелік того, чим доводилося займатися ректору. Про його дивовиж­ну працездатність свідчить хоча б те, що протягом семи років І. Рижський брав участь майже у 720 засіданнях правління університету (на рік приблизно 100).

Свою захопленість наукою Іван Степа­нович прагнув передати студентству. Очо­люючи в університеті кафедру красномов­ства, віршування і російської мови, він на­магався не тільки підняти свої лекції до рівня кращих зразків ораторського мистец­тва, а й водночас подати матеріал цікаво і яскраво. Ректор був автором «Науки стихотворства...» (1811).

Іван Степанович був наділений яскравим педагогічним талантом. За роки свого рек­торства він зумів створити в Харківському університеті стиль взаємоповаги, доброзич­ливості і свободи думки. Загальновідомо, що моральні якості людини витримують суворий іспит тоді, коли їй надається влада над іншими людьми. За спогадами сучас­ників, І. Рижський був демократичним і простим у спілкуванні, при цьому тримався з гідністю, але без зверхності і погорди. Ав­торитет його був незаперечним, а чесність і добропорядність викликали щиру пошану колег і студентів.

По­мер Іван Рижський 14 березня 1811 р. у Харкові.