Плацид Дзівінський народився 5 жовтня 1851 у с. Пеньківці на Тернопільщині У 1869 закінчив вищу гімназію у Тернополі. Одночасно навчався у Львівському університеті на філософському відділенні та відділі інженерії Технічної академії (1870–1874). З 1885 працював приватним доцентом, а з 1887 – професором кафедри математики Політехнічної школи у Львові, у 1893–1894 роках стає її ректором. Був редактором журналу «Czasopisma Technichnego» (1889–1894).

Біографічних відомостей про П. Дзівінського мало. Відомо, що  він працював доцентом нарисної геометрії у Крайовій та Лісогосподарській школі, був керівником метеорологічної станції та обсерваторії Політехніки. Деякий час вчителював у реальній школі в Ярославі (Польща). Плацид Дзівінський - автор багатьох публікацій, серед них: підручник «Основи алгебри для вищих класів гімназій» (1898), монографія «Krótki rys teoryi funkcyi peryodycznych jednej zmiennej» (Короткий нарис теорії періодичних функцій однієї змінної, 1885),  двотомний енциклопедичний посібник «Wykłady matematyki» (Лекції з математики, 1902–1908).

Зберігся будинок, споруджений у 1894 для професора Плацида Дзівінського, який вважають однією з найкрасивіших цивільних будівель Львова. Його ще називають вілла Дзівінського. Сьогодні тут знаходиться Наукове товариство імені Т.Шевченка.

Помер Плацид Дзівінський в 1936  у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

Детальніше: Бєлоус І.О. Видатні вчені-математики Львівської політехніки (1844-1939): бібліографічний покажчик. Львів: видавництво Львівської політехніки, 2012.  С.37-38 https://www.yumpu.com/xx/document/read/15969385/

220 років від дня народження Лазара-Іполита Карно (Lazare Hippolyte Carnot; 1801–1888), французького політичного діяча, міністра освіти Франції (1848)

Представник французької сімейної династії державних діячів і вчених кінця XVIII–XIXст. Лазар-Іполит Карно народився 6 жовтня 1801 у Сент-Омері. Завдяки батькові, відомому французькому політичному діячеві Лазару Карно, Лазар-Іполит та його брат Саді (основоположник термодинаміки) отримали гарну класичну освіту, відмінні знання у галузі математики, фізики та механіки. Після остаточної поразки Наполеона в 1815 разом з батькомжив у вигнанні й повернувся до Франції лише в 1823. Готувався стати адвокатом, але незахотів присягати на вірність королю. В 1830-х брав участь у діяльності Товариства дляпоширення початкової освіти, заснованого його батьком.

У 1839 обраний членом палати депутатів від Парижа. Під час Лютневої революції 1848 р. виступив на підтримку республіки. Тимчасовий уряд 1848 р. призначив Лазара-Іполита Карно міністром народної освіти. Він обіймав цю посаду лише з 24 лютого до 5 липня, але і за такий короткий час встиг підготувати законопроект про безкоштовність і обов'язковість початкового навчання; ввів навчання землеробству і фізичні вправи в початкових школах; дбав про організацію середньої жіночої освіти і заснував світський коледж з підготовки вчителів і національну школу управління для підготовки до політичної діяльності – «адміністративну школу».

В 1871 був обраний членом Національних зборів. За конституцією 1875 року Карно був обраний незмінюваним сенатором. Незважаючи на похилий вік, він брав діяльну участь в роботі Сенату, головуючи в ньому на відкритті сесій, як старійшина – востаннє в 1888, через кілька тижнів після обрання його сина, Саді Карно, президентом Франції (1887–1894).

В 1878 видав книгу свого брата Саді Карно (1796–1832) «Роздуми про рушійну силу вогню і про машини, здатні розвивати цю силу», до якої написав біографічний нарис івключив раніше неопубліковані рукописи С. Карно з математики, фізики та інших предметів. Примірник цього видання зберігається в Науково-технічній бібліотеці Національноготехнічного університету «Харківський політехнічний інститут».

У 1887 був обраний в Академію моральних і політичних наук. Незадовго до своєї смерті Карно заснував товариство для вивчення історії французької революції.

Помер Лазар-Іполит Карно 15 березня 1888 в Парижі.

Педагогічна система французького педагога Селестена Френе уже за життя автора здобула світову славу, оскільки була на той час альтернативою традиційній французькій освіті з притаманними їй консерватизмом, книжністю і відірваністю від практики.

 С. Френе народився 15 жовтня 1896 в м. Гар, що на півдні Франції, в селянській родині. У 1913, завершивши обов’язкове навчання, він вступив до нормальної школи м. Ніцци. Закінчити навчання в цьому закладі Френе так і не вдалося, оскільки почалася Перша світова війна і він став солдатом.

У 1920 С. Френе розпочав педагогічну діяльність у малокомплектній школі маленького міста Бар-сюр-Лу в Приморських Альпах. В цей час С. Френе захопився ідеями популярного тоді руху «Нове виховання». Ця міжнародна педагогічна течія увібрала в себе різні за ідейно-теоретичні концепції, однак її учасників об’єднувала спільна ідея – рішуче неприйняття традиційної педагогіки. У 1924 Френе взяв участь у конгресі Міжнародної ліги «Нового виховання» у Швейцарії.

У 1923 за результатами іспиту С. Френе здобув право викладати у вищій школі, однак продовжив працювати у своїй школі. У середині 1920-х його експерименти стали відомі широкій педагогічній громадськості.

В 1927 сформувався Кооператив прибічників світської школи – об’єднання учителів початкових класів, які поділяли його погляди. Невдовзі він був перетворений на Інститут сучасної школи зі створення й поширення навчальних матеріалів. З ініціативи С. Френе було створено Міжнародну федерацію прибічників «Нової школи», яку він очолював протягом багатьох років, засновано кілька педагогічних журналів – «Вихователь», «Дитяче мистецтво», що працювали під його опікою.

Протягом 1934-1935 за підтримки соратників С. Френе побудував власну школу в м. Ванс. Френе все своє життя шукав інтенсивні шляхи до цілеспрямованої стимуляції інтелектуальної та емоційної активності учнів. Він автор нових методів виховної діяльності школи, розвитку громадсько-корисної праці на всіх етапах навчання та ефективної системи шкільного самоврядування. С. Френе приділяв значну увагу особливостям психології дитини, розв'язав низку проблем із організації шкільного життя, а також ставив різноманітні експерименти з активізації навчального процесу і подолання вад книжково-вербального навчання.

На початку 1930-х у Франції було створено Міжнародний фронт захисту дитини, що мав антифашистську, демократичну спрямованість. Як один із ініціаторів створення цього фронту, С. Френе працював його секретарем, відповідаючи за координацію руху.

Під час Другої світової війни він зазнавав переслідувань з боку профашистського режиму Віші, майже два роки перебував у концтаборі. Після звільнення брав активну участь у русі Опору.

Помер Селестен Френе у місті Ванс 7 жовтня 1966.

Українські історики освіти стверджують, що у діяльності та поглядах С. Френе і В. Сухомлинського є багато спільного. У 2003 І.Суржикова захистила дисертацію «Педагогічні ідеї Василя Сухомлинського і Селестена Френе (порівняльний аналіз)». З авторефератом дисертації можна ознайомитися за лінком: http://enpuir.npu.edu.ua/handle/123456789/16015

Вольфганг Ратке - німецький педагог, один з основоположників дидактики. Народився в містечку Вільстер недалеко від Гамбурга. Вищу освіту здобув в протестантському університеті в м. Росток, де вивчав теологію та філософію. В 1603 переїздить до Нідерландів, де прожив до 1610.

Після повернення на батьківщину оселився у Франкфурті-на-Майні та став займатися педагогічною діяльністю, давав приватні уроки. Виходячи з досвіду своєї вчительської практики, дійшов висновку про необхідність реформи викладання в міських школах, тому в  1612 звернувся до з'їзду німецьких князів з листом ("Франкфуртський меморіал"), в якому виклав свої новаторські задуми, що стосувалися не лише шкільної справи, але і проблем релігійного і політичного життя всіх німецьких держав того часу.

Свої ідеї Ратке намагався реалізувати в дослідній школі м. Кьотен, в школі в Магдебурзі, а також у Швеції. Більшість правил навчання, сформульованих Ратке, близькі до дидактичних правил Я. А. Коменського, які той висунув і обґрунтував майже одночасно з Ратке.

Вольфганг Ратке був прихильником природовідповідного  виховання. Він  трактував природовідповідність  як дедуктивний рух від простого і відомого до складного і непізнаного. Ратке був переконаний, що розум дитини при народженні подібний до "чистої дошки", яку дорослі мають заповнити відповідно до цілей виховання. Процес пізнання, за Ратке, складається з двох ступенів – сприйняття предметів і явищ зовнішнього світу і розумового опрацювання цих сприйнять. Він вважав за необхідне широко використовувати різні форми наочності, йти від конкретного до абстрактного, систематично робити вправи і повторення, підтримувати в учнів інтерес до знань і до навчання. Однак Ратке недооцінював роль активності самих учнів у навчанні; він вважав за можливе будувати навчання в школі майже виключно на лекційних формах.

Ратке був одним із перших прихильників звукового методу навчання грамоті рідною мовою, став автором підручників, хрестоматій. В цих посібниках намагався реалізувати єдність вивчення мови і розвитку мислення учнів. Велике значення надавав дидактичній і методичній підготовці вчителів. Ратке вважав, що вчителям повинно бути забезпечено хороше матеріальне і суспільне становище, а держава і батьки мають піклуватися про підтримку авторитету вчителя.

Помер Вольфганг Ратке 26 квітня 1637, похований в Ерфурті (Німеччина).