Лебединцев Петро Гаврилович народився 2 січня 1820 с. Зелена Діброва Звенигородського повіту (нині село Городищенського р-ну Черкаської обл.). Навчався в церковно-парафіяльній школі, духовному училищі м. Богуслав, Київській духовній семінарії та Київській духовній академії.

З 1845 працював на кафедрі логіки та психології Київської духовної семінарії. Додатково викладав у цьому закладі німецьку та французьку мови.

2 березня 1851 рукоположений на священника Спасо-Преображенського храму в Білій Церкві. З 1859 розгорнув упровадження початкової освіти для дітей. Відкрив 4 школи (серед них у парку "Олександрія"), що слугували за приклад для організації подібних закладів у Київській губернії і в цілому по Правобережній Україні.

У червні 1860 переведений священником до Київського Подільського Свято-Успенського собору, а також законовчителем до 2-ї Київської гімназії (на цій посаді залишався до 1868). Невдовзі став наглядачем київських церковно-парафіяльних шкіл, благочинним подільських церков Києва.

18 травня 1861 Петро Лебединцев домігся дозволу властей на зупинку в Києві процесії з домовиною Тараса Шевченка, з яким особисто був знайомий змалку. Наступного дня в церкві Різдва Христова відправив по небіжчикові заупокійну літію.

Написав кілька монографічних досліджень (зокрема: 1879 – "Возобновление Киево-Софийского собора в 1843–1853 г.", 1884 – "Киево-Михайловский Златоверхий монастырь в его прошедшем и настоящем состоянии", 1886 – "Киево-Печерская лавра в ее прошедшем и нынешнем состоянии", 1890 – "Св. София Киевская, ныне Киево-Софийский кафедральный собор").

Як краєзнавець особливу увагу приділяв минулому Києва, склав нотатки "Население Киева в прошлом столетии", "Какая местность в древности называлась Ольговой могилой?", "Где находился киевский дом Саввы Туптала сотника?", "Еще одна из древнейших церквей в Киеве", "Исторические заметки о Киеве", "О местоположении древних киевских церквей", "О планах г. Киева в XVIII веке" та ін. Популяризував знімки зі старовинних гравюр і портретів.

Помер Петро Лебединцев 15 грудня 1896 у Києві.

Грицак Євген Михайлович народився 7 січня 1890 в с. Пиратин, нині Радехівського району Львівської області. Навчався у Львівському (1910–1912), Краківському університетах (1913). Викладав в Українській чоловічій гімназії у Перемишлі. Під час 1-ї світової війни виступав в обороні українства перед російськими агресорами. Заарештований 1915 і вивезений російською окупаційною владою до Києва. Після 1917 працював у навчальних закладах, у Термінологічній комісії ВУАН. Заарештований знову 1919 російськими військами. Звільнений 1923. Викладав грецьку, латинську та українську мови у гімназіях Перемишля. 1940–1944 – професор Ярославської української гімназії (Польща). Виїхав до Словаччини, де у таборі для переселенців Оремлаз був заарештований більшовицькими партизанами. Є. Грицака застрелив місцевий партизан-комуніст 23 жовтня 1944. Місце поховання невідоме.

Євген Грицак – автор наукових праць і статей з мовознавства, літератури, історії, педагогіки, зокрема «З історії книжкового руху на Великій Україні (1917–1922)», «Дитина в українських народних повір’ях і в народному лічництві: На основі дослідів нар. побуту в селі Могильна повіту Гайсин на Поділлі і в деяких околицях Галичини», «Українська мова в сучасній школі», «Неологізми в сучасній українській літературній мові», «Народна великодня термінологія», «Скороти і скорочені слова в українській мові», «Перегляд головних зразків відмін і речень української мови», «Українська літературна мова в Галичині в половині ХІХ сторіччя». Уклав кілька шкільних підручників з української мови, «Українсько-польський і польсько-український словник». Залишив «Короткий запис спогадів (Для себе самого)» (Балтимор; Торонто, 1980).

Іван Вишенський - український філософ, просвітитель, письменник-полеміст.

У своїх творах обстоював право українського народу на православну віру, мову, звичаї. Як і більшість письменників-полемістівкін. XVI – поч. XVIIст., Іван Вишенський значну увагу приділяв питанням розвитку освіти, книгодрукування, необхідності розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді. Філософська концепція Вишенського полягала у створенні в Україні такого суспільства, в якому кожна людина почувала б себе вільною і незалежною, де б панувало братерство і взаємоповага між людьми.

Художні твори І. Вишенського мали значний вплив на формування жанру ситири в українській літературі та послугували цінним джерелом для історичної науки. Творчість письменника вивчали І. Франко, А. Кримський, М. Сумцов, М. Грушевський, М. Возняк.

Андрейс Спагіс народився 14 січня 1820. Вчительську підготовку отримав в Ціравсько-Дзервській школі. З 1838 - учитель Мелдзерської парафіяльної школи. Вів навчання за розширеною програмою, застосовував вправи з розвитку мислення і пам'яті, різні позаурочні заняття. Перетворив школу на центр просвітницької роботи серед селян. Школа закрита в 1853 через протидію поміщиків.

У 1854-1859 працював управителем у різних маєтках в російських губерніях, потім вивчав сільське господарство в Німеччині, а повернувшись, знову працював управителем у маєтках. У 1867-1869 проживав у Москві і працював над «Російсько-латвійсько-німецьким словником».Потім проживав у Нижньому Новгороді, Казані, Самарі, Саратові.

А. Спагіс – автор абетки "Bёrnu prieks" ("Дитяча радість") - першого латиського підручника грамоти на основі звукового методу (7 видань, 1844-1894). Більшість текстів у книзі, яка містила і зразки національного фольклору, мала виховний характер. За книгою навчалися і дорослі. Автор шкільних підручників з німецької мови (1847) і фізики (не опублікований). У творі "Становище вільного селянства в Курляндії ..." ( "Die Zustände des freien Bauernstandes in Kurland ..."1860-1863), в публіцистичних статтях відстоював ідеї національної латиської школи.

Помер Андрейс Спагіс 17 липня 1871 в Саратові, там і похований. Місце поховання невідоме. У 1938 р. на батьківщині А. Спагіса – в латиському м. Дуналка йому встановлено пам’ятник, прикрашений написом: "Збирай знання та просвітлюй людей!"

Павмо Бренда – визначний український релігійний та культурний діяч, мовознавець-лексикограф, письменник, друкар і педагог.

Здобувши освіту в Львівській братській школі, П. Беринда одразу розпочав діяльність у Стрятинській та Крилоській друкарнях (Івано-Франківська обл.), де виявив себе як редактор, гравер, видавець. Певний час Беринда жив у перемишльського єпископа Михайла Копистенського і писав родовід Копистенських. Згодом повернувся до Львова, де пройшов постриг у ченці під іменем Павмо, очолив Львівську братську друкарню. З 1613 по 1619 рр. викладав у Львівській братській школі. Спеціально для своїх учнів писав і видавав збірки поезій на релігійну тематику. За цими творами учні братської школи ставили п’єси, декламували колядки. Відтак П. Беринда вважається одним із зачинателів поезії та шкільної драми в Україні. Згодом Павму Беринду, як авторитетного книгодрукаря, письменника, педагога, архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетеницький запрошує до Києва для організації книговидавничої справи. 1627 р. Беринду призначають архітипографом (керівником) друкарні Києво-Печерської лаври. В цей період Павмо Беринда починає викладати і у Київській братській школі, стає знаменитим також як і перекладач. Патріарх Константинопольський Феофан надає вченому звання протосингела (помічника зі стратегічних питань), що свідчить про особливу роль П. Беринди в колі київських православних інтелектуалів.

Найбільшою працею П. Беринди є його «Лексикон словеноросський» (1627), який став колосальною культурно-філологічною подією епохи. Тут виявився його талант як поліглота, лексикогарфа, мислителя. «Лексикон» П. Беринди містив 7000 слів церковнослов'янської мови перекладених або витлумачених українською розмовною мовою. Словник також активно використовувався в шкільній практиці того часу.

Помер діяч 13 липня 1632 р. в Києві.

В експозиції Педагогічного музею України, представлено матеріали про учительську діяльність П. Беринди у Львівській та Київській братських школах.

21 січня виповнюється 100-років від дня заснування Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова.

Музей було створено 1920 року шляхом реорганізації мережі музейних закладів Харкова: Музею витончених мистецтв і старожитностей Імператорського Харківського університету (1835-1837 рр.), Харківського міського художньо-промислового музею (1886 р.), Етнографічного музею Харківського історико-філологічного товариства (1904 р.). Ім’я Григорія Савича Сковороди було присвоєно музею Слобідської України в 1922 році у зв’язку з 200-річчям з дня народження філософа.

18 червня 2015 року музею присвоєно ім'я його засновника та першого директора - Миколи Сумцова. Нині Харківський історичний музей імені М. Ф. Сумцова є провідним дослідницьким, науково-методичним і культурно-виховним центром Харківщини.

Калужняцький Омелян Ієронімович народився 23 січня 1845 в селі Тур’є Старосамбірського району Львівської області. Навчався у Львівському та Віденському університетах. У кінці травня 1868 року О.Калужняцький одержує офіційне повідомлення про призначення його галицькою шкільною владою на посаду в Кракові. Таким чином, він починає свою педагогічну діяльність як помічник учителя Краківської гімназії святої Анни.

У 1869 він видає у шкільній програмі опис цілого ряду слов’янських рукописів, що зберігаються у Кракові.

У 1875 році О.Калужняцький працює у щойно заснованому Чернівецькому університеті професором філології, викладачем слов’янських мов. З того року вчений працює на філософському факультеті, деканом якого стає у 1886-1887 навчальному році.

У 1877 (з березня до жовтня) Омелян Калужняцький здійснив велику наукову мандрівку, яка привела його через Київ, Москву, Петербург та Вільно у Кенігсберг, а звідти у Берлін, Бреслав. Друга наукова поїздка була здійснена влітку 1894 у Балканські країни: третя – у монастирі Північної Молдавії. Результатом цих мандрівок була публікація великої кількості документів та наукових праць. Серед них: "Обор слов’яно-руських пам’яток мови та писемності..." (1877), "Молдавські та мунтянські документи з архівів Львова" (1878), "Пам’ятки старослов’янської мови. Путнянське Євангеліє" (1888), "Історичні, топографічні та мовознавчі доповнення до історії румунського населення у Галичині".

У квітні 1890 О. Калужняцького обрали членом-кореспондентом Академії наук у Бухаресті, він стає ректором Чернівецького університету. А у грудні 1891 – членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук.

На своїх лекціях Омелян Калужняцький викладав не тільки порівняльні філологію слов’янських мов, а й старослов’янську мову, історію культури, також намагався подати студентам відомості про сучасних йому вчених-мовознавців.

За свідченням сучасників, Омелян Калужняцький вражав колосальними, енциклопедичними знаннями зі свого фаху і глибоким, своєрідним висвітленням тієї чи іншої теми. Він умів подати слухачам матеріал солідно, глибоко і водночас у на диво ясній, доступній формі. На його лекціях часто було багато присутніх викладачів не тільки з філології, а й з інших дисциплін. Професорові Калужняцькому доводилося читати свої лекції з відчиненими дверима, оскільки слухачі не вміщались в аудиторії, а стояли у коридорах.

Омелян Калужняцький досліджував проблеми польського, російського, сербського, болгарського, старослов’янського мовознавства, палеографії, народознавства, історії права тощо.

Помер Омелян Калужняцький 3 липня 1914 в Чернівцях.

 

Герман Еббінгауз народився 24 січня 1850 в Німеччині. Як психолог Г. Еббінгауз вивчав різноманітні механізми запам’ятовування і протягом всього свого життя проводив безліч експериментів для визначення потенціалу людської пам’яті.

Він створив своєрідну криву забування, яка відображала наскільки довго зберігається в пам’яті засвоєна інформація. Г. Еббінгауз пропонував своїм пацієнтам запам’ятовувати безглузді трибуквені склади. При «механічному запам’ятовуванні» (коли людина не розуміє те, що вона вчить), через 1 годину в пам’яті залишається лише 44% вивченої інформації, а через 1 тиждень – лише 25%.

При усвідомленому запам’ятовуванні із засвоєнням нової інформації все набагато краще. Але в ході експериментів все ж з’ясувалося, що більша частина інформації забувається в перші кілька годин після заучування.

Виникло питання, як поліпшити цей процес? Один з експериментів показав, що в результаті повторення вивченого матеріалу швидкість забування значно зменшується. Таким чином психологом був зроблений висновок, чим більше повторень, тим краще запам’ятовується інформація.

З експериментів по визначенню швидкості забування зроблені наступні висновки:

1.Одноразове вивчення будь-якої інформації є неефективним.

2.Запам’ятовувати велику інформацію для її кращого засвоєння необхідно кілька разів.

 

Якщо для засвоєння інформації у людини є всього 1 день, в цьому випадку найефективнішою схемою буде:

• 1-е повторення через 15-20 хв після заучування.
• 2-е повторення через 6-8 годин.
• 3-е повторення через 24 години.

Дуже важливо здійснювати повтор інформації активно, тобто не монотонно перечитуючи її, а намагаючись витягти найголовніше, беручи інформацію зі своєї пам’яті і лише зрідка підглядаючи в надрукований матеріал.

Якщо для вивчення важливої інформації у людини є більше доби, то для того, щоб матеріал був засвоєний максимально, повторювати його потрібно за такою схемою:

• 1 раз повторювати завчену інформацію слід в день заучування.
• 2 раз на 4-й день.
• 3 раз на 7-й день.

Якщо обсяг інформації, який слід запам’ятати, дуже великий, повторювати її необхідно вперше в повному обсязі, вдруге тільки ключові моменти, втретє необхідно повторити весь обсяг але в іншому порядку.

Психологу вдалося виявити особливість, яка покращує запам’ятовування і він дав їй назву — «ефект краю». Якщо швидко прочитати набір слів, які написані на аркуші, то запам’ятаються краще всього слова на початку і наприкінці.

Герман Еббінгауз помер 26 лютого 1909, але отримані ним результати експериментів із запам’ятовування були підтверджені і взяті за основу для подальшого розвитку в роботах Георга Е. Мюллера і його учнів.

Дослідження Германа Еббінгауза стали практичним посібником для рекламних агентств і використовуються досі.

Інформація з сайту https://medprosvita.com.ua/

Сьогодні – 27 січня - 230 років від дня народження письменника, перекладача, педагога, культурно-освітнього діяча Петра Гулака-Артемовського (1790–1865).

Петро Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 р. в м. Городище на Черкащині в сім’ї священника. Навчався у Київській академії, але не закінчив її. Протягом кількох років учителював у приватних поміщицьких пансіонах на Волині, у приватних пансіонах Бердичева, вчителював у будинках багатих польських поміщиків.

У 1817 переїжджає до Харкова і вступає до університету вільним слухачем словесного факультету, і тоді ж, завдяки попечителю Харківського навчального округу графу Потоцькому, затверджений Радою університету лектором польської мови. З 1820 викладав також російську історію, географію та статистику. З 1818 викладав французьку мову в Харківському інституті шляхетних дівчат, а з 1827 керував навчальною частиною Полтавського інституту шляхетних дівчат. У 1821 Гулак-Артемовський здає кандидатський і магістерський іспит, захищає дисертацію та отримує ступінь магістра. Педагогічна кар’єра продовжується: у 1828 він стає ординарним професором, а з 1841 — ректором Харківського університету. Крім того, П. Гулак-Артемовський належав до засновників «Українського журналу», був членом Королівського товариства друзів науки у Варшаві.

Гулак-Артемовський широко відомий як байкар та письменник, а от його педагогічні погляди практично не досліджені. У фондах Педагогічного музею України зберігається книга М. Халанського та Д. Багалія «Историко-Филологический факультет Харьковского университета за первые 100 лет его существования» (Харків, 1908), в якій зібрані спогади про викладачів і студентів Харківського університету та їх біографії. Там міститься і стаття про Гулака-Артемовського, його біографія та інформація про його перші кроки як студента, а згодом викладача, ректора Харківського університету.

Помер П. Гулак-Аремовський 13 жовтня 1865 р. у Харкові.

Творчість Петра Гулака-Артемовського вивчають за шкільною програмою у 9 класі.

Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2020 році» 230 років з дня народження Петра Гулака-Артемовського відзначається на державному рівні.