All day
20.02.2019
Левко Миколайович Ревуцький народився 20 лютого 1889 у с. Іржавець (тепер Чернігівщина).Навчався у Прилуцькій (1899–1903), Київській гімназіях № 7 (1903–1907), у київській музичній школі М. Тутковського, з 1904 – в Музично-драматичній школі М. Лисенка, з 1913 – в консерваторії. Закінчив юридичний факультет Київського університету (1915), 1916 – Київську консерваторію по класу композиції Р. Глієра.
1916–1918 перебував у армії на фронтах І світової війни. 1919–1924 працював діловодом на залізничних станціях в Ічні, потім Прилуках (влітку 1919 був заарештований ЧК, дивом уберігся від розстрілу). Брав участь у організації Прилуцької філії Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича (1922), виступав як піаніст-соліст та концертмейстер співаків та Прилуцької хорової капели, для якої написав кантату „Хустина” на сл. Т. Шевченка. Від 1924 – викладач Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка в Києві (з 1934 – Київської консерваторії), професор (1935).
Максим Рильський назвав педагогічну діяльність Левка Ревуцького творчим подвигом. Як педагог, виховав плеяду талановитих українських композиторів. Серед них: Георгій та Платон Майбороди, Вадим Гомоляка, Микола Дремлюга, Віталій Кирейко, Яків Липинський та багато інших. Можливо, за браком часу, а скоріше зі скромності, він — учений і педагог — не залишив нам книги про свої методи викладання. Про «таїнства» педагогічної творчості Ревуцького можна дізнатися лише з розповідей його учнів.
Слово Віталію Кирейку: «Він якось непомітно цікавився тим, що ми читаємо, як ставимося до тих чи тих напрямків у живописі, скульптурі, архітектурі... Ми, учні Левка Миколайовича, вважаємо його за свого духовного батька. Його виняткова доброзичливість, чуйність, увага до них виявлялася навіть у дрібних життєвих деталях. Скажімо, у важкі післявоєнні часи він і фінансово допомагав своїм учням, тобто просто давав гроші без повернення».
«Я не раз бачив Левка Миколайовича, — писав Максим Рильський, — в колі його учнів, бував і на його лекціях. У ставленні майстра до учнів є щось зворушливе, ніжне. Про це розповідати важко. Скажу одне: він ніколи не прагне засліпити своєю найширшою ерудицією, вчить мислити самостійно і творити по-своєму, поважаючи при цьому всю неосяжну спадщину минулого».
У щоденнику Левко Ревуцький занотував свої думки про ставлення до своїх учнів: «Кажуть, що чуття творця до свого твору таке ж дуже, як почуття матері до своєї дитини. Але мені відоме й інше почуття — почуття педагога до своїх вихованців, яким він протягом багатьох років віддавав усе своє вміння, свій досвід, своє серце і свою душу, і доводиться розлучатися з ними, коли вони самостійно виходять у світ. Тоді їхня доля стає твоєю долею, їхні радощі — твоїми радощами, їхній біль і печалі — твоїми».
30 березня 1977 Левка Ревуцького не стало. Закінчилося довге, насичене подіями, радощами і болями життя великого Майстра. Але музика Л. Ревуцького продовжує звучати, вона — невід’ємна частка національної музичної культури, неповторний яскравий зразок в історичному розвитку українського мистецтва.