Відомий український дефектолог, педагог і дослідник, учений з високою науковою ерудицією, доктор педагогічних наук (1970), професор (1970), академік (1976), дійсний член Президії АПН СРСР (1976-1986), заслужений діяч науки і техніки України (1991), один із засновників і перший президент Академії педагогічних наук України (1992), дійсний член-кореспондент АПН України (1992), багатьох іноземних академій і наукових товариств (1996), радник Президії АПН України (1997), ветеран праці з педагогічної та наукової діяльності, фахівець з проблем дефектології (сурдопедагогіки) та історії педагогіки.

Народився М.Д. Ярмаченко 6 вересня 1928 р. в с. Черемошні Поліського (Хабенського) р-ну Київської обл.Школу закінчив на відмінно. У 1947 р. юнак вступив до Київського державного педагогічного інституту ім. О.М. Горького на дефектологічний факультет. Після закінчення інституту (1951) Микола Дмитрович вступив до аспірантури за спеціальністю «сурдопедагогіка», яку закінчив у 1954 р. З цього часу свою наукову діяльність розпочав у галузі дефектології (сурдопедагогіки). Кандидатську (1954) і докторську (1969) дисертації захищав з цієї ж спеціальності.

З 1954 по 1973 р. працював у Київському державному педагогічному інституті ім. О.М. Горького: асистентом (1954-1956), старшим викладачем (1956-1959), завідувачем кафедри дефектології (1959-1965), завідувачем кафедри сурдопедагогіки (1965-1970), проректором з навчально-виховної роботи (1968-1973), директором Науково-дослідного інституту педагогіки (1973-1992), Президентом АПН України (1992-1997), Радником Президії АПН України (з 1997 р.).

Значною віхою у творчому житті Миколи Дмитровича став березень 1974 р., коли його обрали членом-кореспондентом АПН СРСР, а в березні 1982 р. – дійсним членом цієї ж академії. Близько 10 років (з 1976 р.) він був членом Президії АПН СРСР.

Згрудня 1973 р. Микола Дмитрович очолив Науково-дослідний інститут педагогіки УРСР, яким керував понад 21 рік. Відтоді предметом наукових пошуків М.Д. Ярмаченка стали питання методології, теорії та історії педагогіки.

Постановою Кабінету Міністрів від 16 червня 1992 р. його було затверджено дійсним членом-засновником Академії педагогічних наук України і водночас призначено президентом-організатором цієї ж Академії, а 18 листопада 1992 р. загальні збори Академії обрали Миколи Дмитровича першим президентом Академії педагогічних наук України. Він був членом ученої ради із захисту докторських і кандидатських дисертацій. Присутність його на таких наукових засіданнях зобов’язувала виступаючого доповідати про своє дослідження з великою відповідальністю. Учений критично і водночас гуманно ставився до проблеми, яку захищав дисертант.

Під головуванням Миколи Дмитровича період з 1993 по 1994 р. – це важливий етап у становленні Академії педагогічних наук України. У цей час у системі Академії на базі інститутів педагогіки і психології створювалися нові інститути. 1993 р. створено Інститути педагогіки і психології професійної освіти та дефектології; 1994 р. – Науково-практичний центр політичної психології. У цей час директор Інституту педагогіки М.Д. Ярмаченко перейшов на постійну роботу до Президії АПН України. З грудня 1997 р. він був радником Президії АПН України та головним науковим співробітником Інституту педагогіки АПН України.

Микола Дмитрович – сильна особистість, для якої принципи педагогічної науки були механізмом щоденної його поведінки. В нього не було бажання пристосовувати наукові знання до розв’язання своїх індивідуальних завдань. Він усього себе віддав справі сурдопедагогіки і загальним питанням теорії та історії педагогіки.

Творчий доробок ученого становить понад 300 праць у галузі педагогіки. Це і підручники, і навчальні посібники із сурдопедагогіки та педагогіки для вищих навчальних закладів і середніх шкіл, монографічні праці і численні статті, присвячені  принципу поєднання навчання з вихованням, продуктивною працею в освітніх закладах України. У нього була добре продумана система, що передбачала шляхи і засоби впровадження досягнень науки через експериментальні, базові, опорні школи та інші навчально-виховні заклади в масову практику.

Найвагомішу частину спадщини М.Д. Ярмаченка становить низка праць з методики сурдопедагогіки, методології, історії педагогіки. Учений порушував актуальні для певного періоду розвитку народної освіти питання, розробляв теми, що були на вістрі тогочасної  освітньої політики, а саме: «Свідомість у навчанні глухих учнів» (1963); «Виховання і навчання глухих дітей в Українській РСР» (1968); «Російсько-українські сурдопедагогічні зв’язки (дожовтневий період)» (1974); «Проблема компенсації глухоти» (1976); «Історія сурдопедагогіки» (1975); «Актуальні питання педагогічної науки» (1978); «Народна освіта в Українській РСР» (1978); «Педагогіка. Підручник для студентів педінститутів та університетів» (1986); «Сучасність педагогічної спадщини А.С.Макаренка» (1988); «Педагогічна діяльність і творча спадщина А.С.Макаренка» (1989); «Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (XIX — поч. XX ст.)» (1991); «Інститут педагогіки України. 70. Нарис історії» (1996); «Академія педагогічних наук України (п’ятиріччя становлення і розвитку)» (1997); «Педагогічний словник» (2001) та ін. Підготував новий навчальний посібник з історії сурдопедагогіки, який, на жаль, не побачив світ.

Значну частину доробка М.Д. Ярмаченка становить низка його праць з методології та теорії педагогіки. Учений завжди порушує найактуальніші для розвитку народної освіти питання, розробляє теми, що є на часі. Зокрема, завдяки зусиллям та наполегливій праці Миколи Дмитровича побачили світ видання «Актуальні питання педагогічної науки» (1978), «Народна освіта в Українській РСР» (1978), «Педагогіка. Підручник для студентів педінститутів та університетів» (1986), «Педагогічний словник» (2001) тощо.

До вагомих результатів наукової діяльності вченого слід віднести створення праць з історії педагогіки, зокрема, тих, що висвітлюють педагогічну спадщину В.О. Сухомлинського. М.Д. Ярмаченко є найавторитетнішим фахівцем з питань макаренкознавства, автором досліджень «Сучасність педагогічної спадщини А.С.Макаренка» (1988), «Педагогічна діяльність і творча спадщина А.С.Макаренка» (1989) та багатьох інших публікацій на цю тему. Також наслідком його наукових пошуків стали видання «Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (XIX — поч. XX ст.)» (1991); «Інститут педагогіки України: Нарис історії» (1996); «Академія педагогічних наук України: п’ятиріччя становлення і розвитку» (1997) та багато ін.

Значну увагу він приділяв питанням теорії методики виховання, змісту освіти, форм і методів навчання, забезпечення навчальних закладів професорсько-викладацьким складом, необхідною навчально-методичною літературою тощо.

М.Д. Ярмаченко має звання заслуженого діяча науки і техніки (1991), нагороджений орденами Дружби народів (1986) та «За заслуги» III ступеня (1998), знаком «Антон Макаренко» (2005), медаллю Н.К. Крупської (1988), медаллю «Ветеран праці» (1985), медаллю Американського біографічного інституту «MedalofHonor» (Медаль честі) (2002), а також Почесною Грамотою Верховної Ради України (2003).

Зусилля Миколи Дмитровича Ярмаченка проросли в багатьох його вихованцях дорогоцінними скарбами людяності, творчості й натхнення. Він підготував велику кількість науковців, які продовжили його дослідницькі традиції.

В Педагогічному музеї України зберігається низка видань та статей в періодичних виданнях М.Д. Ярмаченка.

Шевченко Володимир
провідний науковий співробітник
Педагогічного музею України