100 років від дня народження Анатолія Дімарова (1922–2014)., українського письменника, патріарха української прози і духовного батька «шістдесятників»

 Справжнє прізвище Анатолія Дімарова інше. Якби він його зберіг, а точніше, якби воно вціліло у 1920-х, то ми б мали сьогодні видатного українського письменника Анатолія Андрониковича Гарасюту. Але реалії склалися так, що його мама, дружина «куркуля», рятуючи сина і себе від Сибіру, змінила документи, й Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.

Народився майбутній письменник 17 травня 1922 року (за ін. даними – 5 травня) на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині. Своє життя він детально описав в одній з найкращих українських мемуарних книжок «Прожити й розповісти: повість про сімдесят літ». Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії, воював на Південно-Західному фронті. Побував в окупації, був поранений. Після одужання деякий час партизанив. У 1949 видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Впродовж 1950-1951 навчався в Літературному інституті ім. М. Горького у Москві, у 1951-1953 – у Львівському педагогічному інституті; потім (1953–1956) – у Вищій партійній школі у Москві. Закінчивши навчання, працював редактором у газетах «Радянська Україна» та «Радянська Волинь», у видавництві «Радянський письменник».

Творчий доробок Анатолія Дімарова складає кілька десятків томів. Він є автором нарису «Дві Марії» (1951), збірки оповідань та новел «На волинській землі» (1951), «Волинські легенди» (1956), «Через місточок» (1957), повісті «Син капітана» (1958), збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною» (1959), романів «Його сім’я» (1956), «Ідол» (1961), «І будуть люди» (1964), «Божа кара» (2009) та ін.  У 1981 роман у двох книгах «Біль і гнів» був відзначений Державною премією ім. Т.Шевченка. Його твори для дітей: «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Блакитна дитина», «Через місточок», «Для чого людині серце» та ін. Блискучий майстер слова, тонкий стиліст, людина з величезним почуттям гумору.

Помер Анатолій Дімаров 29 червня 2014 у Києві. За його повістями «Українська вендета» і «Симон-різник» поставлені художні фільми «Українська вендета» (1990) та «Ізгой» (1992). Останній відзначено премією Гран-Прі міжнародного кінофестивалю у м. Сан-Ремо, Італія, 1993.

«Я пишу твори для того, щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання. І посміялась зі мною, і пожурилась»…

Водному з своїх останніх інтерв’ю письменник сказав: «Коли пишеться твір, треба вірити його майбутньому читачеві. Тобто треба залишити читачеві простір для його фантазії».  

Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022–2023 роках» 100 років від дня народження Анатолія Дімарова відзначається на державному рівні.

Рішенням Київської міської ради «Про відзначення на території Києва пам'ятних дат та ювілеїв у 2022 році» 100 років від дня народження Анатолія Дімарова відзначається на території м. Києва

Сьогодні виповнюється 100 років від дня народження Івана Чендея ‒ одного з найвідоміших українських письменників ХХ ст, кіносценариста, лавреата Шевченківської премії, автора сценарію «Тіней забутих предків».

Народився письменник 20 травня 1922 р. на Закарпатті. Освіту здобув у Хустській державній реальній гімназії та Ужгородському державному університеті.

У 1955 p. світ побачила перша збірка оповідань письменника «Чайки летять на Схід». Далі виходять друком збірки «Вітер з полонин» (1958), «Ватри не згасають» (1960), «Чорнокнижник» (1961), «Поєдинок» (1962), «Терен цвіте» (1967), «Зелена Верховина» (1975), «Свалявські зустрічі» (1977), «Теплий дощ» (1979), «Кринична вода» (1980) та ін. Паралельно, виходять друком романи «Птахи полишають гнізда…» (1965) та «Скрип колиски» (1989). Окрім прози, Іван Чендей писав також і кіносценарії, займався упорядкуванням фольклорних матеріалів та перекладами з угорської мови.

Найкращим у творчому доробку Івана Чендея є сценарій до одного зі знакових кінофільмів ХХ століття ‒ «Тіні забутих предків», який він написав разом із геніальним українським режисером Сергієм Параджановим. Цей фільм і сьогодні займає 1-шу позицію в списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. Цікаво, що відомий у всьому світі Гарвардський університет додав цю стрічку до списку обов’язкових для перегляду усім своїм студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві.

Діяч активно займався громадською діяльністю: двічі очолював Закарпатську організацію Спілки письменників України, був головою Закарпатського відділення Українського фонду культури в 1990-х рр. Громадський діяч, відіграв також важливу роль у створенні та відкритті меморіальних музеїв художників Ф. Манайла та А. Коцки.

Помер Іван Чендей 29 листопада 2005 р. Похований у м. Ужгород.

Щорічно в Ужгороді проводять кількаденний літературний фестиваль, присвячений Івану Чендею. За традицією, він проходить в Ужгороді, де жив та працював письменник, та в його рідному селі Дубовому на Тячівщині. Родина ж письменника заснувала щорічний всеукраїнський конкурс малої прози з дня народження Івана Чендея. Цьогоріч відбудеться 5-й, ювілейний, конкурс.

Постановою Верховної Ради України № 6406 «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках» ювілей Івана Чендея відзначається на державному рівні.

Йосип Каракіс народився у місті Балта (нині Одеська область) 29 травня 1902. У 1909–1917 навчався у Вінницькому реальному училищі. Одночасно відвідував рисувальний клас Абрама Черкаського (учня Олександра Мурашка та Миколи Пимоненка), який на схилі віку подарує учневі книжку про себе з проникливим написом: «Дорогому Йосипу Юлійовичу та його сім'ї від старого вчителя та друга, 3. XI. 1966». За два роки до смерті Каракіс додав до напису: «Скромного, талановитого, всім відомого художника – мого першого вчителя – не забуду до останнього подиху».

З 1918 Каракіс працює художником-декоратором у Вінницькому міському театрі (трупа Гната Юри, Амвросія Бучми, Михайла Крушельницького). З 1921 – художник Вінницького губполітпросвіту (у комісії з охорони пам'ятників). Тут він формує для Вінницького музею картинну галерею та бібліотеку із зібрання княгині Браницької у Немирові. У 1922 вступає на юридичний факультет Інституту народного господарства, у 1923 – на живописний факультет Київського художнього інституту, одночасно працюючи театральним художником; у 1925–1926 навчається під керівництвом Миколи Бурачека, одного із засновників (і президента) Української державної академії мистецтв. У 1925 переводиться третього курсу живописного факультету на перший курс архітектурного, який і закінчує в 1929.

У інститутських викладачів Каракіс пройшов повною мірою не лише теоретичну, а й добру практичну школу. Про своє ставлення до вчителів Й. Каракіс залищив такий запис: «Кожен з нас віддав себе сповна нашій професії, Прикладом цього були наші вчителі. Фактично, на схилі років ми можемо оцінити їх по-справжньому. Це найвизначніші фахівці архітектури нашої країни: О. Вербицький, В. Риков, П. Альошин, М. Даміловський, Ю. Соколов, Д. Граве, Г. Зейберліх, В. Меллер, С. Колотов та ін., які для нас дорогі так, як батьки – своїм дітям, і добра пам'ять про них залишиться на все життя».

З 1931 Каракіс – позаштатний асистент кафедри архітектурного проектування Київського будівельного інституту, з 1933 – доцент цієї кафедри. З 1963 по 1976 – керівник відділу проектування шкільних будівель КиївЗНДІЕП (зональний науково-дослідний і проектний інститут).

Про ставлення учнів до свого педагога свідчить такий факт. У 1982 учні Каракіса (І. Руліна, К. Слівак, В. Кацин) подарували йому світлину, де вони сфотографовані на тлі «київського хмарочоса» – однієї з будівель свого вчителя (житловий будинок біля входу в метро «Арсенальна»). На звороті напис: «Дорогому вчителю, майстру, другу, чий талант і працелюбність завжди були для нас недосяжним зразком».

Йосип Каракіс – автор десятків будівель, які стали згодом пам'ятками архітектури і ряду типових проєктів. В цілому, за його проєктами побудовано понад 4500 шкільних будівель (будівництво продовжується і понині).

Помер Й. Каракіс 23 лютого 1988. Похований на Байковому цвинтарі поряд з матір'ю.

У підготовці цього тексту використану статтю Андрія Пучкова «Киевский архитектор Иосиф Каракис: К вопросу о ковке мастера в тиглях советской епохи» (МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія. 2013. Вип. 9. С. 176-209).

Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022–2023 роках» 120 років від дня народження Йосипа Каракіса відзначається на державному рівні.

Рішенням Київської міської ради «Про відзначення на території Києва пам'ятних дат та ювілеїв у 2022 році» 120 років від дня народження Йосипа Каракіса відзначається на території м. Києва