140 років від дня народження Дмитра Дорошенка (1882–1951), українського історика, літературознавця, педагога

Дмитро Іванович Дорошенко – виходець із славетного козацького роду, який дав Україні у XVII ст. двох гетьманів  Михайла та Петра Дорошенків –народився 8 квітня 1882 у м. Вільно (тепер Вільнюс, Литва), де здобув класичну гімназичну освіту). У 1901 став студентом Варшавського університету; через півроку його переведено на навчання до Петербурзького університету, а у 1906 Д. Дорошенко переїхав до Києва і продовжив навчання в університеті Святого Володимира. 1909, закінчивши з дипломом І ступеня історико-філологічний факультет, отримав посаду викладача комерційного училища в Катеринославі.

Другий київський період у житті Д. Дорошенка розпочався у 1913: він отримує посади вчителя комерційній школі та бібліотекаря Київського архіву. Після активної політичної діяльності 1917–1918 рр., з приходом до влади Директорії залишив політику і, отримавши призначення на посаду доцента кафедри історії України Кам’янець-Подільського університету, у січні 1919 виїхав з Києва. Згодом через загрозу захоплення міста більшовицькими частинами покидає і Кам’янець-Подільський; опиняється в еміграції.

Після обрання Д. Дорошенка професором Українського Вільного Університету (УВУ) та чеського Карлового університету він разом із дружиною переїхав до Праги. Тут сповна віддався педагогічній та науковій роботі. Паралельно вчений працював в Українському Високому Педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі та у Варшавському університеті.

У 1926 переїздить до Берліна і стає директором новоствореного зусиллями П. Скоропадського Українського наукового інституту. Як директор інституту одним із своїх завдань Дорошенко вважав пропаганду українства у світі. З цією метою співпрацював у різноманітних іноземних енциклопедіях і часописах, публікував статті у провідних фахових журналах, роз’яснюючи, що таке історія України і чим вона відрізняється від історії Росії, пропагуючи визначних українських діячів і українську ідею в цілому. Важливою з цього погляду працею вченого була двотомна «Історія України 1917–1923 років», що вийшла в Ужгороді (1930, 1932).

У 1931 повернувся до Праги, де продовжив педагогічну та наукову діяльність. Тут  він пережив важкі роки Другої світової війни. Коли радянські війська підійшли до міста, учений переїздить до американської окупаційної зони – спочатку в Аугсбург, згодом до Берліна та Мюнхена, розуміючи, що його чекає в застінках НКВС. В Німеччині він продовжує працювати як професор УВУ і Православної богословської академії. У 1945 зі створенням в Аугсбурзі Української Вільної Академії наук був обраний її першим президентом. За цей час видає сотні своїх праць про видатних діячів України, численні спогади. У 1947 Д. Дорошенко приймає запрошення Вінніпезької колегії св. Андрія і виїздить до Канади, де кілька років викладає історію України. Там він захворів і, відчуваючи подих смерті та бажаючи зустріти її ближче до Батьківщини, несподівано для всіх повернувся до Мюнхена, де й помер 19 березня 1951 р.

170 років від дня народження Романа Заклинського (1852–1931), українського літературознавця, історика і етнографа, педагога

Роман Гнатович Заклинський народився 8 квітня 1853 с. Маринополі (нині Міріямпіль) Галицького району Івано-Франківської області. Заклинські (батьки, брати, а згодом і діти) були людьми, яких просто неможливо викреслити з української історії: всі вони самовіддано служили Богові і Україні.

Роман Заклинський – багатогранна особистість: український письменник, історик, етнограф, педагог, мемуарист, культурно-просвітницький діяч. Одержавши гімназійну в Станіславі й університетську освіту у Львові, виступав як публіцист у різних виданнях: «Діло», «Газета шкільна», «Учитель», «Батьківщина», «Зоря», у виданнях «Просвіти» та ін. Порушував тему виховання молоді в дусі українства.  Викладав у Львівській та Станіславській учительських семінаріях (1891–1912), був членом-засновником Руського Товариства Педагогічного і співредактором заснованої при цьому ж товаристві 1886 «Бібліотеки для молоді», в якій до 1906 з’явилося 118 випусків, секретарем Головної управи «Рідної школи», бібліотекарем «Просвіти» у Львові.

Разом із своїм братом Леонідом доклав чимало зусиль для відкриття філії товариства «Просвіти» в Станіславі у 1874. А вже у  1905 він домігся відкриття в цьому місті української гімназії. Видав кілька підручників, зокрема перший підручник з географії українських земель в Австро-Угорщині українською мовою «Географія Руси. Часть перша. Русь галицька, буковинська і угорська з картою Галичини, Буковини і Угорської Руси» (1887), тираж якого становив 2030 примірників.

Автор творів «Про напади татарски» (1885), «Пісні Романа Нечекая», (1886), історичного оповідання «Наше лихолітє» (1892), історико-літературознавчого дослідження «Пояснення одного темного місця в «Слові о полку Ігоревім»  (1906). Як літературознавець був дослідником творчості Юрія Федьковича, автором споминів про нього. Був особисто знайомий з Борисом Грінченком, Осипом Маковеєм, Михайлом Павликом, Іваном Нечуєм-Левицьким, листувався з Іваном Франком. Від 1912 року жив у с. Крушине на Львівщині.

До скарбниці української культури значний внесок зробили і сини Романа Заклинського: Богдан та Корнило, також  Богдан, Ростислав, Мирон і Володимир як добровольці виборювали незалежність України, згодом опублікували низку нарисів та спогадів про визвольні змагання Українських січових стрільців.

Помер Роман Заклинський 20 березня 1931.

Детальніше. Качкан В.А. Незнищенне древо Заклинських. Українське народознавство в іменах.1994. С. 7-34: https://library.udpu.edu.ua/library_files/417046.pdf