Своєю творчістю Микола Вороний обстоював думку про необхідність модернізації української літератури, орієнтації її на Європу. Крім поетичної і публіцистичної творчості, перекладацької діяльності, письменник відомий своєю участю в українському громадсько-політичному житті 1917–1921 років, зокрема він сприяв організації Української Центральної Ради.

Народився Микола Кіндратович Вороний 6 грудня 1871 на Катеринославщині. Навчався в Харківському, Ростовському реальних училищах, а згодом у Віденському та Львівському університетах.

М. Вороний був бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Шевченка, а також режисером українського театру товариства «Руська бесіда». Співпрацював з І. Франком у виданні газет «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». З 1897 по 1900 рік — актор трупи М. Кропивницького. У 1910 оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського і займався викладацькою діяльністю у театральній школі. У 1917 один із засновників і режисерів Українського національного театру. З 1920 жив у Варшаві, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка. З 1926 викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні.

Автор поеми «Євшан-зілля» (1917), поетичних збірок: «Ліричні поезії» (1911) та «В сяйві мрій» (1913), «За Україну!» (1921), альманаху «З-над хмар і долин» (1903), низки мистецтвознавчих і театрознавчих розвідок: «Театральне мистецтво й український театр» (1912), «Театр і драма» (1913), «Михайло Щепкін» (1913), «Режисер» (1925), «Драматична примадонна» (1924) та ін.

У 1930-х Ворний не вів ніякої політичної, а тим більше антидержавної діяльності, був уже людиною похилого віку. Однак і його не оминула хвиля репресій. 1934  М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна і  засуджено на три роки таборів. Але над ним зглянулися і замінили заслання висилкою на той же термін. М. Вороний змушений був жити у Воронежі.

У 1937 році оселився у місті Новоукраїнка (Одеська область), працював коректором у районній газеті, але невдовзі його збуло звільнено і знову заарештовано «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації». Обвинувачення були вигадані. 7 червня 1938 був розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області.

Реабілітовано Миколу Вороного у листопаді 1957.

Олександр Залужний  — педагог, науковець, один з фундаторів вчення про дитячий колектив, яскравий представник науково-педагогічної еліти України 1920-х – 30-х рр. ХХ ст. Олександр Залужний був провідним педологом та рефлексологом того часу. Керував секцією колективознавства Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП). Наукові інтереси педагога були різнобічні: школознавчі питання, процес навчання, метод тестів, проблеми організації і діяльності дитячого колективу, питання діяльності зарубіжної школи. Результати його експериментальної роботи публікувалися в журналах “Радянська освіта”, “Шлях освіти”, часописі “Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології”.  Щодо останнього, то саме Залужний був ініціатором створення та членом редколегії цього видання. “Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології” був єдиним на всю країну часописом з проблем експерементальної педагогіки.

Разом із В. Протопоповим та І. Соколянським О. Залужний заснував Харківську школу педології. Олександр Самійлович очолював наукові колективи з проблем вивчення соціальності дитини раннього та шкільного віку, дитячих угруповань і колективів. У 1926 р. виходить з друку його перша фундаментальна праця з питань теорії та практики колективу “Методи вивчення дитячого колективу (Вступ до педагогіки колективу)”, а згодом, ще одна монографія “Учення про коллектив. Методологія — дитколектив”. В останній праці вперше в українській педагогіці викладені методологічні засади вчення про колектив, що базувалися на колективній рефлексології та соціології як методології організації та діяльності колективу.

Був репресований у 1938 році. Посмертно реабілітований.

Детальніше про життя і наукову діяльність педагога за покликаннями: http://pmu.in.ua/virtual-exhibitions/juvilei_pedagogiv/130_rokiv_zalychnii/

160 років від дня народження Карла Грооса (Karl Groos; 1861–1946), німець­когопсихолога

Народився Карл Гроос 10 грудня 1861 в м. Гейдельберг. З 1911 по 1929 працював на посаді професора філософії в університетах Базеля, Гісенна, Тюбінгема.

Як один з найвідоміших дослідників гри, вивчав особливості ігор дітей і класифікував ігри за їх педагогічним значенням: рухливі ігри, розумові, сенсорні, ігри, які розвивають волю (назвав їх іграми звичайних функцій). Вправи з метою вдосконалення інстинктів (сімейні ігри, ігри в полювання,  весілля) назвав іграми спеціальних функцій.

К. Гроос розглядав гру як засіб розвитку психіки й зазначав, що у грі дитина, розважаючись, виконує певні вправи та досконало освоює власні можливості. Звертав увагу на біологічну доцільність гри як засіб тренування органів та функцій. Учений стверджував, що у дитинчат тварин і людських дітей через гру виробляються механізми адаптації, тренуються органи руху і чуття, розвивається спостережливість і увага.

Згідно з його теорією, гра є школою підготовки організму до життєвих випробувань, засобом пристосування. Найбільш відомий його вислів: «Ми граємо не тому, що ми діти, але саме дитинство нам дане для того, щоб ми грали».    

К. Гроос детально розкрив чотири прихованих інстинкти, які проявляються через гру: прагнення до наближення, прагнення до замикання в собі, прагнення до самовияву і потяг до боротьби. Свою теорію гри як катарсис (душевне очищення) Гроос доповнив під впливом ідей З. Фройда. Світове визнання вченому принесли праці «Гра тварин» (1898), «Гра людини»(1901), «Психологія юності» (1912 р.), «Душевне життя дитини» (1916),  перекладені багатьма мовами.

Праця «Душевне життя дитини» («Душевная жизнь ребенка») була видана в Києві у 1916 Фребелівським товариством, яке ставило за мету сприяння вихованню та захисту дітей. Вступну статтю до видання написав український психолог Василь Зеньковський.

Теорія дитячої гри К. Грооса стала популярною тому, що пов’язує гру з розвитком. У дорослому віці функція гри  виконує іншу роль: як доповнення до реальності та як відпочинок.

Прихильником теорії К. Грооса була педагогиня Марія Монтессорі.

Помер Карл Гроос 27 березня 1946 в Тюбінгемі.