175 років від дня народженняГренвілла СтенліГолла(Granville Stanley Hall,1844—1924), американського психолога, засновника педології

Народився в Енфільді, штат Массачусетс, 1 лютого 1844. У 1867 закінчив коледж Вільямса, потім навчався в об'єднаній теологічній семінарії. Розпочав свою кар'єру вчителем англійської мови в коледжі Antioch, в Yellow Springs, штат Огайо. У 1882 призначений професором психології та педагогіки університету Джонса Гопкінса. У 1883 Голл організував при Балтиморському університеті першу в США експериментальну лабораторію, в якій розпочав вивчення психічного розвитку дітей, переважно підлітків. Голл також був засновником перших журналів, присвячених проблемам психології розвитку. З 1891 за його редакцією став видаватися журнал «Педагогічний семінар» (пізніше «Журнал генетичної психології») Pedagogical Seminary(later the Journal of Genetic Psychology).

Однак популярність Голлу принесли головним чином його дослідження психічного розвитку дітей. Він є засновником педології – комплексної науки про дитину, в основі якої лежить ідея педоцентризму. Відповідно до неї, на дитині зосереджені дослідницькі інтереси багатьох фахівців – психологів, педагогів, біологів, педіатрів, антропологів, соціологів та ін. Таким чином, педологія об'єднує всі галузі знань, пов'язані з дослідженням дитячого розвитку.

У 1888 Голл став ректором Клеркського університету, організував лабораторію, де «йому була надана повна свобода працювати» і здійснювати досить масштабні педологічні дослідження. Такі умови діяльності сприяли поширенню ідей педології у США та інших країнах світу. С. Голл наголошував: «Діти – не маленькі дорослі з усіма розвинутими здібностями тільки у зменшеному масштабі, а особливі і відмінні від нас творіння… Діти пристосовуються до середовища, але їх манера тримати себе, їх мислення не подібні до наших».

Автор праць «Педологія як основа точної педагогіки» (1893), «Наука про дитину та її відношення до виховання» (1900), «Ідеальна школа на основі вивчення дітей (педології)» (1901).

Голл був першим президентом Американської психологічної асоціації і першим президентом Університету Кларка. Він – єдиний, хто ставав президентом Американської психологічної асоціації двічі (повторно в 1924)

Помер Стенлі Голл 24 квітня 1924 р. у Вустері, штат Массачусетс, у віці 80 років.

Димитрій Путнікович (серб. Дімітріје Путніковіћ) народився 6 лютого 1859 у родині священика. З 1875 по 1880 рік навчався в педагогічному училищі в Белграді. Потім учителював.

Знайомився з системою освіти європейських країн (Франція, Німеччина, Англія, Швейцарія, Швеція, Австро-Угорщина, Чехія) і займався реформуванням системи сербської освіти відповідно до останніх європейськими розробок в цій галузі. Надавав великого значення якості підручників, зміні ставлення в суспільстві до учня, навчання і шкільної освіти. Виступав за скасування тілесних покарань у школах.

Зробив значний внесок у реформування системи сербської освіти, ставши ініціатором створення громадських цивільних шкіл у Сербії. Автор багатьох теоретичних праць і статей педагогічної  тематики, підручників, а також книг для дітей.

У 1896 з його ініціативи Асоціацією вчителів Сербії з метою збоирання і зберігання предметів педагогічної та історичної цінності був створений педагогічний музей у Белграді. Під час обох світових воєн музей був повністю знищений. Після 1945 відновлений, а з 1969 має постійну експозицію «Десять століть сербської школи в будівлі белградської  Реальної гімназії», що розповідає про історію сербського шкільництва з IX до початку XX століття.

7 лютого 2019 - 215 років від дня народження Миколи Маркевича (1804—1860), українського історика, етнографа, письменника, фольклориста, «першогоукраїнськогоенциклопедиста».  Російськими шовіністами офіційно був названий як «український буржуазний націоналіст»та підпадав під заборону радянської цензури.

Народився Микола Андрійович Маркевич у с. Дунаєць (нині Глухівський район Сумщини) у небагатій дворянській сім’ї, яка належала до знатного старшинського роду.  У чотирирічному віці умів читати й писати російською, французькою й німецькою мовами.

У 1814—1817 навчався у приватній школі Павла Білецького-Носенка  під Прилуками,  у 1817—1820 — у Cанкт-Петербурзькому благородному пансіоні Головного педагогічного інституту. З 1820 служив в армії, охарактеризувавши цей період так: «Вступивши на службу, я багато втратив часу для наук, але в службі я став поетом». М.Маркевич добре опанував музику, навчився грі на фортепіано у відомого піаніста-віртуоза Джона Філда.

У 1824 оселяється у своєму маєтку в Україні, де проживав до кінця свого життя. У 1831  видав збірку поезій під назвою «Украинские мелодии. Сочинение Николая Маркевича», в яку ввійшло 36 віршів. Як етнограф видав збірки української народної творчості: «Зібрання малоросійських пісень», «Південноруські пісні».

У 1842—1843  створив 5-томну наукову працю «Історія Малоросії», в якій використав давніші друковані і рукописні історичні праці (зокрема «Історію русів»), а також корпус документів власного зібрання. Він одним з перших в українській історичній науці обґрунтував тезу про виникнення козацтва як прояв національно-визвольної боротьби.

Був знайомий із Тарасом Шевченком і поклав на музику його вірш «Нащо мені чорні брови». Шевченко присвятив Миколі Маркевичу вірш «Бандуристе, друже сизий».

М. Маркевич створив у Турівці (нині на київщині) історичний архів, який налічував 12 тисяч рукописів як українською, так і іноземними мовами. Майже половину з них він устиг класифікувати, системно описати і ввести до каталогу.

З 1850-го Микола Маркевич почав тяжко хворіти. Помер у 1860 і  був похований у родовому склепі біля церкви Всіх Святих, у посадженому й виплеканому ним саді на правому березі річки Перевід, навпроти села Турівки.

Народився в Шрусбері, графство Шропшир, 12 лютого 1809 року в  родині лікаря. Два роки навчався на медичному факультеті в Единбурзі, а потім перейшов до Кембриджського університету, де в 1831 році закінчив богословський факультет. Після чого відправився в навколосвітню подорож на кораблі, де в ході плавання ним були зібрані чудові колекції, а свої враження і спостереження він виклав у двотомнику під назвою "Подорож навколо світу на кораблі "Бігль", який зробив його відомим в науковому співтоваристві. Повернувшись до Англії, Дарвін працював секретарем Лондонського геологічного товариства (1838-1841), в 1839 році одружився з Еммою Веджвут, яка згодом народила йому 10 дітей.

Своєю теорією еволюції органічного світу Землі, яку назвали дарвінізмом, вчений викликав справжній фурор, розколов наукове співтовариство на два протиборчі табори. Його вчення було дуже ретельно розроблено, мало в своїй основі величезну кількість фактичного матеріалу, він пояснював явища, яким до того часу не існувало пояснення.

Чарльз Дарвін помер 19 квітня 1882р.

У фондах Педагогічного музею зберігаються праці Ч.Дарвіна та праці про його вчення, наприклад Альфред Раассел Уоллес "Дарвинизм. Изложение теории естественного подбора и некоторых из ее приложений" (М.,1898); Тимирязев К. "Дарвин и его учение" (Харьков, 1922), Плавальщиков Н. "Чарлз Дарвин" (М.,1934)", Чарлз Дарвин "Сочинения. Том 1 (Путешестивие натуралиста вокруг света)" (М.-Л.,1935), Чарльз Дарвін "Походження видів через природний добір або збереження спритних порід у боротьбі за життя" (Х.,1936), Чарлз Дарвин "Дейстие перекрестного опыления и самоопыления в растительном мире" (М.-Л.,1939) та ін.

Наталія Полонська-Василенко народилася 13 лютого 1884 р. в Харкові, у родині військового Дмитра Меньшова. Закінчила Києво-Фундуклеївську жіночу гімназію, Київські Вищі жіночі курси, історико-філологічний факультет Університету св. Володимира у Києві.

Викладала на Вищих жіночих курсах (1910—1918 рр.), у приватних гімназіях. З 1912 р. Наталія Дмитрівна — асистент історії на Вищих жіночих курсах, згодом  приват-доцент Київського університету. У міжвоєнний та воєнний період — професор Художнього інституту та Київського університету, співробітник Української академії наук, діяльний член багатьох наукових установ, в еміграції - професор Українського вільного університету в Празі та Мюнхені, дійсний член Українського історичного товариства, НТШ та Міжнародної академії наук у Парижі.

Н. Полонська-Василенко прожила довге, нелегке життя, присвятивши весь свій талант справі служіння українській науці. Вона належить до провідних представниць державницької школи в українській історіографії, є автором майже 200 наукових праць в царині історії Запоріжжя та Південної України. Її археографічні студії стали одним з джерел розвитку української історичної науки.

Праці Н. Полонської-Василенко: «Первісна археологія» (1921), історії Південної України — «З історії останніх часів Запоріжжя» (1926), «Історики Запоріжжя» (1927), «Південна Україна року 1787» (1929), «Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні» (1930) та ін.. Перебуваючи в еміграції вона досліджувала питання історії української козаччини — «Палій та Мазепа» (1949), «До історії повстання на Запоріжжі 1768 р.» (1952); «Заселення Південної України в XVIII ст.» (1960), «Запоріжжя XVIII століття та його спадщина» (1967). У Мюнхені в 1969 р. вийшла книга «Видатні жінки України», що присвячена непересічним представницям жіноцтва від часів княжої доби.  Поза сумнівом, одна з головних  праць —  «Історія України». Перший том був виданий у 1972 р., а другий — вже після смерті Наталії Дмитрівни  у 1976 р.

Померла Н. Полонська-Василенко в 1973 р. у м. Дормштадт, похована у м. Новий Ульм, Німеччина.

Левко Миколайович Ревуцький народився 20 лютого 1889 у с. Іржавець (тепер Чернігівщина).Навчався у Прилуцькій (1899–1903), Київській гімназіях № 7 (1903–1907), у київській музичній школі М. Тутковського, з 1904 – в Музично-драматичній школі М. Лисенка, з 1913 – в консерваторії. Закінчив юридичний факультет Київського університету (1915), 1916 – Київську консерваторію по класу композиції Р. Глієра.

1916–1918 перебував у армії на фронтах І світової війни. 1919–1924 працював діловодом на залізничних станціях в Ічні, потім Прилуках (влітку 1919 був заарештований ЧК, дивом уберігся від розстрілу). Брав участь у організації Прилуцької філії Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича (1922), виступав як піаніст-соліст та концертмейстер співаків та Прилуцької хорової капели, для якої написав кантату „Хустина” на сл. Т. Шевченка. Від 1924 – викладач Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка в Києві (з 1934 – Київської консерваторії), професор (1935).

Максим Рильський назвав педагогічну діяльність Левка Ревуцького творчим подвигом. Як педагог, виховав плеяду талановитих українських композиторів. Серед них: Георгій та Платон Майбороди, Вадим Гомоляка, Микола Дремлюга, Віталій Кирейко, Яків Липинський та багато інших. Можливо, за браком часу, а скоріше зі скромності, він — учений і педагог — не залишив нам книги про свої методи викладання. Про «таїнства» педагогічної творчості Ревуцького можна дізнатися лише з розповідей його учнів.

Слово Віталію Кирейку: «Він якось непомітно цікавився тим, що ми читаємо, як ставимося до тих чи тих напрямків у живописі, скульптурі, архітектурі... Ми, учні Левка Миколайовича, вважаємо його за свого духовного батька. Його виняткова доброзичливість, чуйність, увага до них виявлялася навіть у дрібних життєвих деталях. Скажімо, у важкі післявоєнні часи він і фінансово допомагав своїм учням, тобто просто давав гроші без повернення».

«Я не раз бачив Левка Миколайовича, — писав Максим Рильський, — в колі його учнів, бував і на його лекціях. У ставленні майстра до учнів є щось зворушливе, ніжне. Про це розповідати важко. Скажу одне: він ніколи не прагне засліпити своєю найширшою ерудицією, вчить мислити самостійно і творити по-своєму, поважаючи при цьому всю неосяжну спадщину минулого».

У щоденнику Левко Ревуцький занотував свої думки про ставлення до своїх учнів: «Кажуть, що чуття творця до свого твору таке ж дуже, як почуття матері до своєї дитини. Але мені відоме й інше почуття — почуття педагога до своїх вихованців, яким він протягом багатьох років віддавав усе своє вміння, свій досвід, своє серце і свою душу, і доводиться розлучатися з ними, коли вони самостійно виходять у світ. Тоді їхня доля стає твоєю долею, їхні радощі — твоїми радощами, їхній біль і печалі — твоїми».

30 березня 1977 Левка Ревуцького не стало. Закінчилося довге, насичене подіями, радощами і болями життя великого Майстра. Але музика Л. Ревуцького продовжує звучати, вона — невід’ємна частка національної музичної культури, неповторний яскравий зразок в історичному розвитку українського мистецтва.

Борис Максимович Білецький народився 26 лютого 1889 у с. Мокрець Володимирського повіту на Волині

Закінчив Кутаїську духовну семінарію. Служив дияконом у Камінь-Каширському районі. У 1913 закінчив Варшавський університет, відділ філософії.

З 1928 Б. Білецький працював учителем Луцької української гімназії. За відгуками учнів та колег, Борис Максимович був людиною мудрою, тактовною, всебічно освіченою, хорошим педагогом, чудовим оповідачем. Захоплював своїми історичними та літературними розповідями, дохідливо пояснював засади економіки. Викладав українську мову, новітню літературу, географію, психологію, всіляко прищеплював учням любов до рідного слова. У нього була прекрасна дикція, чиста, гарна літературна мова, учням надзвичайно подобались втілювані ним методи викладання.

У 1929—1939 — директор Луцької української гімназії до її закриття радянською владою наприкінці 1939, коли почалися переслідування та арешти викладачів та учнів гімназії. Б.Білецького ув'язнили, його майно конфіскували. Після Другої світової війни Б.  Білецький відбув понад десятирічне заслання у сталінських концтаборах. Повернувся на Волинь 1956  і переїхав жити в м. Дубно. Працював у Дубнівському музеї.

Останні свої роки провів у сиротинці міста Дубно, там і помер у 1969. Похований у спільній могилі, без імені та прізвища.

Сьогодні, 27 лютого, вшануймо пам’ять Євгена Вирового (1889 – 1945), видатного освітнього та культурного діяча, педагога, видавця. Євген Семенович Вировий увійшов в історію України якучасник українського національного відродження 1917-1921 рр., один з організаторів катеринославської «Просвіти».

Народився Є. Вировий в м. Сміла на Черкащині. Після закінчення Глухівського учительського інституту викладав у Катеринославській торгівельній школі. Входив до складу Товариства Українських Поступовців (ТУП), співпрацював із журналом «Дніпрові хвилі». Від 1917 Євген Вировий очолював товариство «Просвіта» та Українське учительське товариство, а з 1919 керував культурно-просвітницькими комісіями Трудового конгресу в Києві. Був секретарем і консультантом П. Скоропадського. Євген Семенович активно займася також видавничою справою - був засновником і директором «Українського видавництва» в Катеринославі (1917). Емігрувавши до Європи,  заснував у Берліні «Видавництво української молоді» (1922) та очолив Український громадський видавничий фонд у Празі (1923–1932), співпрацював із часописом «Книголюб». Володів значною колекцією українських марок. Зредагував кілька альбомів українських марок, написав статтю «Українська філателія».

У травні 1945 у Празі вдіяв самогубство - вистрибнув з вікна 4-го поверху, щоб не датися живим у руки Радянської армії під час арешту органами НКВС.

Фото Є. С. Вирового взято з архіву ЦДАВО України.