Олександр Олександрович Боргардт народився 3 лютого 1919 біля станції Синельникове в родині професора біології. Походить зі швейцарського роду, дід О. Боргардта – Йоган Боргардт – воював на Кавказі на боці Шаміля. Потрапивши до російського полону, назавжди лишився в імперії. Звідси, напевно, гостре неприйняття О.Боргардтом будь-яких імперій – від Римської до Російської.

Закінчив фізико-математичний факультет Дніпропетровського університету (1945). Працював у Донецькому фізико-технічному інституті НАН України імені О. Галкіна й на кафедрі теоретичної фізики фізичного факультету Донецького національного університету. У 1970 створив і завідував кафедрою біофізики фізфаку Донецького національного університету. У галузі фізики захистив докторську дисертацію «Алгебричні методи в теорії частинок цілого спіна» (1967). Коло професійних інтересів: теорія розчинів електролітів, гравітація, елементарні частинки, квантова теорія поля, електрокінетичні явища, космічні промені.

Окрім свого безпосереднього фаху – фізики – О. Боргардт активно цікавився літературою та історією, вільно володів кількома європейськими мовами. Останні 15 років він особливо плідно працював у царині есеїстики та культурології. Одна за одною вийшли його книги "Бич Божий", "Дві культури", "Аналітична історія України" у трьох частинах, в яких автор обстоює політичну і культурну суверенність України. Все, що створене пером професора Боргардта, відрізняється гостротою аналізу, скепсисом науковця і вірою патріота. Власне, О.Боргардт уособлював собою три поняття, реабілітуючи їхнє первинне, незамулене значення – інтелігента, науковця і патріота.

Помер Олександр Боргардт 5 серпня 2002 на 84-му році життя.

7 лютого 2019 - 215 років від дня народження Миколи Маркевича (1804—1860), українського історика, етнографа, письменника, фольклориста, «першогоукраїнськогоенциклопедиста».  Російськими шовіністами офіційно був названий як «український буржуазний націоналіст»та підпадав під заборону радянської цензури.

Народився Микола Андрійович Маркевич у с. Дунаєць (нині Глухівський район Сумщини) у небагатій дворянській сім’ї, яка належала до знатного старшинського роду.  У чотирирічному віці умів читати й писати російською, французькою й німецькою мовами.

У 1814—1817 навчався у приватній школі Павла Білецького-Носенка  під Прилуками,  у 1817—1820 — у Cанкт-Петербурзькому благородному пансіоні Головного педагогічного інституту. З 1820 служив в армії, охарактеризувавши цей період так: «Вступивши на службу, я багато втратив часу для наук, але в службі я став поетом». М.Маркевич добре опанував музику, навчився грі на фортепіано у відомого піаніста-віртуоза Джона Філда.

У 1824 оселяється у своєму маєтку в Україні, де проживав до кінця свого життя. У 1831  видав збірку поезій під назвою «Украинские мелодии. Сочинение Николая Маркевича», в яку ввійшло 36 віршів. Як етнограф видав збірки української народної творчості: «Зібрання малоросійських пісень», «Південноруські пісні».

У 1842—1843  створив 5-томну наукову працю «Історія Малоросії», в якій використав давніші друковані і рукописні історичні праці (зокрема «Історію русів»), а також корпус документів власного зібрання. Він одним з перших в українській історичній науці обґрунтував тезу про виникнення козацтва як прояв національно-визвольної боротьби.

Був знайомий із Тарасом Шевченком і поклав на музику його вірш «Нащо мені чорні брови». Шевченко присвятив Миколі Маркевичу вірш «Бандуристе, друже сизий».

М. Маркевич створив у Турівці (нині на київщині) історичний архів, який налічував 12 тисяч рукописів як українською, так і іноземними мовами. Майже половину з них він устиг класифікувати, системно описати і ввести до каталогу.

З 1850-го Микола Маркевич почав тяжко хворіти. Помер у 1860 і  був похований у родовому склепі біля церкви Всіх Святих, у посадженому й виплеканому ним саді на правому березі річки Перевід, навпроти села Турівки.

Наталія Полонська-Василенко народилася 13 лютого 1884 р. в Харкові, у родині військового Дмитра Меньшова. Закінчила Києво-Фундуклеївську жіночу гімназію, Київські Вищі жіночі курси, історико-філологічний факультет Університету св. Володимира у Києві.

Викладала на Вищих жіночих курсах (1910—1918 рр.), у приватних гімназіях. З 1912 р. Наталія Дмитрівна — асистент історії на Вищих жіночих курсах, згодом  приват-доцент Київського університету. У міжвоєнний та воєнний період — професор Художнього інституту та Київського університету, співробітник Української академії наук, діяльний член багатьох наукових установ, в еміграції - професор Українського вільного університету в Празі та Мюнхені, дійсний член Українського історичного товариства, НТШ та Міжнародної академії наук у Парижі.

Н. Полонська-Василенко прожила довге, нелегке життя, присвятивши весь свій талант справі служіння українській науці. Вона належить до провідних представниць державницької школи в українській історіографії, є автором майже 200 наукових праць в царині історії Запоріжжя та Південної України. Її археографічні студії стали одним з джерел розвитку української історичної науки.

Праці Н. Полонської-Василенко: «Первісна археологія» (1921), історії Південної України — «З історії останніх часів Запоріжжя» (1926), «Історики Запоріжжя» (1927), «Південна Україна року 1787» (1929), «Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні» (1930) та ін.. Перебуваючи в еміграції вона досліджувала питання історії української козаччини — «Палій та Мазепа» (1949), «До історії повстання на Запоріжжі 1768 р.» (1952); «Заселення Південної України в XVIII ст.» (1960), «Запоріжжя XVIII століття та його спадщина» (1967). У Мюнхені в 1969 р. вийшла книга «Видатні жінки України», що присвячена непересічним представницям жіноцтва від часів княжої доби.  Поза сумнівом, одна з головних  праць —  «Історія України». Перший том був виданий у 1972 р., а другий — вже після смерті Наталії Дмитрівни  у 1976 р.

Померла Н. Полонська-Василенко в 1973 р. у м. Дормштадт, похована у м. Новий Ульм, Німеччина.

Левко Миколайович Ревуцький народився 20 лютого 1889 у с. Іржавець (тепер Чернігівщина).Навчався у Прилуцькій (1899–1903), Київській гімназіях № 7 (1903–1907), у київській музичній школі М. Тутковського, з 1904 – в Музично-драматичній школі М. Лисенка, з 1913 – в консерваторії. Закінчив юридичний факультет Київського університету (1915), 1916 – Київську консерваторію по класу композиції Р. Глієра.

1916–1918 перебував у армії на фронтах І світової війни. 1919–1924 працював діловодом на залізничних станціях в Ічні, потім Прилуках (влітку 1919 був заарештований ЧК, дивом уберігся від розстрілу). Брав участь у організації Прилуцької філії Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича (1922), виступав як піаніст-соліст та концертмейстер співаків та Прилуцької хорової капели, для якої написав кантату „Хустина” на сл. Т. Шевченка. Від 1924 – викладач Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка в Києві (з 1934 – Київської консерваторії), професор (1935).

Максим Рильський назвав педагогічну діяльність Левка Ревуцького творчим подвигом. Як педагог, виховав плеяду талановитих українських композиторів. Серед них: Георгій та Платон Майбороди, Вадим Гомоляка, Микола Дремлюга, Віталій Кирейко, Яків Липинський та багато інших. Можливо, за браком часу, а скоріше зі скромності, він — учений і педагог — не залишив нам книги про свої методи викладання. Про «таїнства» педагогічної творчості Ревуцького можна дізнатися лише з розповідей його учнів.

Слово Віталію Кирейку: «Він якось непомітно цікавився тим, що ми читаємо, як ставимося до тих чи тих напрямків у живописі, скульптурі, архітектурі... Ми, учні Левка Миколайовича, вважаємо його за свого духовного батька. Його виняткова доброзичливість, чуйність, увага до них виявлялася навіть у дрібних життєвих деталях. Скажімо, у важкі післявоєнні часи він і фінансово допомагав своїм учням, тобто просто давав гроші без повернення».

«Я не раз бачив Левка Миколайовича, — писав Максим Рильський, — в колі його учнів, бував і на його лекціях. У ставленні майстра до учнів є щось зворушливе, ніжне. Про це розповідати важко. Скажу одне: він ніколи не прагне засліпити своєю найширшою ерудицією, вчить мислити самостійно і творити по-своєму, поважаючи при цьому всю неосяжну спадщину минулого».

У щоденнику Левко Ревуцький занотував свої думки про ставлення до своїх учнів: «Кажуть, що чуття творця до свого твору таке ж дуже, як почуття матері до своєї дитини. Але мені відоме й інше почуття — почуття педагога до своїх вихованців, яким він протягом багатьох років віддавав усе своє вміння, свій досвід, своє серце і свою душу, і доводиться розлучатися з ними, коли вони самостійно виходять у світ. Тоді їхня доля стає твоєю долею, їхні радощі — твоїми радощами, їхній біль і печалі — твоїми».

30 березня 1977 Левка Ревуцького не стало. Закінчилося довге, насичене подіями, радощами і болями життя великого Майстра. Але музика Л. Ревуцького продовжує звучати, вона — невід’ємна частка національної музичної культури, неповторний яскравий зразок в історичному розвитку українського мистецтва.

Сьогодні, 27 лютого, вшануймо пам’ять Євгена Вирового (1889 – 1945), видатного освітнього та культурного діяча, педагога, видавця. Євген Семенович Вировий увійшов в історію України якучасник українського національного відродження 1917-1921 рр., один з організаторів катеринославської «Просвіти».

Народився Є. Вировий в м. Сміла на Черкащині. Після закінчення Глухівського учительського інституту викладав у Катеринославській торгівельній школі. Входив до складу Товариства Українських Поступовців (ТУП), співпрацював із журналом «Дніпрові хвилі». Від 1917 Євген Вировий очолював товариство «Просвіта» та Українське учительське товариство, а з 1919 керував культурно-просвітницькими комісіями Трудового конгресу в Києві. Був секретарем і консультантом П. Скоропадського. Євген Семенович активно займася також видавничою справою - був засновником і директором «Українського видавництва» в Катеринославі (1917). Емігрувавши до Європи,  заснував у Берліні «Видавництво української молоді» (1922) та очолив Український громадський видавничий фонд у Празі (1923–1932), співпрацював із часописом «Книголюб». Володів значною колекцією українських марок. Зредагував кілька альбомів українських марок, написав статтю «Українська філателія».

У травні 1945 у Празі вдіяв самогубство - вистрибнув з вікна 4-го поверху, щоб не датися живим у руки Радянської армії під час арешту органами НКВС.

Фото Є. С. Вирового взято з архіву ЦДАВО України.