Віктор Семенович Близнець – український журналіст, письменник-прозаїк, відомий, перш за все як дитячий письменник.

Народився 10 квітня 1933 у селі Володимирівка Компаніївського району Кіровоградської області в багатодітній селянській родині.

 

Навчався Віктор Близнець спочатку у Володимирівці, потім у селі Першотравенка, старшокласником – у Компаніївській середній школі. Вчився старанно, багато читав і потай пописував вірші. Був дуже здібним та допитливим учнем, школу закінчив із золотою медаллю.

У 1952-1957 рр. – навчався на факультеті журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка.

 

До столиці Віктор Близнець приїхав із села у 1952 році,  щоб вступити до Київського університету. 1955 – студентом четвертого курсу одружився з киянкою Раїсою. Їй було 17, коли вони познайомилися. Віктор приходив до студентів – її сусідів по комунальній квартирі. «Ми були молоді, бідні, за теперішніми мірками просто злиденні», – згадувала пізніше дружина. Обоє їхніх дітей – старший Юрій і донька Ольга згодом стали біологами.

 

Після закінчення університету працював за фахом у газетах та журналах: був кореспондентом «Комсомольскої правди», завідувачем відділу газети «Комсомольское знамя», завідуючим відділу шкільного життя журналу «Піонерія» (теперішній «Однокласник»), заступником головного редактора видавництва «Молодь», а також,у редакціях газет, журналів для дітей «Піонерія» та «Малятко».

У дитячу художню літературу його привела як робота у виданнях для дітей, так і незабутні враження та спогади з власного дитинства. Діти – герої творів Віктора Близнеця постають перед нами реальними, такими як і в житті. Вони: непосидючі, мрійливі, нерозважливі, надміру довірливі. Спільне, що їх єднає, – це доброта, щирість, багатство внутрішнього світу.

 

Перші сім оповідань Віктора Близнеця про дивосвіт дитинства було видано збіркою «Ойойкове гніздо» (1963), в якій автор навчає своїх читачів відрізняти добро від зла, закликає до щирості у взаєминах. Літературознавець Володимир Панченко з точки зору критика і читача наголошував, що перші твори Віктора Близнеця відзначаються здатністю «надовго западати в пам’ять», справляючи великий виховний вплив «для відстоювання всього доброго в житті».

Друга збірка оповідань Віктора Близнеця -  «Як народжується стежка» (1977) адресована дітям молодшого шкільного віку, це водночас і «доросла» проза, бо весь зображений у слові світ маленького героя Льоньки, від імені якого в основному написана книжка, подається з погляду письменника Віктора Близнеця. Ця збірка малої прози письменника – органічне, але на вищому рівні,  продовження першої. До неї увійшло шість оповідань, де ми відкриваємо дивний світ дитинства за щирими зізнаннями самого Близнеця про щасливу пору його власного, що промайнуло на лоні чудової степової природи, серед імлистих обріїв та сивих полинових рівнин, заповнивши душу письменника небом і степом.

 

Є у творчості В. Близнеця ще одне дитинство – обпалене і скалічене війною. Герої, як і сам автор, – діти цього степу. У селах Компаніївщини на Кіровоградщині жили реальні прототипи літературних образів.Повісті В. Близнеця про воєнне і повоєнне дитинство: «Паруси над степом» (1965), «Землянка» (1966), «Мовчун» (1971), «В ту холодну зиму, або Птиця помсти Сімург» (1979) – складають певну цілісність: кожна повість при всій своїй самостійності і закінченості є в певній мірі початком або продовженням попередніх книг. Досвід війни Віктор Близнець осмислює через сприймання її  підлітком.

У повістях «Землянка», «Мовчун», «В ту холодну зиму…» Віктор Близнець наділив своїх героїв високими моральними принципами та благородством душі, що стало  наступною ланкою у висвітленні теми «дитинство і війна».

 

Великий резонанс мала повість «Мовчун». В основі психологічного сюжету – конфлікт підлітка з матір’ю, яка зрадила чоловіка – фронтовика. Через призму дитячої свідомості автор показує і ганебність душевного падіння (Гриня, Шавлюга, Єва), і високу стійкість та вірність, уміння чесно вижити за всяких обставин (Бойчучка, Сашко).

 

Створення чудових повістей «Звук павутинки» (1970), «Женя і Синько» (1974), «Земля Світлячків» (1979) припадають на сумнозвісний період панування в літературі руйнівних явищ, обмеження творчих свобод, зневажливого ставлення до глибинної суті української літератури.

Віктор Близнець боляче сприймав соціальні негаразди життя, відрив від моральних основ. Цим негативним тенденціям протистоять перелічені вище книги: самобутні, відмінні від загальноприйнятих канонів.

 

Незаперечною причиною виникнення  шкільної повісті Віктора Близнеця «Женя і Синько» є посилена увага письменника до проблем  дитини і школи. Розкриваючи генетичний український код та становлення особистості – серйозної, мовчазної дівчинки Жені, – автор моделює багатогранний образ підлітка через її стосунки з батьками, вчителями, ровесниками, в усамітнених роздумах і конфліктних ситуаціях. Автор показує серйозну, з оригінальним мисленням київську школярку Женю Цибулько та її однокласника – нестримного і розбишакуватого Андрія Кущолоба, прозваного генералом Беном. Усім ходом сюжету (вчителька не розуміє світобачення дитини і намагається знищити її здорові нахили; дорослі відірвані від землі і рідної природи; суспільство страждає бездуховністю; негативний вплив на підлітків фільмів-жахів та жорстоких бувальщин), автор протестує проти людського безглуздя, проти світу насилля, нашого невміння чи небажання зрозуміти ближнього, потурбуватися про нього.

 

У книгах В. Близнеця часто ідуть поруч реальність і вигадка, казка і легенда, - тобто світиться довічне прагнення людини опоетизувати життя. Як писав сам автор «…думаю, що людина з роками розгублює величезні, закладені самою природою багатства свого… фантастичного світу. А хто зумів зберегти, той щасливий…».

От звідси і основа казки «Земля Світлячків». Вона відзначається високим рівнем художньої реалізації проблеми формування дитини. Це – найкращий твір Близнеця і один із кращих – нашого сучасного українського письменства. Створена у час суспільної задухи та душевного болю митця, «Земля Світлячків» посередництвом образної системи відтворює цілий світ українського життя 70-х років минулого століття – з його духовністю і бездуховністю, моральністю й аморальністю.

 

А вже наступна книжка В. Близнеця — повість «Звук павутинки» (1970) змусила критику говорити про автора, як про одного з найяскравіших дитячих письменників України. Володимир Базилевський вважає, що «Звук павутинки» - «поема в одежі прози», «одним подихом виспіване соло на флейті».Свій власний погляд на повість Віктор Семенович висловив у листі донього: «…Дивися – в житті є щось важливіше цієї товкучки – краса, казка, совість. Оце і є суть «Павутинки», воно визначило загальний настрій письма». Уже сама присвята повісті «трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці – найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві», засвідчує орієнтацію автора на існуючу в літературі традицію зображати світ дитини через образи природи. Віктор Близнець зумів змалювати тонку, як звук павутинки, матерію дитячої психіки, знайти у дитячій душі звучання струни, яка зміцнівши, стане визначальною у характері. Прозаїк показує, як саме маленький герой Льонька входить у великий світ, і як, у свою чергу, цей світ входить у душу дитини, визначає хід її думок і почуттів, закладає основи характеру майбутньої дорослої людини, громадянина.

 

Герої Близнеця – здебільшого люди здорової народної моралі, їм знайома краса дружби і товариства, вони живуть у злагоді з довкіллям, здатні захистити слабшого. Зброєю письменника було слово. Віктор Близнець добре володів ним. Його мовна палітра – багата, різнобарвна, світла. Літературним заповітом автора стало півтора десятка виданих при житті і  посмертно творів – спадщина для нас, читачів.

 

Окремою, але не менш знаковою для Близнеця стала творча й натхненна робота над давнім історичним слов'янським літературним раритетом. Кілька років Віктор Семенович працював над перекладом з давньоруської на сучасну українську мову епосу «Повість временних літ», що є для нас головним джерелом знань про життя наших далеких предків — слов'ян. Видано було цей переклад 1980 року з передмовою Павла Загребельного, у художньому оформленні майстра гравюри Георгія Якутовича.

На робочому столі залишилася незавершеною повість «Хлопчик і тінь». Як і багато попередніх творів письменника, вона присвячена підліткам. Світ, який їм відкривається, – таємничий, незбагненний світ складних людських взаємин.

Нащадок чесного хліборобського роду. Автор багатьох прекрасних оповідань і повістей, які перекладалися російською, болгарською, угорською, німецькою та іншими мовами. Віктор Близнець – лауреат літературних премій імені О.Копиленка, М.Рильського, Лесі Українки (посмертно).

 

Цієї весни йому виповнилося б – 90, а він не зустрів навіть полудня віку. Квітень Віктора Близнеця - трагічний і буйний. В цьому місяці він народився, щоб через 48 років 2 квітня 1981 року трагічно обірвати своє життя. Воно обірвалося як звук срібної павутинки, що полетіла у вічність над нашими буденними клопотами, одвічними тривогами і надіями на краще майбутнє.

На Компаніївщині у селі Першотравенка при загальноосвітній середній школі створено кімнату-музей Віктора Близнеця, де свого часу навчався письменник.

Джерела:

1. Близнець Віктор Семенович: https://uk.wikipedia.org/wiki/Близнець_Віктор_Семенович
2. Віктор Близнець цікаві факти з життя (біографії) українського письменника: https://dovidka.biz.ua/viktor-bliznets-tsikavi-fakti
3. Віктор Близнець: https://dovidka.biz.ua/viktor-bliznets-biografiya-skorocheno
4. У пам’яті, в душі, у слові…(80 років від дня народження Віктора Близнеця): http://librarychl.kr.ua/pro_bib/nah_vud_blusnecs.php?fbclid=IwAR0H-5Y7m4zhECohE6g0o_7DxgCp8-8Doe3pHzWvpTs1gSV1TaSPrtbWXHc
5. До антології української літератури для дітей (автобіографія) / Близнець В.С. Хлопчик і тінь. – К. Молодь,1989. – С.297-300.

 

Матеріал підготувала

Лариса Гайда,

провідна наукова співробітниця

Вчений-фізик, педагог, академік Володимир Хоткевич народився 11 квітня 1913 у Києві в родині письменника, композитора, етнографа, історика Гната Хоткевича.

Після закінчення семирічної школи та індустріально-технічної профшколи в 1930 вступив до Харківського механіко-машинобудівного інституту (Харківський політехнічний інститут), отримав спеціальність інженера-дослідника у галузі фізики.

Протягом 18 років (1932-1950) працював в Українському фізико-технічному інституті.

Під час Другої світової війни разом з інститутом перебував у евакуації в Алмати (Казахстан). 1943 захистив кандидатську дисертацію. 1944 повернувся до Харкова, де взяв активну участь у відновленні кріогенної лабораторії українського фізико-технічного інституту.

У 1954 захистив докторську дисертацію. Від 1950 працював у Харківському державному університеті: доцент, професор, завідувач кафедрою, декан фізико-математичного факультету, проректор з наукової роботи. З 1966 по 1975 – ректор Харківського державного університету.

З 1975 працював завідувачем кафедри експериментальної фізики Харківського державного університету, а з 1979 — завідувачем кафедри фізики низьких температур.

Дослідження В. Хоткевича присвячені механічним, електронним та тепловим властивостям металевих систем з різними видами мікродефектів кристалічної гратки при низьких температурах. За допомогою оригінальної апаратури він вперше встановив значне збільшення критичної температури надпровідного переходу у надпровідниках, деформованих у рідкому гелії. Володимир Гнатович – автор і співавтор близько 200 наукових праць. Створив школу фізиків-експериментаторів у Харківському університеті. Почесний доктор Познанського університету ім. А.Міцкевича.

Помер Володимир Хоткекич 9 липня 1982 у Харкові.

Вчений-фізик, педагог, академік Володимир Хоткевич народився 11 квітня 1913 у Києві в родині письменника, композитора, етнографа, історика Гната Хоткевича.

Після закінчення семирічної школи та індустріально-технічної профшколи в 1930 вступив до Харківського механіко-машинобудівного інституту (Харківський політехнічний інститут), отримав спеціальність інженера-дослідника у галузі фізики.

Протягом 18 років (1932-1950) працював в Українському фізико-технічному інституті.

Під час Другої світової війни разом з інститутом перебував у евакуації в Алмати (Казахстан). 1943 захистив кандидатську дисертацію. 1944 повернувся до Харкова, де взяв активну участь у відновленні кріогенної лабораторії українського фізико-технічного інституту.

У 1954 захистив докторську дисертацію. Від 1950 працював у Харківському державному університеті: доцент, професор, завідувач кафедрою, декан фізико-математичного факультету, проректор з наукової роботи. З 1966 по 1975 – ректор Харківського державного університету.

З 1975 працював завідувачем кафедри експериментальної фізики Харківського державного університету, а з 1979 — завідувачем кафедри фізики низьких температур.

Дослідження В. Хоткевича присвячені механічним, електронним та тепловим властивостям металевих систем з різними видами мікродефектів кристалічної гратки при низьких температурах. За допомогою оригінальної апаратури він вперше встановив значне збільшення критичної температури надпровідного переходу у надпровідниках, деформованих у рідкому гелії. Володимир Гнатович – автор і співавтор близько 200 наукових праць. Створив школу фізиків-експериментаторів у Харківському університеті. Почесний доктор Познанського університету ім. А.Міцкевича.

Помер Володимир Хоткекич 9 липня 1982 у Харкові.

Томас Джефферсон (Thomas Jefferson; 1743-1826)

3-й президент і один із засновників США, політичний діяч, дипломат, філософ. Національний герой США.

 Томас Джефферсон народився 13 квітня 1743 в Шедвеллі (Вірджинія). Отримав юридичну освіту і у віці 26-років був обраний депутатом Вірджинської законодавчої асамблеї. У 1779-1781 - губернатор штату Вірджинія. Джефферсон - автор проекту Декларації незалежності 1776, президент США в 1801-1809.

Рушійною силою прогресу суспільства Джефферсон вважав систему суспільної освіти. Вирішальну роль у розвитку освіти відводив загальноосвітній школі, яка має бути загальною, безоплатною, світською та обов'язковою для всіх. У "Біллі про загальне поширення знань" (1779) відображені погляди Джефферсона на освіту. Він запропонував триступеневу систему шкіл: у трирічних безоплатних початкових школах учні мали, крім читання, письма й арифметики, оволодівати ремеслами; у школах другого ступеня, які також мали утримуватися коштом держави, для найбільш здібних пропонувалося встановити особливу стипендію, а потім, під час трирічного навчання, виділити приблизно третину з них для подальшої освіти, надавши можливості вдосконалення в обраній спеціальності.

1814 Джефферсон розробив новий проєкт системи освіти, що передбачав після закінчення початкової школи вступ до так званої загальної школи (другий ступінь навчання), яка має 2 відділення: одне для тих, хто виявляє схильність до заняття сільським господарством і ремеслом, інше - для тих, хто схильний до глибокого вивчення наук і продовження освіти у вишах.

Серед шкільних предметів виділяв історію, бо вважав, що знання основних історичних фактів допоможе розібратися у вчинках людей, розпізнати небезпеку політичного честолюбства. Вважав вивчення іноземних мов корисним для тренування пам'яті. Радив опановувати мови у віці від 8 до 15-16 років, причому особливу увагу пропонував звертати на практику розмовної мови. Займався проблемами морального виховання, мріяв, щоб молоді люди виховували в собі чесність, правдивість, давав поради, як виховувати в дітей шанобливість і повагу до старших, поміркованість, працьовитість, гуманність тощо.

Велике значення надавав позашкільній освіті. За його участі в штаті Вірджинія  було створено першу публічну бібліотеку. 1819 було затверджено запропонований Джефферсоном план організації Вірджинського університету як світського навчального закладу. Джефферсон взяв активну участь у складанні навчального плану для університету, у доборі перших професорів, написав для нього один із підручників; брав участь у розробленні архітектурного проекту університетських будівель. Джефферсон був першим ректором Вірджинського університету (з 1825).

Твердо вірячи, що «свобода – природжена  донька науки», Джефферсон постійно дбав про поліпшення сфери освіти в США. Просвітницькі ідеї Джефферсона знайшли відображення в його праці "Нотатки про Вірджинію" (1782).

У 77-річному віці Джефферсон почав писати «Життєпис», в якому намагався осмислити власне життя. Помер 4 липня 1826 в Шарлотсвіллі.

Детальніше: Дробаха Олександр. Право на щастя https://ukurier.gov.ua/uk/articles/pravo-na-shastya-13042018/