160 років від дня народження Джеймса Марка Болдуїна (James Mark Baldwin; 1861–1934), американського психолога, філософа, соціолога

Джеймс Марк Болдуїн народився 12 січня 1861 в Колумбії, штат Південна Кароліна.Закінчив Коледж Нью-Джерсі (нині Прінстонський університет). Стажувався в Німеччині уВільгельма Вундта в Лейпцизі і у Фрідріха Паульсена в Берліні. У 1885 став викладачемфранцузької та німецької мов в Прінстонській духовній семінарії. У 1889 розпочав працювати в Університеті Торонто на кафедрі логіки і метафізики. Створення ним лабораторіїекспериментальної психології в Торонто (яка, як він стверджував, була першою в Британськійімперії) збіглося з народженням його доньок Гелен (1889) і Елізабет (1891), що надихнулойого на кількісні і експериментальні дослідження розвитку немовлят, які справили враженняна Жана Піаже і Лоуренса Кольберга. У 1903 Болдуїн перейшов на професуру філософії тапсихології в Університеті Джона Хопкінса. Тут він відродив експериментальну лабораторію,яка була відкрита засновником педології Дж. Стенлі Голлом в 1884 (закрита в 1888 у зв’язку з від’їздом Голла, який став президентом Університету Кларка).

 Болдуїн був одним з небагатьох учених межі XIX–XX століть, хто вважав за необхідне досліджувати не лише пізнавальний, а й емоційний та моральний розвиток дитини. В праці «Духовний розвиток з соціологічної і етичної точки зору (дослідження з соціальної психології)» (1913) Болдуїн зазначав, що необхідним є діалектичний підхід до аналізу духовного розвитку, тобто вивчення того, що являє собою особистість з соціальної точки зору, і вивчення суспільства з точки зору особистості. Говорячи про те, що в духовному розвитку переплітаються набуті і вроджені якості, вчений відзначав, що і соціальне середовище, і спадковість визначають рівень соціальних досягнень людини в суспільстві, оскільки в процесі соціалізації діти навчаються однаковим речам, всім даються однакові знання, однакові норми поведінки, моральні закони. Індивідуальні відмінності полягають не лише у швидкості засвоєння, але і в можливості адаптації до тих норм, які прийняті в суспільстві.

Надаючи великого значення поширенню психологічних знань, Болдуїн заснував в 1895 один з перших наукових психологічних журналів «Психологічний огляд». Виданий в 1901–1905 під його редакцією «Словник філософії і психології» став значною науковою подією і згодом неодноразово перевидавався. Його концепція пізнавального розвитку дітей, викладена в тритомнику «Генетична логіка» (1903–1908), вплинула на погляди Жана Піаже, який в той період навчався в Женевському університеті і був учнем одного з

найближчих друзів Болдуїна – Едуарда Клапареда.

З 1912 Джеймс Марк Болдуїн мешкав у Парижі, де й помер 8 листопада 1934.

130 років тому народився Петро Іванович Смолічев – український археолог, історик стародавнього Сходу, Греції та Риму, краєзнавець та педагог, перший дослідник археологічного комплексу Шестовиця.

Навчався у Чернігівській духовній семінарії, Петербурзькій духовній академії і Петербурзькому археологічному інституті. Брав участь в організації та роботі ХIV Археологічного з’їзду, що відбувся у Чернігові в серпні 1908.

У 1919–1923 працював викладачем у Чернігівському педагогічному інституті, читав лекції з історії стародавнього Сходу, Греції та Риму, а також кілька спецкурсів із педагогіки. Навесні 1923 обійняв посаду завідувача 2-го Чернігівського Радянського музею, який згодом став археологічним відділом Чернігівського державного музею. З 1925 – дійсний член ВУАН, пізніше – співробітник комісії Лівобережної України при історичній секції ВУАН. 

1925 за ініціативою П. Смолічева були розпочаті дослідження комплексу давньоруських пам’яток поблизу с. Шестовиця Чернігівського району. Під його керівництвом тут проводились  розкопки протягом 1925–1927. У різних курганних групах поблизу с. Шестовиця дослідили 42 насипи, провели обстеження та «пробні» розкопки городища в урочищі Коровель. Петро Іванович присвятив старожитностям Шестовиці кілька статей.

Влітку 1927 на прохання Дмитра Яворницького П. Смолічев разом з іншими кваліфікованими археологами був відряджений до експедиції, що працювала в зоні затоплення Дніпробуду. На посаді старшого археолога експедиції він здійснив розкопки культових пам’яток на о. Похилий (1928), розвідки та розкопки на островах Таволжаний, Перун, Орлина Стрілиця (1929), досліджував наскельні зображення між Лоханським та Вовнизським порогами, інші археологічні об’єкти. На підставі отриманих матеріалів П. Смолічев сформулював головні завдання наукового вивчення пам’яток Надпоріжжя.

1933 П. Смолічев у адміністративному порядку був висланий до Середньої Азії. У 1940-х дослідник працював в Інституті історії, археології та етнографії АН Таджицької РСР, здійснив розкопки в районах міст Душанбе, Сталінабада та Дангари. Останні роки життя провів у Таджикистані.

Петро Іванович вільно володів французькою, непогано знав латину, був кваліфікованим художником-графіком і власноруч виконував креслення та замальовки до наукових звітів про археологічні розкопки.

Рік смерті П. Смолічева точно невідомий. За версією сина, він помер 1944. Водночас інші інформаційні матеріали подають інформацію, що П. Смолічев помер 1947 або на початку 1950-х.

Антін Лотоцький народився 13 січня 1881 у с. Вільховець (нині Тернопільської області). Навчався в Бережанській гімназії, Львівському університеті. З 1911 викладав у Рогатинській приватній гімназії, займався літературною творчістю.
А.Лотоцький був членом гуртка «Молода Україна», співпрацював з газетою «Діло». Свої твори друкував майже в усіх виданнях «Пресової кватири» –культурно-просвітницького відділу легіону Українських Січових Стрільців; був співредактором стрілецьких часописів, співзасновником у Рогатині видавництва «Журавлі», «Сині дзвіночки», а також займався виданням журналу «Рогатинець» – органу Українського педагогічного товариства. Брав активну участь у львівському часописі «Світ дитини». У 1923 залишив учительську працю, щоб займатися насамперед письменницькою, видавничою діяльністю.
Автор книги «Пішки на гору Маркіяна» (1912), дослідження «Тарас Шевченко в німецьких перекладах» (1914), повістей «Наїзд обрів» (1923), «Пригоди Лиса Микити» (1924), «Казка про Шевченка…» (1924), сценічної картини «В ніч святого Миколая» (1931), «Історія України для дітей» (1934), оповідання «Княжа Галиця» (1936), «Роксоляна. Історичне оповідання з XVI ст.» (1937), поеми «Золоті ворота» (1937) та ін. Мав псевдоніми «Я. Вільшанко», «Лотон», «Тото-Долото». В Рогатині вийшов двома виданнями (1936, 1938) його підручник «Коротка граматика української літературної мови» (у співпраці з М.Угриним-Безгрішним).
У 1946 А.Лотоцького прийняли до Спілки письменників України.

Помер А.Лотоцький у Львові 28 травня 1949, похований на Личаківському цвинтарі.

125 років від дня народження Івана Шиманського (1896–1982), українського методиста математики, педагога

Іван Євгенович Шиманський народився 20 січня 1896 в селі Кардани на Київщині. У 1915 вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, але наступного року був призваний в армію. Закінчив університет у 1922. Працював сільським учителем, викладав математику у Київському гідромеліоративному та сільськогосподарському інститутах. У 1938-1941 працював доцентом кафедри математики Київського педагогічного інституту. Під час Другої світової війни деякий час перебував у лавах Червоної Армії. В 1942 року звільнений у запас, працював у с. Райгород Сталінградської області вчителем математики у школі, викладав математику в Горьківському інституті інженерів водного транспорту. У 1944 повернувся до Київського педагогічного інституту, де з 1953 по 1971 завідував кафедрою елементарної математики та методики математики У 1947 захистив дисертацію на ступінь кандидата педагогічних наук.

 І.Шиманському належить понад 40 науково-методичних праць. Його наукові інтереси були пов'язані з галуззю математичного аналізу, методикою його викладання в педагогічних вишах та методики викладання математики в школі. В методиці викладання математичних дисциплін в педагогічних інститутах розглядав проблему професійної спрямованості викладання математичного аналізу. Наполягав на тому, щоб майбутні вчителі математики та фізики мають оволодіти знаннями і навичками прийомів роботи з диференціального й інтегрального числень, звертаючи особливу увагу на ті, що відносяться до питань елементарної математики середньої школи.

Як керівник кафедри, дібрав чудовий колектив методистів-математиків, і кафедра стала фактично однією з найкращих кафедр методики математики в СРСР. Насамперед стараннями І. Шиманського у 1964 було організовано друкування щорічника, республіканського науково-методичного збірника статей «Методика викладання математики». Відповідальним редактором перших його випусків був Іван Євгенович. У цей самий період при кафедрі починає діяти Республіканський науково-методичний семінар, активними учасниками якого були викладачі, науковці, вчителі та аспіранти. Під керівництвом І. Шиманського захистили кандидатські дисертації з методики викладання математики 16 осіб.

Помер Іван Шиманський 7 березня 1982, похований на Байковому цвинтарі у Києві.

Іван Павловський народився 21 січня 1851 в с. Боброве Калузької губернії. В 1854 переселився з батьками в Україну, спочатку до містечка Хомутець Миргородського повіту, згодом до Полтави. Закінчив Полтавську чоловічу гімназію та історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира.
Впродовж 1874–1913 викладав історію в Полтавському кадетському корпусі та одночасно був секретарем Полтавської губернської ученої архівної комісії. Член Полтавського церковного історико-археологічного комітету, організатор та завідувач музею Полтавської битви (1909–1918). Був організатором, учасником народних читань та недільних шкіл на Полтавщині.
І.Павловський – автор понад 150 праць, насамперед студій з історії Полтавщини XVIII-XIX ст., біографічних словників: «Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века» (1912, з доповненням 1913), «Полтавцы. Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители» (1914). Був одним з укладачів систематичного покажчика часопису «Киевская старина» (Полтава,1911).
Помер І.Павловський 14 травня 1922 в Полтаві.

150 років від дня народження Івана Филипчака (1871–1945), українського педагога, письменника, музеєзнавця

 Іван Пилипович Филипчак  народився 27 січня 1871 у с. Лішна на Сяніччині (тепер Польща). З 1889 вчився у Сяніцькій гімназії, потім навчався в семінарії у Станіславові. У 1896 закінчив вищі вчительські курси у Львові й був призначений учителем в школі в Комарні. З 1889 працював у семінарії в Самборі. В часи УНР був лектором Міністерства освіти на курсах українознавства для вчителів Вінниці та Білої Церкви, також був членом Товариства «Просвіта».

Згодом повернувся до Самбора, де вчителював у місцевих середніх школах. Наукові студії І.Филипчака пов’язані з краєзнавством та історією шкільництва: «З історії села Лішні Сяніцького повіту» (1929), «З історії шкільництва на західній Бойківщині» (1931), «Історія села Берегів Самбірського повіту» (1935), «Ц.К. Окружна Головна школа в Лаврові» (1936), «Школа в Стрільбичах» (1936), «Історія Тиряви Сільної Сяніцького повіту» (1937), «Учительська семінарія в Самборі (1938), «Школа в Гордині. Нарис з історії шкільництва» (1938).

У січні 1940 І. Филипчака затвердили на посаді директора музею «Бойківщина», співорганізатором якого він був ще у 1930-ті роки. Педагог розглядав музей як важливий осередок національно-духовного життя українців Галичини у 20–30-х рр. XX ст. Наукові розвідки, рецензії, звіти про роботу музею публікувалися у часописі «Літопис Бойківщини», що виходив упродовж 1931–1939. І. Филипчак вбачав місію музею не лише у збиранні, зберіганні, експонуванні історичних експонатів, а й постійно акцентував на винятковому значенні музею для повноцінного національного виховання молоді, потребі взаємодії музею і школи, створенні музейно-педагогічних програм, залучення учнів народних і середніх шкіл до пошукової, експедиційної роботи, створення експозицій тощо.

Іван Филипчак був талановитим педагогом і активним громадянином. Однак для радянської влади це стало підставою для вироку. У листопада 1944 його, вже 73-річного дідуся, заарештували, вивезли спочатку до концтабору біля Омська, потім – біля Тайшета Іркутської області, де від голоду і холоду він осліп, а потім і помер 21 жовтня 1945. Могила загубилася в далекому чужому краї.

У 1999  Кабінет Міністрів України присвоїв Самбірському педагогічному училищу ім'я Івана Филипчака. В училищі організовано кімнату-музей. У 2001 на території навчального закладу відкрито пам'ятник І. Филипчаку.