«Усе, що ми достовірно знаємо, полягає або в доказах, або в досвіді», - вважав німецький філософ, вчений, політик, дипломат Готфрід Вільгельм Лейбніц.

Він – один з найуніверсальніших геніїв в історії людства: залишив науковий спадок у математиці, механіці, філософії, теології, юриспруденції, історії, політиці, мовознавстві, геології, палеонтології, психології, педагогіці. До того ж написав також близько 20 тисяч листів до 1100 осіб, які у 2007 включено до Всесвітнього спадку ЮНЕСКО. 

У педагогіці Лейбніц сформулював принцип самостійності учня, наголошував на тому, що вчитель має навчити учня вчитися і виробити у нього потребу у постійному поповненні знань. Він критикував положення Дж.Локка про людську душу як "чисту дошку" (tabula rasa) і порівнював душу дитини з брилою мармуру, красу якої  може виявити майстер.

Досягнення Лейбніца з математики полягає у заснуванні математичного аналізу – диференціального та інтегрального числення. Він запропонував прийняту сьогодні символіку і термінологію. Це він увів позначення dх, d2x, dy/dx, ∫ та ін., придумав терміни "диференціал", "диференціальне числення", "інтегральне числення", "диференціальне рівняння", "функція", "змінна величина", "постійна величина", "координати", "абсциса", "алгебраїчні і трансцендентні криві" та ін. Лейбніц розв'язав ряд знаменитих задач, зокрема, про форму кривої найшвидшого спуску і ланцюгової лінії, вивів ряд для числа π, описав двійкову систему числення і передбачив перспективність її застосування в обчислювальній техніці. 

Народився Готфрід Вільгельм Лейбніц 1 липня 1646 у родині професора філософії моралі (етики) Лейпцизького університету, до якого він вступив у 1661 та за два роки отримав ступінь бакалавра філософії, захистивши на диспуті роботу "Метафізична диспутація про принцип індивідуума".

У наступні два роки, з 1664 по 1666, підготував і захистив три дослідження, отримавши послідовно ступені магістра філософії, бакалавра юриспруденції, магістра філософії proloco ("для даного місця") і вже 5 листопада 1666 блискуче захистив докторську дисертацію в Університеті Нюрнберга. У лютому 1667 йому присудили ступінь доктора обох прав (цивільного і церковного), а також запропонували зайняти кафедру на юридичному факультеті.

Жив і працював у Парижі, Лондоні. У 1682 з його ініціативи і за його активною участю у Лейпцигу почав виходити науковий журнал "Acta eruditorum". У 1684 він публікує свою першу статтю з математичного аналізу, а у 1686 – статтю про міру механічного руху. Працював і над філософськими проблемами, написавши "Роздуми про метафізику" (1686), "Нова система природи", "Нові досліди про людський розум" (1704), "Теодіцея" (1710), "Монадологія" (1714) та ін. 

Багато вчених і до сьогодні досліджують науковий спадок Лейбніца і залишають свої захоплені відгуки. Зокрема Б.Рассел (британський філософ, логік, математик) висловився про Лейбніца так: "Він був засновником математичної логіки, важливість якої він зрозумів ще тоді, коли вона ще нікому не була ясною"

Н.Вінер (американський математик-теоретик і прикладний математик) у книзі "Кібернетика" написав: "Якби мені довелося вибирати в анналах історії наук святого – покровителя кібернетики, то я вибрав би Лейбніца".

Дослідження спадщини Лейбніца приводять до дивовижних  відкриттів і в наші дні. Так, у 2014 виготовили механічну шифрувальну машину за описом Готфріда Вільгельма Лейбніца(див. http://philsci-archive.pitt.edu/8499/ та http://blog.hnf.de/herr-leibniz-und-seine-chiffriermaschine/ ).

Більш детальніше про життя та діяльність вченого можна дізнатися на сайті НТУУ "КПІ імені Ігоря Сікорського" у статті В. Миколаєнко "Універсальний геній Ґотфрід Вільгельм Лейбніц": https://kpi.ua/leibniz-about 

Бібліографічні матеріали, присвячені життю і науковій діяльності німецького вченого Лейбніца представлено у рекомендаційному списку літератури, підготовленого колективом бібліотеки Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки: http://194.44.187.2/eljourn/1/lejbnic.pdf

Сьогодні – 7 липня – виповнюється 100 років від дня народження канадського підприємця українського походження, мецената і філантропа - Петра Яцика (1921-2001).

Народився Петро Яцик 7 липня 1921 року у селі Верхнє на Львівщині. Закінчив семилітню сільську школу, вчився на сільськогосподарських та залізничних курсах, у 1944 році виїхав до Німеччини, де навчався в Українському технічно-господарському інституті у Регенсбурзі.

1947 року переїхав до Канади, і, як сам розповідав, вийшов у Монреалі з літака з «сімома долярами у кишені». У 1950 році разом з партнерами відкрив українську книгарню «Арка» в Торонто, через два роки - меблевий магазин, а пізніше став власником і президентом приватної будівельної фірми, яка принесла йому мільйонні статки.

Ще з кінця 50-х років Петро Яцик почав направляти значні кошти на реалізацію різноманітних наукових та культурних проєктів української діаспори, виступив спонсором:  Інституту українських студій Гарвардського університету (США); Енциклопедії українознавства; Центру досліджень історії України ім. П. Яцика при Альбертському університеті (Канада); Освітньої фундації ім. Петра Яцика (її фонд налічує 4 млн доларів); Українського лекторію в Школі славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті; Документаційного центру в бібліотеці ім. Джона П. Робертса при Торонтському університеті; Фонду Яцика при Канадському інституті українських студій в Едмонтоні.

Сума його пожертв на українські інституції в західному світі перевищує 16 млн. доларів. Коштом мецената видано чимало наукових монографій з історії України (зокрема переклад «Історія України-Руси» Грушевського англійською мовою), економіки, політології, медицини, етнографії.

Петро Яцик був почесним доктором права Гарвардського університету, входив до Наглядової ради Колумбійського університету, був науковим консультантом Альбертського та Колумбійського університетів. Також Петро Яцик є засновником та меценатом Міжнародного конкурсу знавців української мови, який сьогодні носить його ім'я.

Помер меценат 1 листопада 2001 року у Торонто. Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році» 100 років з дня народження Петра Яцика відзначається на державному рівні.

#ПедагогічнийКалендар2021

175 років від дня народження Фрідріха Паульсена (Friedrich Paulsen; 1846–1908),  німецького філософа і педагога

 Фрідріх Паульсен народився 16 липня 1846 в Північній Фрісландії в родині простих селян. До тринадцяти років ходив до сільської школи, а потім вступив спочатку в приватне училище, далі – в Хрістіанеум, знамениту своєю величезною бібліотекою гімназію під Гамбургом.

Особливий розвиток в Хрістіанеумі отримали природничі науки: кожен учитель гімназії вважав своїм обов'язком мати в кабінеті фізичні прилади, мікроскопи, біологічні та геологічні зразки. Бібліотека купувала, не шкодуючи коштів, унікальні середньовічні і ренесансні рукописи, а музей – документи експедицій, збираючи таким чином класику мистецтва поруч з кращими зразками природи.

Але, провчившись три семестри, Паульсен почав мріяти про Берлінський університет. Заснований 1810, цей університет став моделлю для так званої Гумбольдтівської системи освіти, якої і в наші дні дотримуються університети в багатьох країнах, включаючи США. Особливість університету Гумбольдтівського типу – повна відмова від підручників: викладачі ведуть дослідницьку роботу, приходять у навчальний клас з лабораторії або бібліотеки і натхненно розповідають студентам, що відбувається на передньому краї науки.

В Берліні Паульсен навчався під керівництвом Адольфа Трендленбурга. Його перша дисертація (1871) була присвячена етиці Аристотеля. Через чотири роки Паульсен захистив другу дисертацію (за теорією пізнання Канта) й назавжди влаштувався в Берліні, одружившись з Емілією Ферхель. У них народилися дві дочки і два сини, причому син Рудольф пішов по стопах батька і став професором філософії.

Молодому професору Паульсену доручили читати лекції з педагогіки. Паульсен підкреслював, що науковий експеримент в педагогіці існує не лише в межах лабораторії: кожен, хто виховує дітей, ставить важливий експеримент. Щоб експерименти були ефективними, слід, щоб вони починалися зі світу природи: скажімо, сім'я, в є якій котик, що грає з клубком, швидше навчить дитину правилам дорослого життя, цієї серйозної соціальної гри, ніж сім'я, в якій немає такого веселого домашнього улюбленця. Або сім'я, в якій усі її члени вчать вірші напам'ять, домагається набагато більшого, ніж та, в якій просто змушують дітей це робити.

1892 в Берліні вийшла книга Паульсена «Вступ до філософії», яка витримала понад 40 видань і була перекладена багатьма мовами. Популярність цієї книги зумовила її педагогічна спрямованість, а саме – подолання розриву між школою і життям. Справжня школа, за Паульсеном, вчить не набору знань, а правилам роботи з реальністю власних міркувань, адже кожен з нас реагує на навколишній світ і висуває судження. Причому ми це робимо без будь-якої філософії. Справжня філософія показує зовсім не те, як влаштований світ, а те, як можна бережно, акуратно поставитися до цього світу, щоб він повернувся до тебе своєю кращою стороною.

Помер Фрідріх Паульсен 14 серпня 1908 в Берліні.

140 років від дня народження Василя Зеньківського (1881–1962), українського філософа, психолога, церковного і державного діяча

Василь Васильович Зеньківський народився 16 липня 1881 в м. Проскурів (нині Хмельницький), у родині священника. Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира. З 1908 В.Зеньківський був головою Київського товариства з вивчення релігії та філософії. Викладав філософську пропедевтику в гімназіях Києва, на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педагогічному жіночому інституті. Був директором Київського інституту дошкільного виховання.

З 1910 починає читати курс загальної психології в Київському університеті. Особливістю розробленого ним лекційного курсу став тісний зв'язок психології з «історією педагогічних учень» та загальна релігійна спрямованість. В. Зеньківський намагався виховати у студентів інтерес до психології, привернути їх увагу до нових досліджень у цій галузі, заохотити до наукової роботи.

У 1910-х роках діяльність В. Зеньківського була пов’язана з Педагогічним музеєм. Так, у 1913 тодішній директор музею Олександр Музиченко ініціював відкриття літніх курсів для народних вчителів, які проходили на базі музею. Педагог ретельно добирав штат кваліфікованих лекторів. Всі вони працювали з О. Музиченком у Фребелівському інституті. Провідними лекторами курсів стали М. Даденков, Н. Лубенець, В. Зеньківський та Р. Гельвіг. 7 листопада 1917 у великому залі Педагогічного музею відкрилась Українська Педагогічна академія, метою якої була підготовка учителів українських середніх шкіл. Діяльність академії розпочалася з відкриття однорічних педагогічних курсів. Склад лекторів: О. Грушевський (історія України), В. Дога (методика читання), О. Дорошкевич (методика української літератури), П. Зайцев (історія педагогіки), В. Зеньковський (педагогічна психологія), О. Музиченко (педагогіка, дидактика), І. Огієнко (історія української мови), С. Русова (методика географії України), М. Старицька (декламація) та ін.

З 1918 В. Зеньківський – міністр віросповідань Української Держави; відстоював ідею автокефалії української православної церкви, виявляв прихильність до вживання української мови в релігійному житті.

У 1919  виїхав за кордон, спочатку до Югославії, де викладав філософію у Белградському університеті, згодом до Чехословаччини, де за його ініціативи було відкрито Вищий педагогічний інститут у Празі, директором якого він став. З 1926 працював у Парижі на посаді професора філософії Богословського православного інституту, а також організував Вищі богословські курси, заснував релігійно-педагогічний кабінет, редагував «Релігійно-педагогічний бюлетень», працював у філософсько-релігійному журналі «Путь».

В. Зеньківський в 1942 прийняв сан священника, належав до парафії Свято-Введенської церкви в Парижі. Серед основних його наукових праць: «Про соціальне виховання» (1920), «Психологія дитинства» (1923), «Проблема виховання у світлі християнської антропології» (1934).

Помер В. Зеньківський 5 серпня 1962 в Парижі, похований на кладовищі Сен-Женев'єв де Буа.

150 років тому народився бельгійський педагог, лікар та психолог - Жан Овідій Декролі (Jean-Ovide Decroly; 1871–1932).

Жан Овідій Декролі закінчив медичний факультет Гентського університету, займався медичною дослідницькою роботою в Берліні та Парижі, у Брюсселі працював асистентом у клініці. Створив «Школу життя через життя» для здорових дітей , керував курсами підвищення кваліфікації вчителів, відкрив «Інститут для розумово відсталих дітей». У 1913 був обраний професором Вищої педагогічної школи, а ще через сім років - професором Брюссельського університету, в якому читав лекції з гігієни та дитячої психології.

Жан Декролі писав: «Я маю на меті створити зв'язок між науками, змусити їх зійтися в одному центрі. Цей центр - дитина, до якої все сходиться та від якої все розходиться». Він розробив педагогічну технологію гуманізації навчання і виховання, методологічно зблизивши педагогіку з медициною. Так було сформовано засади медичної педагогіки та рефлексології.

Декролі вважав, що педагогічна діяльність повинна сприяти усвідомленню дитиною власного «Я». Основна мета виховання - до життя, для життя, через життя, а педагог відіграє тут роль помічника і консультанта.

На думку педагога, школа повинна бути поза політикою і надкласовою; він виступав проти формалізму в навчанні і вихованні, відірваності школи від життя, ігнорування інтересів дітей. Декролі створив систему дидактичних ігор та є автором таких праць: «Психологія малювання», «Кілька міркувань про психологію та гігієну читання», «Школа і виховання».

Помер Жан Овідій Декролі 12 вересня 1932 року на 61-му році життя.

#ПедагогічнийКалендар2021

180 років від дня народження Карла Роберта Якобсона (Carl Robert Jakobson; 1841–1882), естонського педагога, просвітителя і громадського діяча

 Карл Роберт Якобсон народився 26 липня 1841 в сім'ї викладача церковної музики. Його молодший брат, Едуард Магнус Якобсон, був відомим художником-графіком і книжковим ілюстратором. Початкову освіту Карлу дав батько. Потім він навчався на семінарі Яніса Цимзе у Валзі. Починаючи з 1859, Карл Роберт вчителює в Торма. 1862 через конфлікт з місцевими пастором і поміщиком Якобсон залишає Торма і викладає в Ямбурзі, а з 1864 – в Санкт-Петербурзі. Спочатку дає приватні уроки, а з 1865 викладає в гімназії німецьку мову і літературу. В Санкт-Петербурзі Карл Роберт тісно контактує з естонською інтелігенцією і співпрацює з газетою «Естонський листоноша»  («Eesti Postimees»), а також з ліберальними німецькими та російськими газетами. У 1868 царські органи відхиляють його заявку на організацію естонської газети. В цей час Якобсон бере активну участь у створенні Естонського літературного союзу (Eesti Kirjameeste Selts), який в 1871–1893 займався в Тарту розвитком естонської літератури і мови. У 1868 і 1870 роках Карл Роберт тричі виступає з різними промовами в театральному союзі Ванемуйні. 1870 ці його промови були видані однією книгою і справили великий  вплив на розвиток естонської національної самосвідомості.

У 1871 Якобсон переїжджає в Таллінн і намагається отримати дозвіл на відкриття власної газети, проте безуспішно. У 1872–1874 заробляє як публіцист у волості Вяндра. У 1874 купує тут хутір Кург’я і перетворює його на зразкове господарство. Невдовзі Якобсон обирається президентом сільськогосподарського союзу Пярну і Вільянді.

З 1878 співпрацює з журналом Sakala в Вільянді. Видання було присвячене питанням соціальної нерівності, важкого становища місцевого селянства і сваволі великих землевласників. Якобсон в своїх статтях також наполягав на більшій незалежності шкільної освіти від впливу церкви. У своїх працях, присвячених становищу естонського селянства, Якобсон займається передусім просвітницькою діяльністю: написані  естонською мовою, його праці були спрямовані на підвищення освітнього рівня простих людей і збільшення їх доходів від сільськогосподарського виробництва. Крім цього, він пише підручники і навчальні посібники для народних шкіл. Популярності Якобсона також сприяли його пісенні збірники, які містили як народні естонські пісні, так і патріотичні вірші.

Карл Роберт Якобсон помер 18 березня 1882 від пневмонії. Похований на сімейному кладовищі в рідному маєтку Кург’я.