До 175-річчя від дня народження Житецького Павла Гнатовича (1837-1911) – українського мовознавця, лексикографа, педагога, громадського діяча, вченого, який започаткував і розвинув новий напрям лінгвістики — історію української літературної мови, досліджував українську літературу XVIII – XIX ст., заклав основи теорії й практики українського перекладу.

Микола Лисенко назвав Павла Житецького “гросмейстером від філології”, а Сергій Єфремов так писав про нього: “Видатний український вчений. Разом з тим був і живим, чутливим громадянином своєї батьківщини, який болів її болями, хто на собі відчув до певної міри її гірку долю… Його особистість, погляди і діяльність заслуговують якнайширшої популярності”. Перший історик української літературної мови, Павло Гнатович Житецький написав близько 30 праць, якісно новаторських і таких, що визначали дальший шлях розвитку української лінгвістики. Серед них “Енеїда” Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст.”, “Нарис літературної історії української мови в XVII ст.”, “Про українські народні думи” та ін.
Видатний внесок П. Житецького в шевченкіану. Свого часу без нього не відбувався жодний захід, пов’язаний з виданням творів поета та вшануванням його пам’яті. Він консультував з питань орфографії празьке видання “Кобзаря” у двох томах (1876), спонукав А. Козачковського до написання спогадів про зустрічі з Т. Г. Шевченком, виступав на днях пам’яті поета, даючи оцінку його творчості. П. Житецького було обрано дійсним членом Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка, з 1908 року він — доктор філології.
Житецький Павло Гнатович народився 4 січня 1837 року в Кременчуці на Полтавщині, в сім`ї священика. Після закінчення Полтавського духовного училища (1851 р.) був зарахований до Переяславської духовної семінарії. У 1857р. П. Житецький вступив до Київської духовної академії. Однак 7 червня 1860 р. звільняється з академії за власною заявою, а восени вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет. Після закінчення університету дістає призначення до Кам`янець-Подільської гімназії на посаду молодшого вчителя російської словесності. На початку1870-х років
Павло Гнатович бере активну участь у створенні та діяльності Колегії Павла Галагана – елітного навчального закладу для представників дворянства. Він розробив статут цього закладу, де пропрацював близько 20 років викладачем словесності. 1912 року в “Щорічнику” колегії С. Єфремов писав: “Його учні зберігали пам’ять про нього, як про світлого “учителя життя”, який “заклав перші ростки свідомого ставлення до науки і життя”. П. Житецький викладав також у різних навчальних закладах Києва (1867-1880). У 1880 р. через політичну неблагонадійність був висланий з Києва і впродовж наступних двох років викладав у середніх військових навчальних закладах Петербурга, в Академії генерального штабу, в Петербурзькому університеті. Після повернення в Україну працював учителем російської мови в Київському Володимирському кадетському корпусі (1882-1893). П. Житецький був дійсним членом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), Історичного товариства Нестора Літописця (1879), НТШ у Львові (1903), членом-засновником Українського наукового товариства у Києві (1906).
П.Г. Житецький – автор численних праць з українського мовознавства, літератури та фольклору, в яких висвітлено лінгвостилістичні особливості багатьох жанрів української літератури, зокрема української народної творчості, східнослов’янської діалектології, лексикографії, українського правопису тощо. Окремі його твердження, наприклад про походження східнослов`янських мов з єдиного джерела, про основні етапи розвитку української літературної мови, про український правопис і лексикографію, зберігають теоретичне і практичне значення для сучасного мовознавства. Однією з найкращих праць у доробку педагога-філолога стало дослідження “Енеїди” Котляревського. Не старіє ця праця й сьогодні. Її не може обійти увагою жоден дослідник як давньої української літератури, так і творчості І. Котляревського.
За видатні заслуги в галузі філології Петербурзька Академія наук у 1898 році обрала П. Г. Житецького своїм членом-кореспондентом. В 1903-1911 роках Павло Гнатович був почесним членом Полтавської ученої Архівної комісії. Він — лауреат Уваровської премії Петербурзької Академії Наук (1877, 1890), премії Петра Великого за підручники “Теорія поезії” та “Нариси з історії поезії”.
П. Житецького називають “дослідником національної реліквії” –Пересопницького Євангелія. Про свої дослідження вчений уперше доповів колегам на ІІІ Всеросійському Археологічному з’їзді, який відбувся у Києві 1874 року. Слід зазначити, що П. Житецький був активним громадським діячем — учасником українського політичного руху, членом київської “Громади”, співробітником “Кіевской Старины”. В дискусії щодо “теорії” М. Погодіна про нібито російськість княжого Києва відстоював думку, що Київська Русь — це держава українського народу, що традиції культури і побуту тут не переривалися у всі часи, а риси української мови наявні ще у письмових джерелах ХІІ-ХІІІ ст.
У травні 1909 р. Павла Гнатовича вразив інсульт, внаслідок чого він при ясному розумові й неушкодженій здатності бачити й говорити повністю втратив рухомість, а 18 березня 1911 року П. Житецький тихо відійшов у небуття. Похований на Байковому кладовищі Києва.
Повчальним і дорогим лишаються для нас кращі риси особистості
П. Г. Житецького. Це – вірне служіння народу і розбудові його духовного потенціалу, жертовна відданість науці, працьовитість та цілеспрямованість, справжній патріотизм, сила духу в протистоянні життєвим негодам, а ще — всеосяжна любов до слова і вміння не розхлюпати в сірий пил життєвої буденщини духовних святощів.

Валерій Харченко,
ст. наук. співр. музею