(до 160-річчя від дня народження Науменка Володимир Павловича, педагога, публіциста, державного, громадського діяча)
Народився Володимир Науменко у м. Новгород-Сіверському в учительській родині. У 1856 р. сім’я оселилася в Києві. У 1869 р. Володимир закінчив 2-гу Київську гімназію, далі навчався в Київському університеті на історико-філологічному факультеті (1869-1873). Закінчивши навчання, В. Науменко присвятив себе освітянській справі. Педагогічну діяльність він розпочав у стінах рідної Другої київської гімназії, де пропрацював 30 років. Одночасно Володимир Павлович викладав російську словесність у Фундуклеївській жіночій гімназії, Володимирському кадетському корпусі, Колегії Павла Галагана, читав лекції на літніх учительських курсах. Викладаючи російську словесність, педагог використовував матеріали з української літератури: південно-руські історичні пісні, козацькі думи, розповідав учням про вплив української культури на Північно-Східну Русь, знайомив із творчістю Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, акцентував увагу на великому інтересі Миколи Гоголя до історії України. Просвітитель за покликанням, він виходив далеко за межі фахового професіоналізму. У спектрі його уподобань — історія й література, мовознавство й етнографія, фольклор і народознавство, збереження старожитностей та організація архівної справи.
У 80-ті роки Володимир Науменко на прохання студентського гуртка Університету св. Володимира таємно читав курс української граматики, а також працював над створенням підручника з української мови. Наприкінці 1886 р. він подав до Петербурзького цензурного комітету першу частину підручника “Руководство для изучения украинского языка в русских школах”, який був виданий у 1888 р. під назвою “Обзор фонетических особенностей малорусской речи”.
У 1893 р. Володимир Науменко став головним редактором “Киевской старины” (1882-1906 рр.). Відтоді розпочався новий період в історії цього громадівського часопису, так званий “період Науменка”, що позначився суттєвими змінами в загальному напрямі та змісті публікацій. Якщо у 80-ті роки він мав суто науковий, аполітичний характер, то з другої половини 90-х набув рис українофільського видання, на сторінках якого розгорнулася боротьба за українське слово та вільний розвиток національної літератури. У часописі були опубліковані такі праці педагога: «Обзор фонетических особенностей малорусской речи» (1889, № 10), «Книжная речь у малороссов и русинов» (1899, № 1) та «К украинскому вопросу» (1905, № 5). Саме за часів Володимира Науменка на сторінках “Киевской старины” однією з провідних стала педагогічно-просвітницька тема: регулярно друкувалися матеріали про становище вчителів, національні школи, про необхідність навчання дітей рідною мовою, про створення підручників рідною мовою. У 1897 р. В. Науменко очолив відроджене Київське Товариство Грамотності. Він запропонував створити комісію для написання та видання нових навчальних посібників спеціально для народних шкіл України. Після заборони Товариства його матеріали стали вагомою часткою колекції Педагогічного музею, що був відкритий у 1912 р. в м. Києві.
В. Науменко неодноразово порушував питання щодо створення україномовної гімназії, де можна було б створити умови для формування в учнів національної самосвідомості. Мрія здійснилась у 1905 р., коли на його власні кошти була відкрита приватна гімназія, яку він очолював протягом 9-ти років. Саме тоді найповніше розкрилися педагогічний хист та організаторські здібності В. Науменка. Гімназія працювала за інноваційним принципом: тут додатково вивчали англійську мову, було збільшено кількість годин на фізичне виховання учнів, поглиблено вивчали природничі науки. Гімназія невдовзі стала однією з кращих у Києві, а з 1912 р. перетворилася на базову при Товаристві сприяння середній освіті. Учнями Володимира Павловича, зокрема, були: майбутній науковець, перший директор Української всенародної бібліотеки Гнат Житецький та поет Максим Рильський. За свою 40-річну педагогічну працю Володимир Науменко був відзначений такими нагородами: орденами Св. Володимира (IV ст.), Св. Анни (II, IVст.), Св. Станіслава (II, III ст.), медалями Олександра ІІІ та Олександра Невського. Він також мав звання Заслуженого вчителя і державні ранги — спочатку колезького, а потім і дійсного статського радника.
17 березня 1917 р. в Києві утворилася Центральна Рада. До повернення М. Грушевського із заслання функції голови виконував В. Науменко, який був обраний його заступником. Однак суто політична діяльність не приваблювала Володимира Павловича. Наприкінці літа його призначають на посаду голови Київського навчального округу. У цей час він готує до видання монографію «Загальні принципи українського правопису» та публікує у газеті «Киевская мысль»статтю «Национализация школы в Украине», що містила чітку програму українізації початкової, середньої та вищої школи.
У листопаді 1918 р. в період гетьманату Скоропадського Володимиру Павловичу запропонували посаду міністра освіти й мистецтв в уряді C. Гербеля. Лише місяць перебував В.Науменко на посаді міністра, але встиг зробити чимало. Так, він не підтримав вимогу військових щодо залучення учнів шкіл у військові дружини, домігся від головнокомандуючого видання наказу про заборону вступати учням у бой-скаути, брав найактивнішу участь у фундації Української Академії наук, затвердивши кандидатури видатних науковців В. Вернадського президентом, А. Кримського секретарем установи. Після падіння гетьманського уряду Володимир Павлович залишився в Києві й продовжував наукову діяльність у історико-філологічному відділені Академії наук, зокрема працював над матеріалами з історії української літератури. Його заарештували в липні 1919 р. органи радянського ЧК. Суд був недовгий, несправедливий, а вироком став розстріл. В. Науменко похований у загальній могилі на Лук’янівському цвинтарі м. Києва. Реабілітований посмертно 13 грудня 1991 р.
Пропонуємо науковцям, студентам, вчителям ознайомитись у фондах музею з оригінальними примірниками журналу “Киевская старина”, де працював та публікував свої роботи В. Науменко.
Підготував Володимир Хоменко,
провідний науковий співробітник музею
