(до 150-річчя від дня народження А.Волошина (1874-1945), президента Карпатської України, громадсько-політичного діяча, педагога, Героя України)
Все своє життя я працював як педагог.
Переконався я в тому, що наш народ є цілком
так інтелігентний, як і інші європейські народи,
і що лише гноблення робило його апатичним.
Августин Волошин
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 21 грудня 2023 року № 3536-IX “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024-2025 роках” 150 років з дня народження Августина Волошина відзначається на державному рівні.
Волошин Августин Іванович (Voloshyn Avhustyn Ivanovych) (17.03.1874, с. Келечин Хустського р-ну Закарпатської обл. – 19.07.1945, Москва) – президент Карпатської України, громадсько-політичний діяч, педагог, Герой України.
Закінчив Ужгородську гімназію (1892), далі студіював теологію у Пазманському університеті в Будапешті (не закінчив через хворобу). У 1893–96 рр. навчався в Ужгородському теологічному ліцеї. 1897 р. висвячений на священника, почав служити капеланом Цегольнянської Преображенської церкви в Ужгороді. 1900 р. закінчив Вищу педагогічну школу в Будапешті з дипломом викладача математики і фізики в середніх навчальних закладах. Викладач (з 1900), директор (1917–38) Учительської семінарії в Ужгороді.
Автор шкільних підручників з різних навчальних предметів, підручників для вчительських семінарій (загалом 42), методичних праць, ґрунтовних педагогічних статей, зокрема «Коротка історія педагогіки для учительських семінарій» (1923), «О соціяльнім вихованню» (1924), «Демократична шкільна система (до питання новелізації шкільних законів)» (1928), «Педагогічна психологія» (1932), «Методика народно-шкільного навчання» (1935), «Про шкільне право будучої української держави» (1942) та ін. У цих працях відображена позиція В. з питань утвердження української національної ідеї, наповнення національним змістом педагогічної теорії і практики. Педагогічні погляди В. сформувалися на ґрунті досягнень європейської педагогічної думки XIX-XX ст. Його педагогічну концепцію цілісно представлено в підручнику «Педагогіка і дидактика для вчительських семінарій» (1923, 1935), який має чотири розділи: «Загальна педагогіка», «Фізичне виховання», «Духовне виховання», «Дидактика». Автор підкреслює нерозривний зв’язок між навчанням і вихованням, особливу увагу приділяє процесові виховання, у центрі якого – вихователь, а також етапам цього процесу, його типам і формам, визначає п’ять основних чинників виховання: сім’ю, школу, державу, церкву і вихователя. У підручнику «Педагогічна методологія» (Прага, 1943) В. проаналізував методи навчання, виокремивши загальну і спеціальну методологію навчання; в останній виділив розділи про навчання релігії, мови, філософії, арифметики, природознавчих наук і прикладних дисциплін – співу й музики, малювання, ручної праці, фізкультури. Найвище ставив вивчення у школі рідної мови й літератури.
У 1920–39 рр. – один із керівників товариства «Просвіта» в Ужгороді, в 1930–38 рр. – почесний голова «Учительської громади», яку й організовував. 1937–38 рр. – очільник Педагогічного товариства Підкарпатської Русі.
З 1919 р. В. – політик. У 1923–38 рр. заснував і очолював Християнсько-народну партію Підкарпатської Русі. 15 березня 1939 р. обраний президентом Карпатської України, яку з 18 березня 1939 р. окупували угорські війська. Емігрував до Праги. Від 1939 р. – завідувач кафедри педагогіки, від 1945 р. – ректор Українського вільного університету.
У травні 1945 р. радянські спецслужби в Празі заарештували В., перевезли до Москви й там ув’язнили у Лефортівській тюрмі, згодом перевели до Бутирської, де після численних допитів, фізичних і моральних тортур помер від паралічу серця. Місце поховання невідоме.
Реабілітований 1991 р. Герой України (2002, посмертно).
У фондах Педагогічного музею України зберігається підручник Августина Волошина «Коротка історія педагогіки для учительських семінарій», виданий 1923 року в Ужгороді накладом акціонерного товариства «УНІО». Це один з перших українських підручників з історії педагогіки.
В книжці подано стислий нарис розвитку світової педагогічної думки відповідно до запропонованої автором періодизації: час передхристиянський, християнське виховання до Реформації, часи від Реформації до Песталоцці, новітня доба. Окремий підрозділ складає огляд історії шкільництва Підкарпатської Русі.
У вступі автор каже про своє розуміння історії педагогіки, стверджуючи, що вона «подає те, як у минулому окремі народи виховували молоде покоління та що робили їх найвідоміші вихователі для покращення виховання». Як бачимо, А. Волошин тлумачить історію педагогіки як історію виховних ідей, а відомих педагогів називає вихователями. Далі у вступі зазначено: «Отже, історія педагогіки розкриває нам нинішній розвиток науки виховання». З огляду на сказане, цілком закономірно, що А Волошин подає поступ педагогічної думки через персоналії педагогів різних часів, переважно коротко, а подеколи й досить розлого описуючи їх ідеї та діяльність. За нашими підрахунками, у підручнику згадано понад 110 педагогічних персоналій (обсяг підручника – 83 сторінки та зміст).
 |
 |
 |
Серед тих, хто долучився до розвитку педагогічної думки у дохристиянський період, А. Волошин називає Лікурга, Солона, Гомера, Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля, Нума Помпілія, Цицерона, Квінтіліана, Сенеку. Початки християнського виховання припадають на роки життя Ісуса Христа, який «просвітив своїм прикладом і своєю наукою людський рід і назначив нову мету і нові засоби для виховання», будучи при цьому «правдивим вихователем».
Серед перших християнських педагогів автор виділяє Протогена, який заснував першу християнську школу в Едесі близько 186 року, Орігена (185-254), Св. Василія Великого (329-379), Св. Івана Златоуста (374-407) , Св. Єроніма (331-419) і Св. Августина (353-430).
А. Волошин дає оцінку системі шкільництва та виховання в середні віки, стисло характеризує освітню діяльність Карла Великого (760-814), Рабана Мавра (бл. 780 чи 784 — 856), Герберта (папу Сильвестра II; бл. 945-1003), Альберта Великого (1193- бл. 1280), Фоми Аквінського (1225-1274), Гергарда Великого (1340-1384), Фоми Кемпійського (1380-1472), Вітторіно да Фельтре (1378-1446) й Еразма Ротердамського (1466-1536), згадує про заснування і роль університетів (Париж, Прага, Відень, Болонья та ін.).
Докладніше описано педагогічні погляди й освітню діяльність реформаторів Мартіна Лютера (1483-1546), Філіппа Меланхтона (1497-1560), Ульріха Цвінглі (1484-1531), протестантів Валентина Троцендорфа (1490-1556), Йоганна Штурма (1537-1589), єзуїта Петра Канізія (1521-1597), піариста Йосипа Каласанського (1556-1648), а також Карло Борромео (1538-1584) та Жана-Баптиста де ла Салля (1651-1719).
З-поміж представників «так званих реалістів» в педагогіці А. Волошин відзначає Бако з Веруламу (Френсіса Бекона) (1561-1626), Рене Декарта (1596-1650), Мішеля Монтеня (1533-1592), Вольфганга Ратке (1571-1635).
Окремі параграфи підручника присвячено Яну Амосу Коменському (1592-1670), Джону Локку (1632-1704), Франсуа Фенелону (1651-1715) і Августу Франке (1663-1727), Жану-Жаку Руссо (1712-1778) .
Значну увагу приділено представникам філантропізму Йоганну Базедову (1724-1790), Христіану Зальцману (1744-1811), Йоганну Гутс-Мутсу (1459-1839), Фрідріху Рохову (1734-1805) та державним діячам Фрідріху Великому (1712-1786), Марії Терезії (1717-1780) й особливо Йоганну-Ігнацу Фельбігеру (1721-1788).
Розлогі параграфи присвячено Йоганну Генріху Песталоцці (1746-1827) та його послідовникам: Йоганну Гразеру (1766-1841), Христіану Гарнішу (1787-1864), Августу Німайєру (1754-1828), Адольфу Дістервегу (1790-1866).
У параграфі «Педагоги – поети і філософи» автор підкреслює, що в ХІХ столітті найбільший поступ у педагогічному русі продемонструвала Німеччина (Песталоцці, Гербарт, Фребель), й серед німецьких поетів і філософів, які «підготували дорогу до наукової педагогіки», називає Ґете (1749-1832), Шіллера (1759-1805), Канта (1724-1804), Фіхте (1762-1814) та Гегеля (1770-1831). Педагогічні ідеї Гербарта й Фребеля детально висвітлено в окремих параграфах.
Далі А. Волошин уміщує параграфи «Чеська педагогіка в першій половині ХІХ ст.» та «Гербартизм в Чехах», зазначаючи, що чеська педагогіка того періоду перебувала під сильним впливом німецької.
 |
 |
 |
Історію розвитку педагогічної думки у новітню добу в підручнику подано через провідників основних педагогічних ідей у такому порядку:
чеська педагогіка – Емануель Маковічка (Emanuel Makovička; 1851-1890), Ян Мразік (Jan Mrazík; 1848-1923), Йозеф Улегла (Josef Úlehla; 1852-1933), Томаш Масарик (Tomáš Masaryk; 1850-1937), Франтішек Дртіна (František Drtina; 1861-1925) Отакар Гостинський (Otakar Hostinský; 1847-1910), Франтішек Сада (Frantisek Cada; 1895-1925);
німецька педагогіка – Пауль Наторп (1854-1924), Пауль Бергеман (1862-1946), Конрад Ланге (1855-1921), Ернст Мейман (1862-1915), Вільгельм Лай (1862-1926), Георг Кершенштайнер (1854-1932), Вільгельм Ферстер (1869-1966), Ернст Лінде (1864-1943);
російська педагогіка – Петро Редкін (1808-1890), Микола Пирогов (1810-1881), Микола Корф (1834-1883), Костянтин Ушинський (1824-1871), Владімір Стоюнін (1826-1888), Лев Толстой (1828-1910), Дмітрій Пісарєв (1840-1868), «найновітніші» педагоги Олександр Нечаєв (1870-1948) та Іван Сікорський (1842-1919) «як перші працівники педології». Зазначимо, що сьогодні Миколу Пирогова, Миколу Корфа, Костянтина Ушинського та Івана Сікорського на підставі деколоніального підходу відносимо до українських педагогів;
французька педагогіка – Оґюст Конт (Auguste Comte; 1798-1857), Альфред Фуйє (Фульє) (Alfred Fouillée; 1838-1912), Габріель Компайре (Gabriel Compayré; 1843-1913), Жозеф Жакото (Joseph Jacotot; 1770-1840), Фелфкс Дюпанлу (Félix Dupanloup; 1802-1878), Альфред Біне (Alfred Binet; 1857-1911), Едуард Клапаред (Édouard Claparède; 1873-1940);
італійська педагогіка – Джованні Боско (1815-1888) та Марія Монтессорі (1870-1952);
англійська педагогіка – Джон Мілл (John Mill; 1806-1873), Герберт Спенсер (1820-1903), Александр Бен (Бейн) (Alexander Bain; 1818-1903), а також Ендрю Белл і Джозеф Ланкастер, які «зреформували науку читання й писання»;
північно-американська педагогіка – Вільям Ченінг (William Channing; 1780- 1842), Хорас (Горас) Манн (Horace Mann;1796-1859), Льюїс Пранг (Louis Prang; 1824-1909), Вільсон Джилл (Wilson Gill; 1851-1941), Джон Дьюї (John Dewey; 1859-1952), Стенлі Голл (Stanley Hall; 1844-1924).
Зауважимо, що А. Волошин зазначав лише роки народження деяких педагогів новітньої доби, оскільки на момент видання підручника вони були живі. Тому роки життя тут подано за додатковими джерелами.
 |
 |
 |
Завершує підручник огляд історії шкільництва Підкарпатської Русі. Тут згадано Грушівський монастир як центр просвітництва, подано історію Ужгородської учительської семінарії (заснована 1794), а з-поміж діячів освіти названі мукачівські єпископи Де Камеліс (1641-1706), Іван Брадач (1732-1772), Андрій Бачинський (1732-1809), а також Іван Кутка (1750-1812), Іван Фогорашій (1786-1864), Михайло Лучкай (1789-1843) і «найсумлінніший педагогічний письменник ХІХ ст.» Олександр Духнович (1803-1865). Наприкінці подано перелік шкільних підручників, які побачили світ у Закарпатті в 1859-1923 рр., зокрема й авторства А. Волошина.
ЛІТЕРАТУРА
- Вегеш М., Віднянський С. Августин Волошин : Монографія / Видання п’яте, доопрацьоване і змінене. Ужгород-Київ: РІК-У, Інститут історії України НАН України, 2022. 512 с.
- Міхно О. Августин Волошин (1874-1945): від шкільного вчителя до національного лідера (до 150-річчя з дня народження педагога, громадсько-політичного діяча, президента Карпатської України, Героя України). Лідерство і обдарованість: сучасний науковий дискурс і освітня практика: матеріали Всеукраїнської науково-практичної онлайн-конференції (Київ, 14–19 лютого 2024 року). Київ: Інститут обдарованої дитини НАПН України. 2024. С. 73-79. URL: https://lib.iitta.gov.ua/
739732/
Олександр Міхно,
доктор педагогічних наук,
директор музею
