(до 130-річчя  від дня народження (1882-1951)

Дмитро Іванович Дорошенко походив із славетного козацького роду, який дав Україні у XVII ст. двох гетьманів — Михайла та Петра Дорошенків. Майбутній історик і педагог народився у м.Вільні (тепер Вільнюс, Литва). Україна для малого Дмитра вперше постала лише в оповідях батька — Івана Яковича. У спогадах учений писав: «Свідомість національну я завдячую своєму покійному батькові… який, виховуючи мене у Вільні, на чужині, з малих літ прищепив мені любов до далекої батьківщини України, а я, підростаючи, вже сам плекав у своїй душі посіяні ним зерна».

У Вільно Д. Дорошенко здобув класичну гімназичну освіту (1892-1901). У 1901 р. був прийнятий на навчання до Варшавського університету. Через півроку його переведено на навчання до Петербурзького університету, який давав значно вищий рівень наукової підготовки.

У 1906 р. Д. Дорошенко переїхав до Києва і продовжив навчання в університеті Святого Володимира. Навесні 1909 р., закінчивши з дипломом І ступеня історико-філологічний факультет, Д. Дорошенко отримав посаду викладача комерційного училища в Катеринославі.

Другий київський період у житті Д. Дорошенка розпочався у 1913 році: він отримує посади вчителя у школі Козленка та бібліотекаря Київського архіву.

Після активної політичної діяльності 1917-1918 рр., з приходом до влади Директорії залишив політику і, отримавши призначення на посаду доцента кафедри історії України Кам’янець-Подільського університету, 22 січня 1919 року виїхав з Києва. Згодом через загрозу захоплення міста більшовицькими частинами покидає і Кам’янець-Подільський; опиняється в еміграції.

Після обрання Д. Дорошенка професором Українського Вільного Університету та чеського Кардового університету він разом із дружиною переїхав до Праги. Тут сповна віддався педагогічній та науковій роботі. Паралельно вчений працював в Українському Високому Педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі та у Варшавському університеті.

У 1926 р. переїздить до Берліна і стає директором новоствореного зусиллями П. Скоропадського Українського наукового інституту. Як директор УНІ одним із своїх завдань Дорошенко вважав пропаганду українства у світі. З цією метою співпрацює у різноманітних іншомовних енциклопедіях і часописах. Сам Дмитро Іванович публікував статті майже в усіх провідних фахових журналах, роз’яснюючи, що таке історія України і чим вона відрізняється від історії Росії, пропагуючи визначних українських діячів і українську ідею в цілому. Дуже важливою з цього погляду працею вченого була двотомна «Історія України 1917-1923 років», що вийшла в Ужгороді (1930, 1932 рр.). Це перша, одна з найцінніших узагальнюючих праць, в якій на широкому фактичному матеріалі аналізуються історичні події початку XX ст.

У 1931 р. із ряду суб’єктивних причин Дмитро Іванович змушений  повернутися у Прагу, де продовжує педагогічну та наукову діяльність. Тут  він пережив важкі роки війни. Коли радянські війська підійшли до міста, учений переїздить до американської окупаційної зони — спочатку в Аугсбург, згодом до Берліна та Мюнхена, розуміючи, що його чекає в застінках НКВС. В Німеччині він продовжує працювати як професор УВУ І Православної богословської академії. У 1945 р. зі створенням в Аугсбурзі Української Вільної Академії наук був обраний її першим президентом. За цей час учений видає сотні своїх праць про видатних діячів України, численні спогади. У 1947 р. Д. Дорошенко приймає запрошення Вінніпезької колегії св. Андрія і виїздить до Канади, де кілька років викладає історію України. Тут захворів і, відчуваючи подих смерті, бажаючи зустріти її ближче до Батьківщини, несподівано для всіх повернувся до Мюнхена, де й помер 19 березня 1951 року.

Література:

• Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле / Д. Дорошенко. – Вінніпег, 1949. – 167 с.

Валерій Харченко,

старший науковий співробітник

Педагогічного музею України