(до 175-річчя від дня народження Михайла Петровича Драгоманова)
Як педагог, теоретик і практик освітянської справи М. Драгоманов українському і європейському загалу майже не відомий. Між тим, його педагогічні роздуми багато в чому випереджали час, формували той фундаментальний пласт, від якого беруть джерела педагогічні вчення і роздуми більш пізніх мислителів, а сьогодні є інтелектуальним містком для входження України до Європейського Союзу.
Михайло Петрович Драгоманов народився 18 (30) вересня 1841 р. в м. Гадячі на Полтавщині в родині небагатих дворян. Батьки його — нащадки козацької старшини, чим Михайло пишався.
З 1849 до 1853 року він навчався в Гадяцькому повітовому училищі. Вже там захоплювався античним світом, мовами, історією. Після училища вчився в Полтавській гімназії. Восени 1859 р. Михайло Драгоманов став студентом історико-філологічного факультету Київського університету ім. Святого Володимира.
Першим історичним виступом Драгоманова як громадського діяча можна вважати його прилюдний виступ над труною Т. Шевченка у Києві в травні 1861 року, коли останки Кобзаря перевозили на Україну. Він був серед тих, хто зустрічав труну на березі Дніпра і супроводжував її до пароплава на Канів.
Після закінчення університету й захисту дисертації «Імператор Тиберій» став приват-доцентом, викладав історію. У 1875 році був звільнений з посади як «політично неблагонадійний». Після Емського указу в 1876 році Драгоманов вимушений був емігрувати. Спочатку їде до Відня, потім у Женеву (Швейцарія), де живе до 1889 р. Михайло Петрович у Женеві організовує друкарню та разом зі своїми прихильниками видає український часопис «Громада», твори українських письменників. У цій друкарні побачили світ і твори Т. Шевченка, і роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні», й багато інших. У 1889 р. на запрошення уряду Болгарії Драгоманов їде до Софії, де займає кафедру історії в тодішній Софійській вищій школі (тепер університет). Помер Михайло Драгоманов 8 (20) червня 1895 року на 54 році життя в Софії, там і поховали його на Центральному кладовищі. На могилі встановлено пам’ятник роботи українського скульптора Михайла Паращука.
Інтерес до педагогіки М. Драгоманов виявив ще під час навчання в університеті. Вже тоді брав активну участь у діяльності недільних шкіл, а згодом — і Тимчасової педагогічної школи. Як відомо, у створенні недільних шкіл в Україні значна заслуга тодішнього попечителя Київського навчального округу М. Пирогова. Не дивно, що М. Драгоманов тепло згадував про нього, виступав на студентських зборах на його захист, коли вченого було звільнено з посади.
Діяльність недільних шкіл поставила на порядок денний як одне з важливих питання про мову навчання в системі початкової освіти. Новим шкільним статутом 1864 р. українська мова була витіснена зі школи. Вчений-педагог справедливо називає цей акт проявом шовіністичної політики російського уряду. На його думку, народна освіта і народна школа не можуть існувати без живої народної мови. Він чітко визначив своє ставлення до цього питання, вважаючи, що навчання дітей чужою для них мовою гальмувало б розвиток шкільництва: «…З усіх ознак національних найясніша мова. Вона має найбільше практичної ваги, бо мова є спосіб, котрим люди розуміються, через який іде до людей освіта» (Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу. — Львів, 1892. — С. 282). Свої міркування вчений виклав у статті «О педагогическом значении малорусского языка», вміщеній у «Санкт-Петербургских ведомостях» (1806. — № 93). У статті автор досліджує першочергове значення народного елемента в навчанні, порушує питання про роль народної мови, літератури, історії. Слушно пише про те, що народові не досить однієї грамоти, йому потрібна освіта, інакше він засуджений на моральне дитинство. Педагог зобов’язаний навчити дітей не тільки писати, читати, а й думати, розуміти природу, осмислювати явища навколишньої дійсності (Драгоманов М. Народні школи на Україні серед життя і письменства Росії. — Женева — Балі — Ліон, 1877. — С. 18-20).
Надзвичайно важливо, підкреслював не раз М. Драгоманов, щоб освіта і навчання йшли в ногу з життям, щоб учителі у повсякденній роботі використовували останні досягнення науки, пов’язуючи їх з тими знаннями, яких уже набули учні. При цьому велике значення має послідовність викладу матеріалу: «На підставі найголовнішого принципу нової педагогіки добросовісний педагог мусить всяке нове поняття, новий факт прив’язувати до відомих уже понять і фактів, які знаходяться у голові учня. А через те географічні, історичні й тому подібні відомості, які передаються учням у народній школі, мусять бути зв’язані етнографічними і історичними даними. Ось вимоги розумної педагогіки» (Україна: науковий двохмісячник українознавства / Державне видавництво України : — 1924. — Кн. 4. — С. 39). Тут Михайло Петрович відстоює порівняльно-історичний метод навчання, який застосовував у своїй педагогічній практиці, працюючи викладачем історії Київського і Софійського університетів.
Особливій критиці, гострій і безкомпромісній, піддавав М. Драгоманов горезвісний Емський акт 1876 р. про заборону друкованого українського слова, української культури взагалі. З приводу цього виступив з доповіддю на літературному конгресі в Парижі. Ця праця перекладена українською мовою і вийшла в світ у Львові в 1878 р. під назвою «Література українська поскрибована урядом російським». Автор трактує заборону української мови як кричущий, несправедливий факт, як акт ганьби, притаманний лише такому режимові, як самодержавно-російська деспотія.
Ще 1873 році, у праці «Література російська, великоруська, українська і галицька» автор писав: «Ми думаємо, що одна з перших справ української молоді мусить бути: написати популярну простолюдську енциклопедію (круг науки) по системі позитивізму: арифметику і геометрію, механіку і астрономію, фізику і хімію, геологію і біологію, антропологію і соціологію, наскільки тепер її можна викласти. Сю енциклопедію треба писати тоном спокійним, об’єктивним, без демонстрації, але твердо і ясно провести скрізь методу свобідного розуму… щоб таку енциклопедію написати, потрібно буде немало праці, і праці спеціальної, щоб вибрати не рутинні, а самі характерні та ще й приспособлені до місцевих обставин факти, покриваючи теоретичний кістяк наукових законів».
Професорська діяльність М. Драгоманова у Київському та Софійському університетах засвідчує його талант фахівця, умілого вихователя. Так, учений розробив низку важливих питань методики вищої школи. Йдеться, насамперед, про статтю «Стан і завдання науки древньої історії», яка була прочитана ним студентам Київського університету як вступна лекція до курсу загальної історії. Автор висловлює цінні думки щодо розуміння основ наук, зокрема соціології, історії, фізики, геології, природознавства. Наприклад, він вважає, що біологія як наука неможлива без збирання колекцій і описово-топографічного вивчення тварин і рослин, ареалу їх поширення. Стосовно соціології ставить перед дослідниками такі вимоги: по-перше, щоб ця наука давала такі ж узагальнення, як природознавчі науки, зокрема хімія, біологія, математика, фізика; по-друге, щоб робилися певні висновки, котрі мали б практичне значення, аби люди могли їх використовувати у своїй практичній діяльності.
Боротьбу за демократизацію школи і освіти М. Драгоманов не припиняв протягом усього свого життя. Він «один з перших в Росії, — писав І. Франко, — та тим більше у нас, почав голосити інакше розуміння історії, бачити в ній за царями і війнами маси народні, їх тиху і невтихаючу працю, їх повільний розвій, зріст освіти й громадського життя» (Драгоманов Михайло Петрович. Єго юбілей, смерть, автобіографія і спис творів. Зладив М. Павлик. — Львів, 1896. — С. 27 — 28).
Стрижень педагогіки М. Драгоманова полягає у навчанні і вихованні поколінь на матеріалі української культури як окремого, а головне – унікального і неповторного утворення, що займає належне місце у скарбниці світової культури і є своєрідною матрицею освіти і виховання, невичерпним джерелом зразків і типів поведінки, патріотизму і моральної снаги особистості
Михайло Драгоманов є одним з найпотужніших діячів і мислителів в українській науці, педагогіці і культурній традиції ХІХ століття. Його соціальні, філософські і педагогічні пошуки не лише узагальнювали наявний педагогічний досвід, але й спрямовували його в майбутнє, охоплювали епоху, що завершувалась, суперечливе сьогодення і, одночасно, передбачали епоху, що наближалась. У цьому розумінні, педагогічні пошуки М. Драгоманова, як власне, і всю інтелектуальну спадщину мислителя, можна назвати епохальними.
Література:
- Киян Л.Ф. Визначний діяч української освіти / Л.Ф. Киян // Початкова школа. — 1991. — №11. — С. 59-62.
- Климчик Л.А. Рідна мова в контексті педагогічних поглядів М. Драгоманова / Л.А. Климчик // Початкова школа. — 1994. — №1. — С. 51-54.
- Круглашов А. Михайло Драгоманов про історичну долю та завдання освіти на Україні / А. Круглашов //Радянська школа. — 1991. — № 8. — С. 90-93.
- Ткачук А.П. Апостол правди і науки (Національно-культурна концепція Михайла Драгоманова) / А.П. Ткачук // Рідна школа. — 1994. — №3-4. — С. 10-12.
- Чернихівський Г.І. «…Тонкий і найобдарованіший педагог» : До 150-річчя з дня народження М.П.Драгоманова / Г.І. Чернихівський // Радянська школа.- 1991. — № 9. — С.78-80.
- Ушій С.Н. Філософсько-педагогічний феномен Михайла Драгоманова : автореф. дис. … канд. філософ. наук : 09.00.10 / С. Н. Ушій ; керівник роботи Т. І. Андрущенко ; НПУ ім. М.П. Драгоманова. — К., 2010. — 19 с.
Олександр МІХНО,
директор музею