Павло Білецький-Носенко народився 27 серпня 1774 в м. Прилуки Полтавської губернії (нині Чернігівська область) у дворянській сім’ї.  Навчався з п’яти років на відділенні для малолітніх Імператорського Шляхетського сухопутного кадетського корпусу у Петербурзі. У 1793 закінчив навчання і його направили в чині поручика до 1-го батальону Катеринославського єгерського корпусу.

У 1801 організував невеликий пансіон для дітей у власному маєтку в селі Лапинцях на Прилуччині, який діяв близько 40 років. За цей час у ньому навчалося понад 100 дітей. Усі предмети в пансіоні Павло Павлович викладав сам, а також намагався дотримуватись демократичних методів у своїй педагогічній діяльності.

Для свого часу Павло Білецький-Носенко був дуже освіченою людиною — досконало володів іноземними мовами, добре знав вітчизняну й світову літературу. В його бібліотеці налічувалося кілька тисяч томів німецькою, латинською, французькою, російською, українською і польською мовами.

У 1807–1809 педагог працював штатним помічником попечителя прилуцького благодійного закладу, з 1810 — штатним наглядачем повітового училища, а згодом, з 1812 — почесним наглядачем училищ усього Прилуцького повіту. Будучи вимогливим і справедливим як до учнів, так і до педагогів, Павло Павлович завжди виступав проти надмірно суворого ставлення до школярів. Білецький-Носенко творчо поєднував педагогічну діяльність з науковою, підтримував тісні контакти з науковими установами, зокрема з Товариством наук при Харківському університеті. В 1838 став співробітником газети «Полтавские губернские ведомости». Протягом 1838–1841 він надрукував на сторінках газети чимало матеріалів з різних галузей знань: «Статистическое описание города Прилуки», «Биография. Полковник Прилуцкий Иван Иеремеевич Нос», «О первых гражданских буквах в России», «Суеверия малороссиян, сохранившиеся в памятниках словесных», «О языке малороссийском», «Историческое предание о Иване Золотаренко» та інші мовознавчі і етнографічні праці, які й сьогодні не втратили свого історико-пізнавального значення.

Історики української лексикографії відзначають, що укладений у 30–40-х роках ХІХ ст. Павлом Павловичем «Словник української мови», є першим повним словником української мови. Його було видано лише в 1966. Твори Білецького-Носенка за життя майже не друкували.

Помер Павло Павлович Білецький-Носенко 11 червня 1856. Похований в Лапинцях.

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете народився 28 серпня 1749 у місті Франкфурті-на-Майні у сім'ї заможного бюргера Йоганна Каспара Ґете. 1756 Ґете пішов до школи, але провчившись там лише 3 роки, перейшов на домашнє навчання. У 1765 вступив до Лейпциґського університету; на жаль, його він не закінчив через хворобу (туберкульоз). Вищу освіту завершив у Страсбурзькому університеті в 1770, де захистив дисертацію на звання доктора права.

У 1770—1775 захоплювався демократичною естетикою Гердера, був тісно пов'язаний з рухом «Буря й натиск», боровся за національну самобутність німецької літератури. З 1775 Гете назавжди оселився у Веймарі, став міністром в уряді герцога Карла-Августа, брав активну участь у політичному житті герцогства.

В 1773-1831 Ґете пише свою безсмертну філософську драму «Фауст», що стала одним із найвідоміших його творів. Образ ученого-чарівника Фауста, взятий з народної легенди, у драмі Ґете зазнає складної еволюції, втілює суперечливий розвиток світогляду самого поета і боротьбу ідей, властиву бурхливій епосі кінця 18 — початку 19 ст. Перший фрагмент «Фауста» було опублік в 1808 р., а повністю книга почала видаватися з 1832.

Твори Ґете сповнені глибокого філософського змісту. Природу, суспільне життя, духовний світ людей він розглядав у безперервному розвитку, як постійну зміну форм, боротьбу протилежних начал — життя і смерті, минулого і майбутнього, нового і старого.

6 березня 1832 Ґете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Ґете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шиллера.

140 років від дня народження Агенора Артимовича (1879–1935), українського мовознавця, педагога, освітнього діяча

Агенор Васильович Артимович народився 30 серпня 1879 у с. Великий Кучурів (тепер Сторожинецький район) на Буковині. У 1897 з відзнакою закінчив гімназію у Чернівцях і вступив на класичну філологію Чернівецького

університету. Після чотирьох років навчання почав вчителювати у першій німецькій гімназії у Чернівцях. У 1910–1914 директор німецько-української гімназії в Кіцмані. Тут розвинувся його неабиякий організаційно-педагогічний хист. Під керівництвом А. Артимовича гімназія, по суті, стала українською: у вестибюлі гімназії стояло погруддя Шевченка, шкільні посвідчення почали видавати українською мовою. Він разом з І. Приймою, В. Кміцикевичем, М. Кордубою став організатором, а згодом – головою Товариства вчителів вищих шкіл ім. Г. Сковороди на Буковині (1908–1914). Товариство нараховувало 80 членів (1913), разом з «Учительською громадою» у Львові видавало педагогічний журнал «Наша школа».

1917 став директором другої української гімназії у Чернівцях, активно включився в український рух на Буковині. 1918 А. Артимович займав посаду державного секретаря освіти і віросповідання ЗУНР. Знаючи стан освіти в краї, він прагнув, насамперед, провести демократизацію й українізацію шкільництва. У кожній місцевості планувалося відкрити народні (початкові) школи. В усіх школах відмінено обов’язкове викладання німецької мови, проте в усіх неукраїнських школах з третього класу обов’язковим предметом вводилася українська мова. А. Артимович зазначав: «Наше шкільництво вимагає далекойдучих реформ. Злука з Україною поставила перед нами велике завдання, а саме уодностайнення нашої культури і шкільництва». Незважаючи на складність військово-політичної, економічної ситуації, в ЗУНР засновано 30 українських середніх шкіл, з них – 20 гімназій, 3 реальні школи, 7 учительських чоловічих і жіночих семінарій. Розпорядженням Державного секретаріату освіти і віросповідань від 24 лютого 1919 мовою викладання і навчання у всіх державних школах стала українська. Національним меншинам законодавчо визнавалося право створювати свої школи та проводити заняття рідною мовою.

Для неукраїнських шкіл обов’язковими предметами були історія, географія України та українська мова.

У середині травня 1919 А. Артимович виїхав до Відня, де залишався до травня 1923. Після утворенням Українського вільного університету (УВУ) (січень 1921) став професором класичної філології, восени 1921 переїхав до Праги. В університеті він викладав класичну філологію, а в Українському вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова – індоєвропейське мовознавство. Деякий час, за дорученням керівництва Педагогічного інституту, очолював українську гімназію у Ржевніцах поблизу Праги (1928–1930).

Як мовознавець, Артимович цікавився фонологічним методом у мовознавстві (дослідження мовних явищ з погляду структури та функції) і надрукував декілька фонологічних праць різними мовами. Перекладацька спадщина вченого містить твори Софокла, Овідія, Катула, Лукіана.

Помер Агенор Артимович 21 жовтня 1935, похований у Празі.

Адольф Фер’єр народився в Женеві 30 серпня 1879 в сім'ї Фредеріка Фер’єра, одного з керівників Міжнародного комітету Червоного хреста. У 1899 створив «Міжнародне бюро нових шкіл». Це «Бюро...» стало центром, навколо якого до 1930-х років групувались різні напрямки реформаторської педагогіки. «Бюро...» визначило загальні вимоги до «нових шкіл». Це були навчально-виховні заклади інтернатного типу, які організовувались приватними особами або громадськими педагогічними організаціями. У школах повинно бути створене таке середовище, яке забезпечує фізичний, розумовий і моральний розвиток дітей і готує їх до практичного життя.

З 1900 викладає в школах Німеччини та Франції, а з 1909 читає лекції у Женевському університеті, де знайомиться з Жаном Овідієм Декролі, одним з представників і лідерів нового виховання. Деякий час Фер'єр був професором інституту Жан-Жака Руссо в Женеві, а також головним редактором журналів «За нову еру» та «Прогрес».

А. Фер’єру довелося відмовитися від викладацької кар'єри, оскільки він повністю оглух. З 1908 працював разом зі своєю дружиною Ізабель Бюньон, яка допомагала Фер’єру в зв'язку з його глухотою.

У 1920 А. Фер’єр публікує маніфест «Перетворимо школу». У 1921 виступає одним з ініціаторів першої Конференції щодо нового виховання (Франція), на якій було створено Міжнародну лігу за нове виховання. Підготував її програмну хартію. У 1922 пише книгу «Активна школа», де повністю викладає свої педагогічні погляди, а в 1924 у своєму маєтку в Флоріссані організувує міжнародну школу, в якій маленькі діти навчалися за методом Монтессорі, вихованці середнього віку — за методом Декролі, а старші — за рекомендаціями Вінетка-плану. Ці школи стали справжньою лабораторією педагогіки, великого значення в них набули ідеї трудового виховання та підготовки учнів до трудової діяльності.

А. Фер'єр є автором багатьох праць, що розвивали ідеї нового виховання, організатором навчальних закладів, що застосовували ці ідеї на практиці. У своїй праці «Мій великий журнал» Фер’єр розділяє своє інтелектуальне життя на п’ять десятиліть, у кожному з яких панує інша дисципліна: «Між 1900 та 1910 роками я жив у метафізиці. З 1910 по 1920 рік я жив у психології. З 1920 по 1930 рік була педагогіка, яка займала значне місце. З 1930 по 1940 рр. - соціологія. З 1940 року, я живу душею, духом, філософією»

А. Фер'єр, незважаючи на глухоту, був людиною діалогу, готовий завжди «вислухати» та допомогти ближньому. В останні роки Фер'єр займався переважно психологічними проблемами, зокрема визначенням психологічних типів. Його внеском у розвиток реформаторської педагогіки стала, зокрема, нова періодизація психічного розвитку дитини і її інтересів — від безсистемних до цілеспрямованих. Швейцарський педагог вважав, що школа повинна сприяти природному розвитку дитини, формувати не інтелектуалів-ерудитів, а людей, у яких знання увійшли у їх «плоть і кров», здатних застосовувати ці знання на практиці.

Помер педагог 16 червня 1960 р. у Женеві. Міжнародне бюро освіти (IBE) визнало Адольфа Фер’єра одним із 100 найвидатніших педагогів.

Притча з книги Адольфа Фер'єра „Перетворимо школу" про те, як люди створили школу за намовлянням диявола:

„І створили школу так, як повелів їм диявол. Дитина любить приро­ду, тому її замкнули в чотирьох стінах. Дитині подобається усвідом­лювати, що її праця має якийсь сенс, тому все зробили так, щоб її активність не приносила ніякої користі. Вона не може залишатися без руху — її примусили до нерухомості. Вона любить працювати ру­ками, а її почали навчати теорій та ідей. Вона любить говорити — їй наказали мовчати. Вона намагається зрозуміти — її змусили вчити напам'ять. Вона хотіла б сама шукати знання — їй вони даються в готовому вигляді.

І тоді діти навчились того, чого вони ніколи б не навчились в ін­ших умовах. Вони навчились брехати і придурюватись.

І ось що сталося. Як і хотів того диявол, деякі люди зачахли, ста­ли млявими й пасивними, втратили будь-який інтерес до життя. Вони втратили і щастя, і здоров'я. Пропали любов і доброта. Думки стали сухими й сірими, душі зачерствіли, серця озлобились.

Діти відбилися від рук. Вони біжать з дому, шукають пригод. Вони стали практичними, самовпевненими й наполегливими без допомоги школи і навіть усупереч їй.

І загинула школа, яку так ловко придумав диявол"

зі статті

Сухомлинська О. В. Трансформація освіти в Україні та педагогічний доробок Василя Сухомлинського . Проф.-тех. освіта. 1998. № 2. С. 10—14.