Йосиф Антонов Ковачев народився 14 січня 1839 р. в болгарському місті Штип  (нині Македонія). Закінчив в 1868 р. Київську духовну академію. Згодом повернувся на болгарські землі і у м. Штипі створив першу болгарську чоловічу педагогічну школу. 1872 р. він був призначений шкільним інспектором у м. Кюстенділі. З 1888 р. — викладач педагогіки у вищій школі в Софії (нині Софійський університет).

У 1873 р. Йосиф Ковачев опублікував свою книгу "Шкільна освіта або методичний посібник для вчителів та керівників народних шкіл", що є першим в Болгарії підручником з педагогіки. У наступному році - "Літературу за методом візуальних та голосних", а в 1875 році - "Болгарську літературу за методом звучання для народних шкіл". Він також є автором "Посібника з початкової підготовки в галузі читання та написання звуком" (1879).

Педагог був прихильником активних природодоцільних методів на­вчання та намагався запроваджувати звуковий метод навчання читати в початковій шко­лі. Запропонував єдиний план організації 7-річної "народ­ної школи", розгорнуту програму фізично­го виховання в школах.

Помер 31 жовтня 1898 р. в Софії.

Народився Панас Федорович Луньов 15 січня 1919 в с. Щегольок Суджанського повіту (нині Біловський район) Курської губернії. Підлітком переїхав з батьками на Донбас, де у 1935 у Сталіно (нині Донецьк) отримав середню освіту. З 1937 по 1940 навчався на історичному факультеті Київського університету. У жовтні 1941 був захоплений у полон і перебував у німецьких таборах до серпня 1945.

З вересня 1945 аж до 1995 працював на посаді вчителя історії Пархомівської середньої школи. Педагогічну діяльність поєднував із дослідженням місцевої історії та пам'яток місцевої культури, особливо опікувався проблемами збереження пам'яток минулого Харківщини. У 1940-х організував у школі гурток «Юний історик», який з початку 1950-х перетворився на мистецький клуб «Райдуга». Організація позакласної роботи з учнями привела П. Луньова до ідеї створення у 1955 Пархомівського історико-художнього музею, який  став найголовнішою справою його життя.

Протягом 46 років П. Луньов керував музеєм (понад 30 років – на громадських засадах), поповнював колекцію, виборював для неї приміщення, відпрацьовував і запроваджував нові методи естетичного виховання дітей. Завдяки багаторічній наполегливій роботі П. Луньову вдалося сформувати різноманітну художню колекцію: зразки творів іконопису, цінне зібрання живопису та графіки XVII — XX ст. (твори Т. Шевченка, І. Шишкіна, І. Левітана, М. Реріха, О. Головіна, В. Маяковського, К. Малевича, В. Кандінського, ван Дейка, Піранезі, П. Пікассо та ін.).

Помер 7 лютого 2004 в селі Пархомівка Краснокутського району Харківської області.

Роберт Мейнард Хатчинс (англ.RobertMaynardHutchins; 1899–1977), американський філософ освіти, декан Єльської школи права (1927-1929),  президент Чиказького університету (1929-1945), а згодом і його канцлер (1945-1951).

Роберт Хатчинс народився в Брукліні 17.01.1899, навчався в Академії Оберліна і згодом Оберлін-Коледжі (1915-1917). В 1917 разом з братом служив в армії. Повернувшись з війни в 1919, вступив до Єльського університету. З 1921 – викладач в середній школі в Лейк-Плесіді, Нью-Йорк; згодом працював  секретарем Єльської корпорації, де відповідав за відносини випускників та збір коштів. Далі став чинним деканом Єльської школи права. Хатчинс відіграв ключову роль у переконанні Фонду Рокфеллера в заснуванні Інституту людських відносин в Єлі.

У 1929 переїздить до Чикаго і стає президентом Чиказького університету у віці 30 років (вінставнаймолодшим президентом університету в США). Хатчинс був відомий як захисник академічної свободи. Коли університет звинувачувався у сприянні комунізму (в 1935 і в 1949), Хатчинс захистив право університету викладати, стверджуючи, що кращий спосіб перемогти комунізм – за допомогою відкритих дебатів і дослідження, а не придушення.

З 1950 Хатчинс став главою Ford Foundation, де заснував Фонд сприяння розвитку освіти та Фонд для навчання дорослих. Після виходу з Ford Foundation заснував Центр дослідження демократичних інститутів (1959); тривалий час  працював на посаді голови Ради редакторів «Енциклопедії Британіки» (1943-1974).

Помер 17 травня 1977 року.

Лещук Осип Микитович народився 18 січня 1894 у селі Стаї (сьогодні Стаївка) Сокальського району Львівської області. Навчався у Белзі, закінчив українську Перемишльську гімназію,  навчався у Віденському, а після війни у Львівському університеті, закінчив Перемишльську духовну семінарію. До цього був старшиною Української Галицької Армії, членом українського правління в Угнові. Був також Осип Лещук катихетом і професором Державної гімназії в Раві-Руській, парохом у селах Річки та Стаї, головою філії «Просвіти» в Раві-Руській. У 1921—1945 працював священиком у школах. Володів старогрецькою, староєврейською, латинською, польською, німецькою, чеською, французькою мовами.

Як письменник залишив низку художніх творів (повістей і оповідань) та релігійних праць, деякі з яких уперше з'явилися українською мовою («Етика», «Апольогетика», «Догматика»). Сюжетами його творів були події Першої світової війни, а також селянська доля післявоєнного періоду.

У своїй педагогічній практиці дотримувався засад взаємозв’язку морально-етичного виховання з навчальним процесом, єдності школи і сім’ї, впливу громадськості на формування особистості. І сьогодні актуальною є педагогічна система, розроблена О. Лещуком і практично ним підтверджена у школі. Основними принципами цієї системи є загальнодоступність освіти; поєднання в єдине ціле чотирьох аспектів життєвої і діяльної позиції людини: аналітичне сприймання дійсності, почуттєве осмислення дійсності, намагання до узагальнення досягнень, синтез дії і поведінки через морально-етичну позицію.

Йому належить універсальна система різних видів позакласної роботи та організація виховної роботи на різних рівнях і етапах навчання. Моральне виховання О. Лещук-педагог ставив вирішальним чинником поряд з успіхами в навчанні. В основу успіху ставив працьовитість і наполегливість, знання людської душі. У вихованні виділяв важливу роль таким рисам, як мужність, стійкість та іншим вольовим якостям. Розробив «10 засад для педагога», які й нині є актуальними. Наприклад, друга засада звучить так: «будь не лише вчителем, але і батьком та приятелем своїх учнів і терпеливим будь з ними! Не вони є тут для тебе, але ти для них. Передусім май це на увазі серед невдач і розчарувань».

Все своє життя він займався опікунською діяльністю: дбав про бідних, сиріт, калік, безробітних. Спілкувався з митрополитом Андреєм Шептицьким, Осипом Маковеєм, Богданом Лепким.

Закінчилося земне життя Осипа Лещука трагічно: його закатовано енкаведистами у сталінських таборах під Полтавою у 1949 за віру та національні погляди. В 1992 у приміщенні школи с. Стаївки (батьківщина Осипа Лещука) було відкрито кімнату-музей видатного земляка.