Цього дня, 150 років тому, народився відомий індійський філософ-гуманіст, громадський і політичний діяч, національний лідер Індії - Могандас Ганді.

Могандас Карамчанд Ганді увійшов у світову історію як творець філософії ненасилля, борець за незалежність і права людей мирним шляхом. Індійський лідер визнавав лише один спосіб боротьби – спосіб мирних протестів, громадянської непокори і засуджував будь-які прояви агресії. Махатма Ганді очолив національно-визвольний рух індійського народу за незалежність від Великобританії, який тривав 21 рік, і довів, що мирним способом можливо вирішити будь-яке складне питання. Його тактика ненасильницької боротьби, «Сатьяграха», зробила велечезний вплив на подальше врегулювання міжнародних політичних конфліктів.

М. Ґанді дванадцять разів висували на Нобелівську премію миру, а з 1995 р. індійський уряд заснував Міжнародну премію миру імені Ґанді.

До вашої уваги декілька афоризмів мислителя Могандаса Ганді:

• Якщо ти хочеш зміни у майбутньому — стань цією зміною у сьогоденні.
• Знайди мету — ресурси знайдуться.
• Сила — у відсутності страху, а не у кількості м'язів на нашому тілі.
• Про велич нації і її моральний прогрес можна судити по тому, як вона поводиться з тваринами.
• Любов ніколи не вимагає — вона завжди дає.
• Істинна краса полягає все-таки у чистоті серця.
• Якщо бажаєш, щоб світ змінився, — сам стань цією зміною.

140 років від дня народження Германа Ноля (Hermann Nohl, 1879–1960), німецького філософа, теоретика педагогіки 

Герман Ноль народився 7 жовтня 1879 в Берліні. Навчався в Берлінському університеті, студіюючи історію, філософію та германістику. Викладав філософію в Єнському університеті (з 1908). У 1920-1937 і 1945-1947 професор філософії та педагогіки Геттінгенського університету. Поряд з Едуардом Шпрангером і Теодором Літтом є провідним представником так званої університетської педагогіки. Один з ініціаторів і теоретик руху реформаторської педагогіки у Веймарській республіці.

Поворотним моментом у житті Германа Ноля стала Перша світова війна. Після смерті кількох друзів він усвідомив, наскільки безглуздою і суперечливою була ця війна, і вирішив присвятити себе педагогіці.

Г. Ноль поділяв ідеї «філософії життя» Вільгельма Дільтея і прагнув перенести їх в педагогіку, трактуючи її як науку про розвиток людського духу. Філософія і естетика були для Ноля передумовами розвитку педагогічної теорії і осмислення педагогічної діяльності. Водночас він виступав за «автономію педагогіки». З позицій феноменології Ноль обґрунтовував педагогічний процес, педагогічне спілкування як засіб пізнання дитини, привертаючи увагу до виховних проблем. Визнаючи необхідність систематизації філософських, психологічних, соціологічних та інших знань про людину, Ноль підкреслював важливість розвитку власне педагогічного вчення про людину. Ці позиції відображені в «Педагогічній енциклопедії» («Handbuch der Pädagogik») в 5 томах, виданої спільно з Людвігом Паллатом в 1928-1933.

Г. Ноль вирішальною вважав біологічну природу людини, так званий життєвий шар особистості, в якій бачив основу всіх її душевних якостей. Велике значення надавав життєвому досвіду дитини і вважав головним для вихователя вміння його аналізувати. Сила людини, за Нолем, полягає в багатстві життєвого досвіду, який у школі повинен бути впорядкований, систематизований, понятійно розчленований. До вирішення цих завдань і зводиться проблема навчання. Концепції Г. Ноля справили великий вплив на розвиток педагогіки в Німеччині.

Герман Ноль поряд Гертрудою Боймер та Паулем Наторпом зробив значний внесок у розвиток соціальної педагогіки як самостійної наукової дисципліни. Завдання соціальної педагогіки він вбачав у екстреній допомозі, коли школа і сім’я з якихось причин не можуть виконувати свої функції.

Помер Герман Ноль 26 вересня 1960 в Геттінгені.

100 років від часу заснування (1919) Житомирського педагогічного інституту, нині – Житомирський державний університет ім. Івана Франка

Житомирський державний університет імені Івана Франка був відкритий 16 жовтня 1919 року як педагогічний інститут. Розміщувався в приміщенні колишньої Першої чоловічої гімназії, створеної в в 1833 році паралельно і майже одночасно з Київським університетом святого Володимира (нині Національний університет ім. Тараса Шевченка) на базі знаменитого Кременецького ліцею. Заняття в інституті  розпочалися на словесно-історичному, фізико-математичному та природничо-географічному факультетах. Першим директором (ректором) і головою ради інституту став активний громадський діяч, досвідчений працівник народної освіти, відомий фольклорист-етнограф і знавець української мови Петро Абрамович (1881–1931).

За всю свою історію інститут багаторазово перейменовувався. 1926 рік був знаменним в історії інституту. Український народ відзначав 70-річчя з дня народження І. Франка. Уряд України прийняв рішення про присвоєння його імені Житомирському інституту народної освіти. У 1999 Житомирський педагогічний інститут імені Івана Франка був реорганізований у Житомирський педагогічний університет імені Івана Франка, а в 2004 у Житомирський державний університет імені Івана Франка.

140 років від дня народження Амвросія Андроховича (1879–1942), українського історика, педагога

 Амвросій Андрохович народився 17 жовтня 1879 в м. Лиска (нині – смт Лисець Тисменицького району Івано-Франківської обл.).  Навчався у народній школі у м. Лисці та с. Горохолині, у польській Станіславівській гімназії, далі – на правничому відділі Львівського (1898–1901), згодом – Краківського (1901–1902) університетів. У 1904–1908 на філософському відділі Львівського університету вивчав українську та класичні мови. В 1909 після складання учительських іспитів допущений до викладання української мови як головного предмета, а класичних мов як побічного в гімназіях і реальних школах Галичини з українською та польською мовами навчання.

В 1903–1904 у Коломийській г­імназії викладав українську та класичні мови, а 1904–1911 вчителював в Академічній гімназії у Львові; викладав класичну філологію у польській гімназії у Теребовлі та в українській гімназії в Перемишлі; українську мову у двомовній чоловічій учительській семінарії у Станіславові, двомовній жіночій учительській семінарії та ІІІ Державній учительській жіночій семінарії у Львові. У 1928–1931 – директор Державної учительської семінарії в Сокалі, а в 1931–1934 –ІІ Державної учительської жіночої семінарії у Львові. У 1934–1939 вчителював у дівочій Семінарії сестер василіянок у Станіславові. У 1941–1942 – професор Греко-католицької богословської академії у Львові. Член комісії Краєвої шкільної ради, яка затверджувала видання букварів і читанок для народних шкіл. Член Історично-філософської секції Богословського наукового товариства (1932).

Серед основних наукових зацікавлень А. Андроховича – історія культурних рухів на західних українських землях, насамперед – шкільництво Галичини кінця XVIII – початку XIX. Автор монографії про віденське Barbareum (1774–1784), утворене австрійською владою для українських студентів-богословів (з Галичини, Буковини та Закарпаття), праці про львівське Studium Ruthеnum (1757–1845), декількох нарисів про шкільних діячів-українців часів приєднання Галичини до Австрії (Іван Лаврівський, Іван Горбачевський). А. Андрохович друкував багато рецензій на шкільні підручники, займався історією діяльності філії «Просвіти» в Станіславові, минулим академічної гімназії у Львові.

Крім наукової праці, А. Андрохович ще зі студентських років цікавився музейництвом і збирав для львівських українських музеїв старі ікони, стародруки, рукописи, а до бібліотек старі й новіші твори.

Дійсний член НТШ (1923).

Помер Амвросій Андрохович 16 жовтня 1942 у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

Ганна Берло народилась 17 жовтня (за ін. джерелами 05(17).09) 1859 у містечку Вороньків на Київщині. Походила з українського козацько-старшинського роду. Закінчила підготовчий пансіон Карла фон Кремера (1870, Бориспіль), Ольгинську гімназію (1876, Київ).

Викладачка жіночої гімназії св. княгині Ольги (1876—1919), жіночих гімназій В. Ващенко-Захарченко та О. Дучинської (1881—1904). У 1900-х — відома громадська діячка: член Київської «Просвіти», Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, історичної секції Українського наукового товариства у Києві. Ганна Берло співпрацювала, підтримувала товариські зв'язки з багатьма відомими діячами українського руху.

З 1919 почала працювати в Українській академії наук, в Комісії Словника живої української мови та науковим працівником в Комісії для складання Біографічного Словника діячів України.

Друкувала переклади з класичної англійської та французької літератури у «Літературно-науковому вістнику» під криптонімом «А.Л.» і псевдонімом «Г.Альбова». Авторка дослідження «Біографічний нарис Арсенія Берло, єпископа Переяславського і Бориспільського» (1904); популярних підручників з російської мови та української граматики, низки статей-спогадів про визначних українських діячів. Вона внесла гідний внесок у справу освіти, в розвиток української філологічної науки, історії.

Ганна Берло померла 1942 в Києві.

Віктор Петров народився 22 жовтня 1894 в місті Катеринослав. У 1913 закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 — історико-філологічний факультет Київського університету. В період стипендіатства В. Петров, крім роботи в університеті, викладав російську та українську мову і літературу в гімназії В. Ремезова, Учительській семінарії, на курсах при Спілці письменників. Потім працював завідувачем Горобіївської семирічної школи Канівського повіту, а в 1922—1923 вчителював у Баришевській трудовій школі Київського повіту.

В. Петров з 1927 був керівником Етнографічно-фольклорної комісії ВУАН. За редакцією В. Петрова виходив «Етнографічний вісник» (1925—1929). У 1929 вийшло з друку фундаментальне дослідження В. Петрова «Пантелеймон Куліш у п'ятидесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість». За цю працю йому було присуджено науковий ступінь доктора історії літератури (філології).

З 1934 він працює в Українському Інституті історії матеріальної культури, де в 1939—1940 завідував відділом слов'яно-руської археології. У січні 1941 напередодні війни Віктора Платоновича призначили директором Інституту фольклору Академії наук УРСР. Потім він опиняється в окупованому Харкові, найвірогідніше в ролі радянського розвідника. У Харкові В. Петров редагує журнал «Український засів». З 1945 по 1949 він живе у Мюнхені і працює професором в Українському Вільному Університеті та Богословській (Православній) Академії. У Німеччині В. Петров був популярною особою в колах української діаспори. 18 квітня 1949 він за загадкових обставин зник із Мюнхена. Та незабаром Віктор Платонович з'являється у Москві в Інституті історії матеріальної культури АН СРСР. У 1956 приїжджає до Києва і починає працювати в Інституті археології завідувачем наукового архіву.

Учений залишив велику творчу спадщину — понад 200 наукових праць, романи та філософські роздуми. Свої художні твори підписував також не лише власним прізвищем, але й псевдонімами — Віктор Домонтович, Віктор Бер, та ін... Значну увагу В. Петров приділяв розв'язанню проблеми етногенезу слов'ян, зокрема цьому питанню присвячена монографія «Етногенез слов'ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика», яка вийшла з друку в 1972 вже після його смерті.

В. Петров помер 18 червня 1969, похований у Києві.

235 років від часу заснування (1784) Академічної гімназії у Львові – найстарішої гімназії в Україні

 Заснована декретом цісаря Австро-Угорщини Йосифа ІІ від 24 жовтня 1784 Перша гімназія як підрозділ Львівського університету (Академії) отримала назву «академічна». Це була перша в Україні новочасна середня школа класичного типу з рідною мовою викладання (до 1849 – латинська, згодом – німецька, з1874 – українська мова викладання у всіх класах). У гімназії в різні часи працювали видатні педагоги і громадські діячі: професори Василь Ільницький (перший директор), Іван Боберський, Анатоль Вахнянин, Михайло Галущинський, Іван Зелінський, Філарет Колесса, Омелян Огоновський, Олена Степанів-Дашкевич та ін.

Зберігаючи статус державного навчального закладу за всіх колоніальних адміністрацій, гімназія виплекала для України і світу чимало справжніх громадян, які клали в підвалини омріяної свободи не тільки свої знання, а й життя. Серед вихованців – піонер національного відродження Микола Устиянович, академік Михайло Возняк, композитор Станіслав Людкевич, полковник Євген Коновалець і генерал Роман Шухевич-Чупринка, митрополит Володимир Стернюк, академік Іван Крип'якевич, письменники Осип Маковей, Юліан Опільський, Василь Щурат, славіст Іларіон Свєнціцький, вчений Мирон Кордуба та багато інших.

У 1944 Академічну гімназію було реформовано у середню загально освітню  школу. Львівська академічна відродилася до нового життя із відродженням нашої держави в 1992 р.

225 років від дня народження Якова Геровського (1794–1850),  українського педагога, релігійного та громадського діяча, священника УГКЦ

Яків Симеонович Геровський народився 24 жовтня 1794 в с. Новий Яжів (Язів) Яворівського повіту на Львівщині. Навчався у Яворові, далі – в Перемишльській гімназії та Львівському університеті. За рішенням Львівської консисторії УГКЦ, яка в порозумінні з віденською владою почала місіонерську діяльність серед слов'ян Австрійської імперії після Віденського конгресу, був висланий до Хорватії. Тут у місті Крижевці у 1817 прийняв сан священника. В 1820–1822 в Шибенику (Хорватія) викладав біблійні науки та догматику в новоутвореній духовній семінарії. У 1823 Я. Геровського відкликають до Відня. Склавши іспит із догматики, він повертається до Львова, читає лекції в гімназії, а невдовзі стає професором Львівського університету. Три рази був деканом богословського факультету (1837, 1841, 1845), у 1841–1842 був ректором Львівського університету. Під час революції 1848 р. очолював «Руську Раду» у Жовкві.

Яків Геровський часто відвідував львівські школи й поступово запалився ідеєю створення інституції, в якій мали б змогу навчатися найздібніші діти селян, ремісників, міщан. За його ініціативою дві кімнати кам’яниці Йосифа Павловича у Львові перетворили на бурсу. В одній з кімнат мешкав сам Геровський, а в іншій – двадцятеро бурсаків. Жила бурса коштом Я. Геровського. Щоранку професора бачили на львівському базарі, де він закуповував продукти для своїх бурсаків. Яків Геровський навчав своїх вихованців не цуратися українського походження, шанувати батьків, вміло збуджував патріотизм в душах учорашніх сільських хлопчаків, закладав в їхню свідомість ідею служіння українському народові й відповідальності перед народом.

Помер Яків Геровський 5 вересня 1850 у Львові.

Зважаючи на великі заслуги Я. Геровського перед українською культурою, одна з перших просвітянських організацій українців – Галицько-Руська матиця (створена у 1848) – заснувала Фонд імені Якова Геровського, з якого виплачувалися стипендії селянським дітям.

100 років від дня народження Річарда Стенлі Пітерса (Richard Stanley Peters, 1919–2011), англійського педагога, представника аналітичного напряму в педагогіці

 Річард Стенлі Пітерс народився 31 жовтня 1919 в Муссурі, Індія. Своє дитинство він провів в Англії. Примітно, що його приватним репетитором був не хто інший, як знаменитий письменник Джордж Оруелл.Закінчив Королівський коледж, а згодом –Оксфордський університет і в 1942 отримав ступінь бакалавра мистецтв. У 1944 почав викладацьку кар'єру в Лондонському університеті, де також вивчав філософію і психологію. У 1949 Пітерс отримує докторський ступінь і відтодіпродовжує свою кар'єру в Лондонському університеті аж до виходу на пенсію в 1983 (викладав філософію освіти). У 1961 викладав філософію освітив Гарвардському університеті. У 1971 Пітерс став деканом Інститутуосвіти Лондонського університету. Під його керівництвомІнститут став однією з головних установ,які займаються розвитком і популяризацією філософії освіти у Великій Британії.
Р.С. Пітерс – один із засновників в 1964 Товариства філософії освіти Великобританії / Philosophy of Education Society of Great Britain. У 1966–1982 редактор «Журналу філософії освіти»/«The Journal of Philosophy of Education».
Розробляючи теорію виховання, Пітерс відмовляється від визнання релігійної моралі як основи морального виховання, протестує проти авторитарного виховання, з одного боку, і проти відкрито індивідуалістичних тенденцій – з іншого. Прагнучи подолати релятивізм і нігілізм в моралі,
філософ пропонує систему морального виховання на методологічній основі неопозитивістської етики, «раціональний кодекс моральності», заснований на положенні про особливу логіку мови моралі.

Найважливішим моральним принципом Пітерс вважає вміння враховувати інтереси інших людей, поставити себе на місце іншого. Значну роль відводить виховує характеру навчання, вважаючи, що освіта є невіддільною від морального виховання і формування світогляду. Пітерс писав: «Саме освіта робить якість життя кращим. Те, як людина живе, залежить від того, що вонабачить і як вона це розуміє. У школах ми можемо спостерігати високий ступінь концентрації когнітивного контенту (література, наука, історія). Але освічена людина – не та, яка просто вивчає все це, а та, яка здійснює цілий спектр дій, поглиблює і розширює своє розуміння і чуттєвість. І цьому процесу немає кінця».

Помер Річард Стенлі Пітерс 30 грудня 201 р. в Лондоні.