«Школі і дітям я віддав усі свої сили, знання й енергію,

 без школи не жив і не знаю, чи зможу жити…

Школа то є найкраща, найдорожча і найцінніша

 для мене – вона моє життя…»

                                                                         Володимир Дурдуківський

Володимир Федорович Дурдуківський народився 17 вересня 1874 в с. Пединівці на Уманщині у сім’ї священика. В 1899 р. закінчив Київську Духовну академію, де і розпочав свій педагогічний шлях. В. Дурдуківський був одним із організаторів видавництва «Вік», членом редакції та постійним співробітником журналу «Киевская старина»; друкувався під псевдонімом В. Мировець на історичні й літературні теми. У 1896–1897 – член комісії зі складання «Історичного словника українських діячів» під керівництвом В. Антоновича і М. Грушевського.

У 1906 Володимир Федорович бере активну участь у створенні київської «Просвіти». Пізніше – у заснуванні Всеукраїнської спілки вчителів, у створенні й діяльності Товариства шкільної освіти. Згодом свої міркування про педагогічну діяльність, враження та емоції він викладає на сторінках першого педагогічного журналу «Світло», який виходив в 1910-1914. Був членом редколегії та активним дописувачем педагогічного часопису «Вільна українська школа».

У 1917 у Києві створена Перша українська гімназія, де з першого дня  В. Дурдуківський працював учителем української мови і літератури, а невдовзі став її беззмінним директором.

Володимир Федорович поєднував педагогічну роботу з науково-популяризаторською. Ще з 1919 він активно працював у Всеукраїнській академії наук (ВУАН): виконував обов’язки голови термінологічної комісії, члена-редактора «Комісії словника живої мови». Пізніше, 14 травня 1925, при ВУАН було засновано Науково-педагогічне товариство, утворене з науково-педагогічної комісії, очолюваної В. Дурдуківським.

  Володимир Дурдуківський був заарештований у липні 1929 у справі СВУ. Показовий судовий процес проходив у Харківському оперному театрі з 9 березня по 19 квітня. Згідно з рішенням суду, Володимира Федоровича було засуджено до восьми років ув’язнення, але невдовзі він був помилуваний і в 1930 випущений на волю.

  28 грудня 1937 В. Дурдуківського знову заарештували за «антирадянську діяльність», тобто висунуто було ті самі звинувачення, за які його вже засуджували в 1929 р. За вироком «трійки» він був розстріляний 16 січня 1938.

З електронними копіями статей В. Дурдуківського, які зберігаються у фондах Педагогічного музею України, можна ознайомитися за посиланням: http://pmu.in.ua/virtual-exhibitions/vistavki_2011_2014/chola_moie_zhittia/

260 років від дня народження Івана Рижського (1759–1811), українського філософа, логіка, професора і першого ректора Харківського університету

Іван Степанович Рижський народився 18 вересня 1759 в Ризі, у родині парафіяльного священника. Восьмирічним хлопчиком він був зарахований до Псковської семінарії. Потім була семінарія при Троїцько-Сергіївській лаврі. Керівництво семінарії звернуло увагу на винятково здібного учня і по закінченні запропонувало йому залишитися викладати у цьому навчальному закладі, де він чи­тав курси історії, риторики, поезії і філо­софії.

Восени 1786 Івана Степановича запрошують на посаду викладача Санкт-Петербурзького гірничого училища, яке невдовзі було перейменовано на Гірничий кадетсь­кий корпус. Майже 17 років він читав лекції з латини, історії, географії, риторики і ло­гіки для студентів старших курсів.

Водночас Іван Степанович приділяв ве­лику увагу навчально-видавничій роботі. Так, підручники І. Рижського з логіки і рито­рики — «Умословие, или умственная философия» та «Опыт риторики...» — нео­дноразово перевидавалися. У 1802 І. Рижський стає членом Імператорської Російської академії наук, а в лютому 1803 його затверджують професором Харківського університету. Ба­гато зусиль, енергії, знань віддав І. Рижський становленню цього навчального зак­ладу, тут надзвичайно яскраво проявилися його якості організатора і педагога.

Урочисте відкриття університету відбулося 29 січ­ня 1805. Наступного дня Івана Рижського обрали ректором. Протягом шести років він був керівником цього закладу. Ректорство І. Рижського припало на досить складні часи — то був нелегкий пері­од становлення університету. Обладнання навчальних приміщень, добір кадрів, сту­дентські справи, різноманітні господарські проблеми, — ось далеко не повний перелік того, чим доводилося займатися ректору. Про його дивовиж­ну працездатність свідчить хоча б те, що протягом семи років І. Рижський брав участь майже у 720 засіданнях правління університету (на рік приблизно 100).

Свою захопленість наукою Іван Степа­нович прагнув передати студентству. Очо­люючи в університеті кафедру красномов­ства, віршування і російської мови, він на­магався не тільки підняти свої лекції до рівня кращих зразків ораторського мистец­тва, а й водночас подати матеріал цікаво і яскраво. Ректор був автором «Науки стихотворства...» (1811).

Іван Степанович був наділений яскравим педагогічним талантом. За роки свого рек­торства він зумів створити в Харківському університеті стиль взаємоповаги, доброзич­ливості і свободи думки. Загальновідомо, що моральні якості людини витримують суворий іспит тоді, коли їй надається влада над іншими людьми. За спогадами сучас­ників, І. Рижський був демократичним і простим у спілкуванні, при цьому тримався з гідністю, але без зверхності і погорди. Ав­торитет його був незаперечним, а чесність і добропорядність викликали щиру пошану колег і студентів.

По­мер Іван Рижський 14 березня 1811 р. у Харкові.

Олександр Павлович народився 19 вересня 1819 в с. Шариське Чорне (нині Словаччина). Початкову школу закінчив у Львові, далі навчався в Трнавській духовній семінарії, де вивчав поетику, риторику, філософію, літературу польських, німецьких, чеських та словацьких авторів. Починаючи з 1847, працював вихователем у с. Куримі, бібліотекарем у Пряшеві, потім близько 13 років — священиком та педагогом у Біловежі та 37 років у Свиднику.

Олександр Павлович — літературно-громадський діяч, просвітитель, автор віршів для дітей, що містять педагогічні та патріотичні поради про правильне їх виховання й поведінку, про любов до батьків та Батьківщини. Вірші поета так і не були видані за його життя єдиним збірником, але кілька разів перевидавались після смерті, наприклад у 1955 у Пряшеві. Кращі твори Павловича написані місцевим діалектом з елементами «язичія». Мова у Павловича вузько місцева і не виходила за межі пряшівського діалекту; не випадково називають його «маковіцьким соловієм». Друкувався в часописах «Вєстник», «Зоря галицька», «Листок», «Наука», «Слово».

Помер Олександр Павлович 25 грудня 1900 в м. Свиднику.