Марія Монтессорі народилася 31 серпня 1870 в провінції Анкона (Італія) у родині фінансового службовця. У 1886–1890 відвідувала загальноосвітню школу з технічним нахилом. Потім вступила до Римського університету на факультет математики та природничих наук, але незабаром її інтереси змістилися в галузь біології та медицини. У 1892 закінчила медичні підготовчі курси.

У 1895 Марія Монтессорі почала працювати асистенткою у лікарні, а в 1896 захистила дисертацію з психіатрії, ставши першою жінкою в Італії, яка закінчила курс медицини, і першою в Італії лікаркою, яка здобула докторський ступінь. У період 1897 – 1898 рр. вона відвідує лекції з педагогіки і вивчає всі основні роботи з теорії виховання і освіти. У 1898 Монтессорі стала директоркою Римського Ортофренічного інституту, школи для дітей з відсталістю. У 1904 вона стає завідувачем кафедpи антpопологіі в Римському унiвеpситетi.

Світову славу і визнання Марія Монтессорі здобула за розробку педагогічної системи «педагогіка Монтессорі». Першу «школу Монтессорі» вона відкрила 6 січня 1907 в Сан-Лоренцо.  Методика італійської педагогині набула популярності ще у середині ХХ століття та й досі є однією із найпоширеніших у сучасній системі виховання. Методика Монтессорі є моделлю особистісно орієнтованого підходу до навчання і виховання. В її основі лежить ідея про те, що кожна дитина, з її можливостями, потребами, системою стосунків проходить свій індивідуальний шлях розвитку. Вона вважала, що головним завданням освіти є підтримувати спонтанність і творчість дітей, забезпечувати їх всебічний розвиток: фізичний, духовний, культурний і соціальний. 

Під час Другої світової війни Марія Монтессорі змушена покинути Італію і переїхати жити і працювати в Індію. Саме тут вона розвиває свої ідеї та описує їх у численних книгах. Пізніше вона засновує Центр Монтессорі в Лондоні (1947). Вона була номінована на Нобелівську премію світу тричі – у 1949, 1950 і 1951 рр.

Марія Монтессорі померла в Ноордвейку (Нідерланди) у 1952.

 У фондах Педагогічного музею зберігаються публікації та книги Марії Монтессорі, праці дослідників її педагогічної системи. А також хто цікавиться можна ознайомитися із узагальненим досвідом проведення проєкту «Педагогіка дитинства». Тема №1 «Методика Марії Монтессорі» на сайті Педагогічного музею України  http://pmu.in.ua/actual-info/ped_childhood/

#опис_зображень Картинка проекту «Педагогічний календар» присвячена 150 літтю Марії Монтессорі.

Фото її портрет. Текст «Марія Монтессорі, 31 серпня, (1870-1952), італійська педагогиня.

З детальним описом художнього оформлення картинки проекту Педагогічний календар можна ознайомитись за посиланням https://cutt.ly/iymSmUO

Народилася Марія Монтессорі 31 серпня 1870 р. в містечку провінції Анкона (Італія) у родині фінансового службовця. З ранніх років Марія завжди була попереду свого часу. У 1886–1890 вона відвідує загальноосвітню школу з технічним нахилом, у якій навчалися тільки хлопчики, що для того часу було неприпустимим. По закінченню школи Марія вступає на факультет математики та природничих наук Римського університету, але незабаром її інтереси змістилися в царину біології та медицини. У 1892 закінчила медичні підготовчі курси. І хоча жінкам у той час не дозволялося вивчати медицину, Марія все-таки твердо вирішила бути лікарем, і стала студенткою медичного факультету.

З 1895 працює асистентом у лікарні, а в 1896 захищає дисертацію з психіатрії і стає першою в Італії жінкою – доктором медицини. Працюючи в унiвеpситетськiй клініці, Монтессорі отримала приватну практику. Тут відбулася її перша зустріч із дітьми з обмеженими можливостями, для яких Монтессорі створює оточення, відповідне до потреб кожної дитини.

У 1898 Марія Монтессорі стає директором Ортофренічного інституту. З її появою в інституті вона вимагала неодмінно шанобливого ставлення персоналу до хворих. Саме в період з 1898  до 1900  відбувається становлення Монтессорі як педагога. Діти, з якими займалася Марія Монтессорі, за результатами державного іспиту випередили дітей з державних шкіл, і стало зрозуміло, що державна освіта стримує розвиток дітей. У період 1897–1898 Монтессорі відвідує лекції з педагогіки і вивчає всі основні роботи з теорії виховання і освіти. У 1904 вона стає завідувачем кафедpи антpопологіі в Римському унiвеpситетi і проводить антропологічні дослідження в педагогічній галузі.

6 січня 1907 – дата народження педагогіки Марії Монтессорі: тоді в Сан-Лоренцо відкривається перший «Будинок дитини» – дитячий садочок для здорових дітей, вихованцями якого стають 50 дітлахів від 2 до 6 років з найбідніших верств населення найближчих околиць Риму. З цього часу і до кінця життя, тобто впродовж 45 років, Монтессорі займається проблемами виховання і освіти здорових дітей. Усього через кілька місяців неорганізовані дітлахи перетворюються на зосереджених і дисциплінованих вихованців. Монтессорі говорила про те, що в дітях природою закладено все, що їм потрібно для розвитку. Основне завдання дорослого – не заважати. Діти здатні освоювати навколишній світ через самостійну діяльність, діти вміють і люблять вчитися, якщо навчання не стає насильством. «Допоможи мені зробити це самому» – основний девіз Монтессорі-методу.

Під час Другої світової війни Марія Монтессорі з сином Маріо змушена покинути Італію і переїхати жити і працювати в Індію. Саме тут вона розвиває свої ідеї та описує їх у численних книгах. Пізніше вона засновує Центр Монтессорі в Лондоні (1947).

Померла Марія Монтессорі в Нордвейку (Нідерланди) 6 травня 1952 р.

140 років від дня народження Івана Боднара (1880–1968), українського педагога, громадського діяча

Іван Андрійович Боднар народився 1 вересня 1880 в с. Вовків (тепер Львівщина). Закінчив Бережанську гімназію (1900), студіював математику й фізику у Львівському та Віденському університетах.

Педагогічну діяльність розпочав у 1905: спершу працював викладачем в українській гімназії у м. Перемишль (нині Польща), потім – у чоловічій вчительській семінарії (1906–1914) та гімназії (1916–1919) в Тернополі. У 1920–1922 працював учителем польськомовної семінарії і гімназії в Перемишлі. Управитель української гімназії у м. Чортків, викладач української гімназії в Перемишлі (1923–1925). У 1928–1930 – управитель гімназії товариства «Рідна школа» та викладач української гімназії в Тернополі. У 1930–1939 – директор «Українського банку» в Тернополі, у 1926–1938 – голова тернопільської філії товариства «Учительська громада», у 1938–1939 – голова Тернопільського осередку товариства «Рідна школа».

У 1917 був членом Української Ради в м. Тернополі, у 1918–1919 – голова Товариства охорони дітей та опіки над молоддю. Входив до складу ліквідаційної комісії разом з гімназійним учителем Онуфрієм Солтисом під час становлення влади ЗУНР.

1935 разом з І. Бриковичем та І. Ленем заснували в Тернополі українське спортивне товариство «Змагун». Однак польська влада звинуватила засновників у співпраці з ОУН і відмовилася його реєструвати. Був членом Суспільної опіки Тернополя, співініціатором відкриття фабрики «Калина» в місті. Від осені 1939-го – у  Львові: у 1941–1944 був секретарем НТШ; у 1950–1955 працював учителем у середніх школах міста.

Помер Іван Боднар 18 грудня 1968 у Львові.

Олександр Маринич народився 4 вересня 1920 у с.Суботці, на Кіровоградщині. Вступив до Київського державного університету в 1937. У роки Другої світової – учасник бойових дій, брав участь у обороні Києва, отримав тяжкі поранення. Після війни повернувся до Київського університету, де вступив до аспірантури і розпочав наукову і педагогічну роботу.

Олександр Мефодійович більшу частину свого життя присвятив науково-педагогічній діяльності у Київському університеті: 1949–1955 – доцент кафедри геоморфології, 1956–1971 – завідувач кафедри фізичної географії, 1956–1968 – декан географічного факультету, а 1968–1971 – проректор з навчальної роботи. 

О.Маринич – міністр освіти УРСР з 1971 по 1979 рік. За цей час в Україні внаслідок реалізації відповідної державної програми було забезпечено повне охоплення молоді шкільного віку навчанням у середній школі, суттєво удосконалився навчальний процес, запроваджено відповідні навчальні програми, підручники. Було започатковано систему навчання та підвищення кваліфікації керівників закладів освіти.

У 1979 перейшов на наукову роботу до Академії наук, де працював у складі бюро відділення наук про Землю, очолював відділення географії Інституту геофізики ім. С. І. Суботіна, на базі якого у подальшому, насамперед його зусиллями, після здобуття Україною незалежності, було створено сучасний інститут географії НАН України, діяльністю якого він опікувався постійно. Майже 30 років О.Маринич очолював спеціалізовану раду (тепер при інституті географії НАН України) з присудження наукових ступенів доктора та кандидата географічних наук за спеціальністю «фізична географія, геофізика та геохімія ландшафтів». Був також віце-президентом (1956–1964), президентом Українського географічного товариства (1964–1995).

О.Маринич очолював Національний комітет географів України і брав активну участь у роботі з’їздів Географічного товариства СРСР та України, діяльності Міжнародного географічного союзу, Програмі ЮНЕСКО «Людина і біосфера», представляв державу на багатьох міжнародних форумах учених, читав лекції в університетах різних країн.  Його творчий доробок складає понад 400 наукових публікацій, з яких понад 20 монографій, підручників та навчальних посібників. 

У фондах Педагогічного музею України зберігаються книги та статті Олександра Мефодійовича (з бібліографією можна ознайомитися за посиланням: http://pmu.in.ua/virtual-exhibitions/do_95_ricchia_narodzh_marinicha/) 

Помер О. Маринич 23 серпня 2008 в Києві.