Іван Лаврівський (1773-1846), священник, мовознавець, історик, педагог, діяч освіти
Іван Васильович Лаврівський народився 15 травня 1773 у селі Терка (нині Польща). 1784 вступив до новозаснованої нормальної школи в Перемишлі, потім перейшов до тамтешньої гімназії, яку закінчив 1791. Вищу освіту здобував у Львові в греко-католицькій духовній семінарії. Продовжив навчання у Львівському університеті, який закінчив у 1798. Вже з 4-го курсу був помічником професора кафедри історії Церкви. 1798 висвячений на священника і цього ж року став працювати префектом Львівської греко-католицької духовної семінарії. 1801 захистив докторську дисертацію з теології, а 1802 – з філософії. Одночасно з працею у семінарії викладав в університеті різні дисципліни: у 1800-01– історію церкви, 1801-02 – логіку, метафізику й етику, 1803-04 – філософію і грецьку мову, 1804-07 – моральну теологію. З 1806 по 1815 був професором пасторальної теології. 1815 призначений ректором Львівської генеральної духовної семінарії й каноніком митрополичої капітули. У 1820 переїхав до Перемишля, де займав посади кафедрального проповідника (до 1833), каноніка єпархіальної капітули (архідиякона і декана). Продовжував педагогічну і викладацьку діяльність, був професором римо-католицького теологічного закладу, директором Інституту дяків і вчителів, дбав про розвиток народного. шкільництва, викладав українською мовою.
Для потреб освіти І. Лаврівський написав «Elementarz ruski, niemiecki i polski dla szkół parafialnych w Galicji», надрукований у1838 р., та праці, які залишилися в рукописах: «Короткі повісті для дітей руських в школах парафіяльних учащихся…», граматика української мови «Бесідослов», перекладно-тлумачний українсько-польсько-німецький словник «Матеріяли до словаря русскаго»
З 1828 по 1832 організував у Перемишлі греко-католицьку друкарню. Зібрав наукову бібліотеку, яку передав для загального користування греко-католицьким капітульним бібліотекам у Львові й Перемишлі. Колекціонував культурні цінності, створив бібліотечні, іконографічні й нумізматичні зібрання (налічували 33 тис. книг, 300 рукописів й інкунабул, 200 монет, 70 ікон, велику кількість графічних творів). Заснував грошовий фонд для допомоги українським школам.
Помер Іван Лаврівський 25 червня 1846 у Перемишлі, де й похований.
|
1616.05.2023
|
1717.05.2023
|
1818.05.2023
|
1919.05.2023
|
2020.05.2023
|
2121.05.2023
|
2222.05.2023
|
2323.05.2023
|
2424.05.2023
|
2525.05.2023
|
2626.05.2023
|
2727.05.2023
|
120 років від дня народження Олександри Шулежко (1903–1994), української педагогині, Праведника народів світу
Олександра Максимівна Шулежко народилася 28 травня 1903 в с. Михайлівка Драбівського району Черкаської області в заможній селянській родині Шелудьків. Навчалася в гімназії, педагогічному училищі. 1921 р. вийшла заміж за Федора Шулежка, адвоката, який прийняв сан священика Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). У 1937 р. чоловіка репресували й відправили в радянські концтабори. Як «дружина ворога народу» з трьома дітьми опинилася без засобів до існування. Завдяки директору Черкаського дитячого садка №4 влаштувалася у заклад вихователькою й працювала там до літа 1941 р.
В роки Другої світової війни створила в окупованих Черкасах дитячий притулок і цим врятувала 102 дітей від голодної смерті, серед них 25 єврейських дітей – від страти. Після окупації Черкас нацистськими військами жодний навчальний заклад у місті не працював. Вулицями бродили юрби безхатченків, серед яких чимало дітей та підлітків. Відчуваючи силу, енергію й нестримне бажання допомогти, О. Шулежко організувала через міську управу в будівлі колишнього дитячого садка № 4 будинок для безпритульних дітей, сама підібрала надійний персонал. Приймаючи єврейських дітей до притулку, записувала їх українцями, греками, вірменами або татарами, залежно від особливостей зовнішності. Вона цілком усвідомлювала, що за переховування євреїв її чекала смертельна кара. Проте завдяки сміливості, винахідливості, знанню німецької мови їй щоразу вдавалося вводити в оману окупаційну адміністрацію та місцеву поліцію. Наприкінці 1943 р., коли радянські війська наближалися до Черкас, було оголошено про евакуацію притулку до Німеччини. О. Шулежко вдалося частину дітей влаштувати до родин у навколишні села, з іншими вона доїхала до с. Соболівка Вінницької області. Навесні 1944 р. разом з 20 дітьми повернулася до Черкас.
Замість визнання гуманітарного подвигу Олександри Шулежко радянський режим звинуватив її в «співпраці з окупантами». Директора притулку відсторонили від спілкування з дітьми, вихованців закладу розкидали по різних дитячих будинках СРСР, декого всиновили. О. Шулежко не дозволили далі працювати за фахом. Єдина робота, на яку вона змогла влаштуватися, – реєстратор у центральній міській поліклініці м. Черкаси. Та навіть тут вона не могла пройти повз чуже горе, здавши за життя понад 150 літрів крові та двічі ставши Почесним донором СРСР.
З 1963 жила в Києві у доньки. Лише у 1968 р. з О. Шулежко зняли тавро зрадниці, взявши до уваги свідчення підпільників про її допомогу руху опору. 1985-го її нагородили орденом Вітчизняної війни.
Померла Олександра Шулежко 26 лютого 1994 в Києві. За день до смерті дізналася про присвоєння їй звання Праведника. ЇЇ ім’я викарбовано на Стіні Пам'яті Алеї Праведників народів світу в Єрусалимі.Начало формы
|
150 років від дня народження Костянтина Зіньківського (1873-1959), українського педагога, поета
Костянтин Максимович Зіньківський народився 29 травня 1873 в Бердянську і був найстаршим з 11 дітей у родині портового вантажника. Освіту здобув у початковій школі та Бердянському трикласному училищі. У 1892 закінчив Феодосійський учительський інститут. Свій педагогічний шлях розпочав того ж 1892 як викладач математики: спочатку в Молдові учителем повітового училища в м. Кишинів і м. Сороки, а з 1894 в Україні – у Слов'яносербському повіті Катеринославської губернії, а також у Нікополі, Херсоні, Павлограді, Катеринодарі та Маріуполі. У 1917 обійняв посаду шкільного інспектора у м. Павлоград.
1922 став окружним інспектором народної освіти на Кубані. 1926 переїздить до Бердянська, де працює директором трудової школи імені І. Франка до 1930. Працюючи в школі, К. Зіньківський приділяв увагу вирішенню таких проблем: впровадженню комплексного методу викладання, створенню ефективних методичних посібників, розвитку трудових навичок, використанню краєзнавчого принципу при викладання історії та географії. Далі працював на посадах викладача математики та педагогічної практики Бердянського педагогічного технікуму, інструктора-методиста райвно (1931-34), викладача Бердянського Педагогічного інституту (1938-41, 1944-46), вчителя у школах Бердянська (1946–52). Загалом на вчительській ниві працював понад 60 років.
Педагогіку К. Зіньківський розглядав як невід'ємну складову національної культури. Обстоюючи необхідність створення для школярів так званої «робітної книги» (аналог сучасного навчального комплекту), педагог стверджував, що такий підручник мав бути «продуктом» роботи школи. Навчальний матеріал такої «робітної книги», на його думку, має будуватися з урахування передовсім краєзнавчого принципу: учні повинні знати не лише історію, а й геологію, археологію рідного краю.
К. Зіньківський є автором низки поетичних творів: поема «Зруйнований мур» (1906), казка «Морська царівна» (1908), вірші «Прийде час» (1909), «Весняний ранок» (1909), україномовний переклад поеми «Слово о полку Ігоревім» (перекладено 1906, повністю опубліковано 1967).
Помер Костянтин Зіньківський 28 березня 1959 у Бердянську, де й похований.
|
30 травня виповнюється 175 років з дня народження Олександри Єфіменко, відомої української вченої, педагогині, історикині.
Олександра Єфіменко відома як авторка численних розвідок з історії та культури України від найдавніших часів до середини ХІХ ст. Вона ‒ перша жінка-науковець в історії України, що здобула ступінь докторки історії (1910). У 1907-1917 рр. ‒ професорка, завідувачка кафедри та викладачка історії України на Бестужевських вищих жіночих курсах.
У 1896 р. вчена зайняла перше місце в конкурсі на найкращий підручник з історії України. Заснувала історичний гурток у Харкові. Виступала за жіночу емансипацію.
Активно обстоювала офіційний статус української мови та викладання рідною мовою в школах. Саме завдяки сприянню Олександри Єфіменко побачила світ та набула широкого розголосу збірка поезій Олександра Олеся «З журбою радість обнялась» (1907).
Ось як характеризували Олександру Єфіменко відомі українські вчені:
Софія Русова:
«Що то за ясний розум у цієї жінки і як він виявляється в усіх деталях її особистого життя!.. Вона така певна себе, так завжди заглиблена в книжки, в науку... Це була вчена жінка, але цілком самоук, яка сама взяла з сирих наукових матеріалів знання й освітлювала їх своєю ясною думкою»;
«Такі люди, як О. Єфименко, проходять як прекрасні постаті, суцільні в своїй морально-інтелектуальній незалежності, непідлеглі ніяким життєвим перешкодам, віддані одній високій меті».
Дмитро Багалій:
«Олександра Яківна була людиною з напрочуд розвиненим розумом, з великим хистом до аналізу та синтезу, з блискучим, яскравим художньо-історичним талантом викладу, з високими думками... з кришталево чистими душею і серцем, з надзвичайною етикою і постійним пошуком правди і добра...»
Сергій Платонов (історик):
«Природа обдарувала її дивовижною щедрістю: вона дала їй рідкісну логічну здібність і здатність юридично мислити, дар художньої уяви й чудовий стиль. Вона дала їй величезну працездатність і такі необхідні витримку і скромність...»
|
3131.05.2023
|
Гуго Мюнстерберг народився 1 червня 1863 в м. Данциг, Пруссія (нині м. Гданськ, Польща). Його батько був купцем, займався продажем деревини, а мати – художницею. Закінчив Лейпцизький (1885) та Гейдельберзький (1887) університети, був учнем німецького філософа та психолога Вільгельма Вундта. У 1887-92 Мюнстерберг – професор Фрайбурзького університету, де на власні кошти організував експериментально-психологічну лабораторію. Опублікував серію робіт «Дослідження з експериментальної психології» (1889-92).
У 1892 Мюнстерберг переїхав до США, де став професором Гарвардського університету. Коли він тільки приїхав в країну з метою заснувати психологічну лабораторію в Гарварді, то ледь говорив по-англійськи. До моменту своєї смерті він написав близько 20 книг англійською і був визнаний першопрохідцем виробничої та судової психології. Згодом був обраний президентом Американської психологічної асоціації (1898) і Американської філософської асоціації (1908). Також був почесним доктором низки університетів Європи та Америки, віцепрезидентом Вашингтонської академії наук, редактором журналу Harvard Psychological Studies.
Ідеї Мюнстерберга передбачили багато напрямів сучасної психології. Свої теоретичні погляди він виклав у книзі «Основи психології» (1900). Мюнстерберг – один із засновників прикладної психології («психотехніки»), автор перших праць із визначення професійної придатності; брав участь у розробленні психотестів, займався дослідженням телепатії та інших паранормальних явищ.
Однією зі сфер інтересів Гуго Мюнстерберга була педагогіка, точніше використання психологічних закономірностей у шкільній практиці. Його праця «Психологія і вчитель» (1909) досі є однією з фундаментальних у царині педагогічної психології та психології освіти. Книга складається з трьох частин: «Цілі навчання», «Душа дитини» та «Робота в школі». Заключний розділ книги – «Вчитель» – присвячений питанням ролі школи у вихованні. Мюнстерберг простими словами говорить про дуже важливі речі – про роль учителя, про той вплив, який він справляє на учня. Саме від ставлення вчителя до дітей і до своєї справи залежить і результат його роботи: «Учитель, який не відчуває краси і святості свого покликання, який вступив до школи не тому, що серце його сповнене бажання навчати молодь, а тільки для того, щоб мати роботу і здобувати собі засоби для існування, завдає шкоди учням і ще більшої шкоди самому собі».
Помер Гуго Мюнстерберг 16 грудня 1916 в буквальному сенсі слова на кафедрі – під час читання лекції, від інфаркту (Кембридж, Массачусетс, США).
|
202.06.2023
|
303.06.2023
|
404.06.2023
|