Міхно, О. П. (2024). ТРАДИЦІЇ ТА ІННОВАЦІЇ: ДІЯЛЬНІСТЬ ПЕДАГОГІЧНОГО МУЗЕЮ УКРАЇНИ У 2020-2024 рр.: За матеріалами наукової доповіді на засіданні Президії Національної академії педагогічних наук України, 19 вересня 2024 р. Вісник Національної академії педагогічних наук України, 6(2), 1-5.

Педагогічний музей України

Events in Май 2022

«Школа – моє життя»

V міський конкурс юних екскурсоводів-музеєзнавців

«Борець за освіту» (до 180-річчя від дня народження Миколи Олександровича Корфа)

КРУГЛИЙ СТІЛ «ШКІЛЬНИЙ МУЗЕЙ: ДОСВІД І ПЕРСПЕКИВИ»

Каталог музеїв при навчальних закладах України

Традиції та інновації: діяльність Педагогічного музею України У 2020-2024 рр.

Семінар-практикум «Подорож у країну мінералів»

В Одеському художньому музеї відбудеться Осіння дитяча програма

Презентація нової книги Зірки Мензатюк «Планета диваків»

Музей війни пропонує школярам провести осінні канікули цікаво й пізнавально

Києво-Печерська лавра – ключ до знань

Віртуальна подорож музеями навчальних закладів Черкас

Всеукраїнська наукова конференція «Освіта Слобожанщини: проблеми, тренди та перспективи»

Історико-літературний квест у Чернігові

Круглий стіл «Культурна спадщина України: дослідження, музеєфікація, охорона та збереження»

All day: Анатолій Дімаров: 100 років

All day: Йоганн Фіхте: 260 років

All day: Іван Чендей: 100 років

All day: Кирило Стеценко: 140 років

All day: Йосип Каракіс: 120 років

All day: Костянтина Малицька: 150 років

All day: 120 років від дня народження Зої Гайдай (1902–1965), української оперної та камерної співачки, педагогині

All day: Зоя Гайдай: 120 років

All day: Володимир Скок: 90 років

Національної академії педагогічних наук України

Posted on 04.11.2024 by admin

Версия
Скачать 2
Размер файла 1.69 MB
Дата создания 04.11.2024
Завантажити

Popular
Recent
Random

«Школа – моє життя»
Posted on 27 сентября, 2014 Posted by admin
V міський конкурс юних екскурсоводів-музеєзнавців
Posted on 24 ноября, 2016 Posted by Валентина Єфімова
«Борець за освіту» (до 180-річчя від дня народження Миколи Олександровича Корфа)
Posted on 7 июля, 2014 Posted by admin
КРУГЛИЙ СТІЛ «ШКІЛЬНИЙ МУЗЕЙ: ДОСВІД І ПЕРСПЕКИВИ»
Posted on 17 ноября, 2012 Posted by admin
Каталог музеїв при навчальних закладах України
Posted on 17 ноября, 2012 Posted by admin

Традиції та інновації: діяльність Педагогічного музею України У 2020-2024 рр.
Posted on 4 ноября, 2024 Posted by admin
Семінар-практикум «Подорож у країну мінералів»
Posted on 3 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова
В Одеському художньому музеї відбудеться Осіння дитяча програма
Posted on 3 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова
Презентація нової книги Зірки Мензатюк «Планета диваків»
Posted on 3 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова
Музей війни пропонує школярам провести осінні канікули цікаво й пізнавально
Posted on 3 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова

Києво-Печерська лавра – ключ до знань
Posted on 5 сентября, 2023 Posted by Валентина Єфімова
Віртуальна подорож музеями навчальних закладів Черкас
Posted on 9 марта, 2016 Posted by admin
Всеукраїнська наукова конференція «Освіта Слобожанщини: проблеми, тренди та перспективи»
Posted on 9 марта, 2021 Posted by Валентина Єфімова
Історико-літературний квест у Чернігові
Posted on 4 октября, 2021 Posted by Валентина Єфімова
Круглий стіл «Культурна спадщина України: дослідження, музеєфікація, охорона та збереження»
Posted on 2 декабря, 2016 Posted by Валентина Єфімова

17 All day: Анатолій Дімаров: 100 років All day 17.05.2022 100 років від дня народження Анатолія Дімарова (1922–2014)., українського письменника, патріарха української прози і духовного батька «шістдесятників» Справжнє прізвище Анатолія Дімарова інше. Якби він його зберіг, а точніше, якби воно вціліло у 1920-х, то ми б мали сьогодні видатного українського письменника Анатолія Андрониковича Гарасюту. Але реалії склалися так, що його мама, дружина «куркуля», рятуючи сина і себе від Сибіру, змінила документи, й Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. Народився майбутній письменник 17 травня 1922 року (за ін. даними – 5 травня) на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині. Своє життя він детально описав в одній з найкращих українських мемуарних книжок «Прожити й розповісти: повість про сімдесят літ». Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії, воював на Південно-Західному фронті. Побував в окупації, був поранений. Після одужання деякий час партизанив. У 1949 видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Впродовж 1950-1951 навчався в Літературному інституті ім. М. Горького у Москві, у 1951-1953 – у Львівському педагогічному інституті; потім (1953–1956) – у Вищій партійній школі у Москві. Закінчивши навчання, працював редактором у газетах «Радянська Україна» та «Радянська Волинь», у видавництві «Радянський письменник». Творчий доробок Анатолія Дімарова складає кілька десятків томів. Він є автором нарису «Дві Марії» (1951), збірки оповідань та новел «На волинській землі» (1951), «Волинські легенди» (1956), «Через місточок» (1957), повісті «Син капітана» (1958), збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною» (1959), романів «Його сім’я» (1956), «Ідол» (1961), «І будуть люди» (1964), «Божа кара» (2009) та ін. У 1981 роман у двох книгах «Біль і гнів» був відзначений Державною премією ім. Т.Шевченка. Його твори для дітей: «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Блакитна дитина», «Через місточок», «Для чого людині серце» та ін. Блискучий майстер слова, тонкий стиліст, людина з величезним почуттям гумору. Помер Анатолій Дімаров 29 червня 2014 у Києві. За його повістями «Українська вендета» і «Симон-різник» поставлені художні фільми «Українська вендета» (1990) та «Ізгой» (1992). Останній відзначено премією Гран-Прі міжнародного кінофестивалю у м. Сан-Ремо, Італія, 1993. «Я пишу твори для того, щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання. І посміялась зі мною, і пожурилась»… Водному з своїх останніх інтерв’ю письменник сказав: «Коли пишеться твір, треба вірити його майбутньому читачеві. Тобто треба залишити читачеві простір для його фантазії». Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022–2023 роках» 100 років від дня народження Анатолія Дімарова відзначається на державному рівні. Рішенням Київської міської ради «Про відзначення на території Києва пам'ятних дат та ювілеїв у 2022 році» 100 років від дня народження Анатолія Дімарова відзначається на території м. Києва Read more

19 All day: Йоганн Фіхте: 260 років All day 19.05.2022 «Учений за своїм призначенням є вчитель людського роду», — говорив Йоганн Ґотліб Фіхте, німецький філософ, представник німецької класичної філософії. Народився майбутній філософ 19 травня 1762. З 1794 Працював професором Єнського університету. В 1799 був звинувачений у атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліна і займався читанням публічних лекцій. У своїх перших трактатах Фіхте першочергову увагу приділяє філософсько-моральним проблемам; основу своєї практичної філософії він вбачає у тому, що принципи моралі повинні спиратися на теоретичне обґрунтування, маючи зв'язок із чіткою науковою системою. Також Фіхте розглядав сутність права і держави у руслі власної критичної філософської системи, стрижнем якої є суб'єктивний ідеалізм, ригоризм і активізм; абсолютна свобода волі, існування Бога, безсмертя душі; творчо-етична діяльність абсолютного «Я» як найактивнішої субстанції, що втілює дух, волю, мораль і віру; індивідуального «Я», тотожного індивідуальній свідомості; раціоналізм тощо. Фіхте вважав, що виховання має допомогти німцям усвідомити себе єдиною нацією, що освіта є насамперед способом оволодіння національною культурою та через неї – культурою загальнолюдською. Вчення "Я" Фіхте з погляду педагогіки особливо важливе своїм акцентом на незалежність та активність людської особистості. Вчення Фіхте справило вагомий вплив на розвиток європейської правової та політичної думки XIX-XX ст. Фіхтеанство стало одним із найвпливовіших зовнішніх джерел українського романтичного мислення. У 1805 Фіхте був офіційно запрошений на кафедру філософії Харківського університету, але за його особистою рекомендацією до Харкова прибув правознавець і філософ Й.-Б. Шад. Праці Фіхте першим на території України почав видавати викладач однієї з харківських гімназій С. Єсікорський. Ідеї Фіхте використовували у своїй творчості М. Максимович, М. Шашкевич, П. Юркевич та багато інших філософів, правознавців, письменників. Read more

20 All day: Іван Чендей: 100 років All day 20.05.2022 Сьогодні виповнюється 100 років від дня народження Івана Чендея ‒ одного з найвідоміших українських письменників ХХ ст, кіносценариста, лавреата Шевченківської премії, автора сценарію «Тіней забутих предків». Народився письменник 20 травня 1922 р. на Закарпатті. Освіту здобув у Хустській державній реальній гімназії та Ужгородському державному університеті. У 1955 p. світ побачила перша збірка оповідань письменника «Чайки летять на Схід». Далі виходять друком збірки «Вітер з полонин» (1958), «Ватри не згасають» (1960), «Чорнокнижник» (1961), «Поєдинок» (1962), «Терен цвіте» (1967), «Зелена Верховина» (1975), «Свалявські зустрічі» (1977), «Теплий дощ» (1979), «Кринична вода» (1980) та ін. Паралельно, виходять друком романи «Птахи полишають гнізда…» (1965) та «Скрип колиски» (1989). Окрім прози, Іван Чендей писав також і кіносценарії, займався упорядкуванням фольклорних матеріалів та перекладами з угорської мови. Найкращим у творчому доробку Івана Чендея є сценарій до одного зі знакових кінофільмів ХХ століття ‒ «Тіні забутих предків», який він написав разом із геніальним українським режисером Сергієм Параджановим. Цей фільм і сьогодні займає 1-шу позицію в списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. Цікаво, що відомий у всьому світі Гарвардський університет додав цю стрічку до списку обов’язкових для перегляду усім своїм студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. Діяч активно займався громадською діяльністю: двічі очолював Закарпатську організацію Спілки письменників України, був головою Закарпатського відділення Українського фонду культури в 1990-х рр. Громадський діяч, відіграв також важливу роль у створенні та відкритті меморіальних музеїв художників Ф. Манайла та А. Коцки. Помер Іван Чендей 29 листопада 2005 р. Похований у м. Ужгород. Щорічно в Ужгороді проводять кількаденний літературний фестиваль, присвячений Івану Чендею. За традицією, він проходить в Ужгороді, де жив та працював письменник, та в його рідному селі Дубовому на Тячівщині. Родина ж письменника заснувала щорічний всеукраїнський конкурс малої прози з дня народження Івана Чендея. Цьогоріч відбудеться 5-й, ювілейний, конкурс. Постановою Верховної Ради України № 6406 «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках» ювілей Івана Чендея відзначається на державному рівні. Read more

24 All day: Кирило Стеценко: 140 років All day 24.05.2022 #ПедагогічнийКалендар2022 24 травня виповнюється 140 років від дня народження композитора, диригента, педагога Кирила Стеценка (1882–1922). Народився Кирило Стеценко в селі Квітках (тепер Черкащина) в сім’ї художника-самоука. Навчався в Софійській духовній школі, Київській духовній семінарії, музичному училищі російського музичного товариства та Музично-драматичній школі Миколи Лисенка. Мешкав і працював у Києві, Білій Церкві, Тульчині, Тиврові, Олександрівську-Грушевську, Голово-Русаві, Ямполі, Вінниці та Веприку. Значне місце у житті Кирила Стеценка займала педагогічна діяльність. Його прізвище вже за життя називали серед прізвищ відомих музичних педагогів. Попри короткий вік (39 років), композитор провадив активну педагогічну практику, зробивши свій вклад до національної методики викладання музики та співу. З 1902 року він керував семінарським хором. По закінченні семінарії працював учителем у Київській церковно-вчительській школі, згодом викладав спів у школах в Олександрівську-Грушевську, у Білій Церкві, у Вінниці, а потім у Києві вчителем семінарії.. Писав хорові твори, деякі з них виконувались студентським хором Київського університету. З 1910 року викладав церковний спів у Тиврівському духовному училищі. Брав активну участь в організації музичного життя і музичної освіти в Києві, організував кобзарську школу. Працював у музичному відділі Міністерства освіти, з 1919 року керував музично-хоровою секцією музичного відділу «Дніпросоюз» (Київ). Був ініціатором та організатором мандрівних хорових капел, з однією з них концертував на Поділлі. Дбав про покращення справ з фотодруку та бібліотечної справи. Вчителював у Музично-драматичному інституті ім. Лисенка, був одним з організаторів Всеукраїнського музичного товариства ім. Леонтовича, також організатор і учасник багатьох шевченківських концертів. З грудня 1920 року проживав у с. Веприк на Київщині, де 29 квітня 1922 року пішов з життя. Рішенням Київської міської ради від 15.04.2022 140 років від дня народження Кирила Стеценка відзначається на території Києва. #КМДА #Депкультури Read more

29 All day: Йосип Каракіс: 120 років All day 29.05.2022 Йосип Каракіс народився у місті Балта (нині Одеська область) 29 травня 1902. У 1909–1917 навчався у Вінницькому реальному училищі. Одночасно відвідував рисувальний клас Абрама Черкаського (учня Олександра Мурашка та Миколи Пимоненка), який на схилі віку подарує учневі книжку про себе з проникливим написом: «Дорогому Йосипу Юлійовичу та його сім'ї від старого вчителя та друга, 3. XI. 1966». За два роки до смерті Каракіс додав до напису: «Скромного, талановитого, всім відомого художника – мого першого вчителя – не забуду до останнього подиху». З 1918 Каракіс працює художником-декоратором у Вінницькому міському театрі (трупа Гната Юри, Амвросія Бучми, Михайла Крушельницького). З 1921 – художник Вінницького губполітпросвіту (у комісії з охорони пам'ятників). Тут він формує для Вінницького музею картинну галерею та бібліотеку із зібрання княгині Браницької у Немирові. У 1922 вступає на юридичний факультет Інституту народного господарства, у 1923 – на живописний факультет Київського художнього інституту, одночасно працюючи театральним художником; у 1925–1926 навчається під керівництвом Миколи Бурачека, одного із засновників (і президента) Української державної академії мистецтв. У 1925 переводиться третього курсу живописного факультету на перший курс архітектурного, який і закінчує в 1929. У інститутських викладачів Каракіс пройшов повною мірою не лише теоретичну, а й добру практичну школу. Про своє ставлення до вчителів Й. Каракіс залищив такий запис: «Кожен з нас віддав себе сповна нашій професії, Прикладом цього були наші вчителі. Фактично, на схилі років ми можемо оцінити їх по-справжньому. Це найвизначніші фахівці архітектури нашої країни: О. Вербицький, В. Риков, П. Альошин, М. Даміловський, Ю. Соколов, Д. Граве, Г. Зейберліх, В. Меллер, С. Колотов та ін., які для нас дорогі так, як батьки – своїм дітям, і добра пам'ять про них залишиться на все життя». З 1931 Каракіс – позаштатний асистент кафедри архітектурного проектування Київського будівельного інституту, з 1933 – доцент цієї кафедри. З 1963 по 1976 – керівник відділу проектування шкільних будівель КиївЗНДІЕП (зональний науково-дослідний і проектний інститут). Про ставлення учнів до свого педагога свідчить такий факт. У 1982 учні Каракіса (І. Руліна, К. Слівак, В. Кацин) подарували йому світлину, де вони сфотографовані на тлі «київського хмарочоса» – однієї з будівель свого вчителя (житловий будинок біля входу в метро «Арсенальна»). На звороті напис: «Дорогому вчителю, майстру, другу, чий талант і працелюбність завжди були для нас недосяжним зразком». Йосип Каракіс – автор десятків будівель, які стали згодом пам'ятками архітектури і ряду типових проєктів. В цілому, за його проєктами побудовано понад 4500 шкільних будівель (будівництво продовжується і понині). Помер Й. Каракіс 23 лютого 1988. Похований на Байковому цвинтарі поряд з матір'ю. У підготовці цього тексту використану статтю Андрія Пучкова «Киевский архитектор Иосиф Каракис: К вопросу о ковке мастера в тиглях советской епохи» (МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія. 2013. Вип. 9. С. 176-209). Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022–2023 роках» 120 років від дня народження Йосипа Каракіса відзначається на державному рівні. Рішенням Київської міської ради «Про відзначення на території Києва пам'ятних дат та ювілеїв у 2022 році» 120 років від дня народження Йосипа Каракіса відзначається на території м. Києва Read more

30 All day: Костянтина Малицька: 150 років All day 30.05.2022 150 років від дня народження Костянтини Малицької (1872–1947), української письменниці, педагогині «Боротьба за виховання національної еліти – боротьба за майбутнє народу, а майбутнє має лише той народ, який розвиватиметься на своєму ґрунті. Вся система шкільної освіти повинна бути пройнята національним духом». Ці слова належать Костянтині Малицькій, яка народилася 30 травня 1872 в селі Кропивник (нині – Калуський район Івано-Франківської області). У 1889 майбутня педагогиня і письменниця закінчила Станиславівську державну гімназію і продовжила навчання дівчина у Львівській державній семінарії. У 1892 отримала диплом народної вчительки і повернулась на Станиславівщину, у Галич, де пропрацювала вчителькою 11 років. Потім учителювала у п’ятикласній школі села Лужани неподалік Чернівців, де познайомилася з редакторами газети «Буковина» Я. Веселовським і журналу «Промінь» І. Герасимовичем, який запропонував їй увійти до складу редколегії, приятелювала з Є. Ярошинською, та О. Кобилянською. Літературну діяльність розпочала у 1896 першими віршами у журналі «Дзвінок». Потім її твори публікувались у виданнях «Світ дитини», «Молода Україна», «Нова хата», «Промінь», «Учитель», «Рідна школа» та ін. Авторка збірок віршів та оповідань «Малі герої» (1899), «З трагедії дитячих душ» (1907), драматичних сценок «Під нову зорю» (1906), «В лісі» (1913), «Вінок на могилу Шевченка» (1914), «Козацькі діти» (1914), «Русалка Дністрова» (1914). Використовувала псевдоніми Віра Лебедова, Стефан Горський, Віра Кропивницька, Чайка Дністрова. Перлиною творчості К. Малицької став вірш «Чом, чом, земле моя» (1904). З 1906 і до початку Першої світової війни редагувала журнал «Дзвінок», працювала в педагогічних товариствах «Рідна школа», «Крайове товариство охорони дітей і опіки над молоддю» та активно співпрацювала з «Просвітою». Педагогічну працю поєднувала з участю в жіночому русі. За її активної участі в 1908 на основі об’єднання «Клубу русинок» та «Кружка українок» було створено нове товариство «Жіноча громада». Після захоплення Галичини російськими військами її арештували і у травні 1915 відправили в Красноярськ, а звідти – по Єнисею в Тунгуський край. Згодом вона писала: «Єдиною нашою провиною було, що ми „мазепинці”, і не вітали російської армії хлібом-сіллю». Покарання відбувала в поселенні Пінчуга над Ангарою. Після Лютневої революції 1917 К. Малицькій вдалося вирватися з глушини, якийсь час вона проживалав Єнисейську, потім у Красноярську, де організувала школу ім. Івана Котляревського, була в ній першою вчителькою та директоркою. У 1921 стараннями К. Малицької та її учнів школа дала в Красноярську перший український Шевченківський концерт. Того ж року вона змогла повернутися до Львова, де енергійно взялася до роботи в школі ім. Т. Шевченка, яку згодом очолила. З 1930 до 1939 К. Малицька – член редакції журналу «Нова хата». В цей час К. Малицька захопилася кооперативним рухом, створила крамниці для фінансової допомоги освітянам, працювала в психотехнічній секції, яка запровадила в школах тестування, анкетування. У 1934 за її безпосередньої участі було підготовлено понад 500 тестів для визначення в учнів ступеня концентрації їхньої уваги, абстрактного мислення, зорової та вербальної пам’яті, вміння орієнтуватися в просторі. З 1944 працювала у Львівській бібліотеці АН УРСР (нині – Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника), де укладала бібліографію української дитячої літератури. У січні 1947, повертаючись з роботи, вона впала і зламала ногу, довго пролежала на холодній землі й захворіла. Померла К. Малицька 17 березня 1947, похована на Личаківському цвинтарі поряд з могилою матері. Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022–2023 роках» 150 років від дня народження Костянтини Малицької відзначається на державному рівні. Read more