Лист Василя Сухомлинського до Олександра Дзеверіна від 24 січня 1959 р.

Педагогічний музей України

Лист Василя Сухомлинського до Олександра Дзеверіна від 24 січня 1959 р.

Events in Декабрь 2020

«Школа – моє життя»

V міський конкурс юних екскурсоводів-музеєзнавців

«Борець за освіту» (до 180-річчя від дня народження Миколи Олександровича Корфа)

КРУГЛИЙ СТІЛ «ШКІЛЬНИЙ МУЗЕЙ: ДОСВІД І ПЕРСПЕКИВИ»

Каталог музеїв при навчальних закладах України

Традиції та інновації: діяльність Педагогічного музею України У 2020-2024 рр.

Семінар-практикум «Подорож у країну мінералів»

В Одеському художньому музеї відбудеться Осіння дитяча програма

Презентація нової книги Зірки Мензатюк «Планета диваків»

Музей війни пропонує школярам провести осінні канікули цікаво й пізнавально

До 145-річчя педагогічного періодичного видання «Bukowiner Padägogische Blätter» («Буковинські педагогічні листки», Чернівці, 1873)

Нічна екскурсія«В гостях у князя Любомирського»

V науково-практична конференція «Музейна педагогіка – проблеми, сьогодення, перспективи»

Віртуальний освітній проєкт «Педагогічні рефлексії»: Методика Василя Сухомлинського

Мама, тато та малята люблять в Слободі гуляти!

All day: Гуго Гаудіг: 160 років

All day: Микола Плеванко: 130 років

All day: Микола Матіїв-Мельник: 130 років

All day: Ігор Лоський: 120 років

All day: Андрій Алиськевич: 150 років

All day: Валентина Маркіна: 110 років

All day: Святослав Караванський: 100 років

All day: Юліян-Корнило Дзерович: 150 років

Національної академії педагогічних наук України

Name: Юліян-Корнило Дзерович: 150 років
Start: 2021-01-03T00:00:00+02:00
End: 2021-01-03T23:59:59+02:00

Posted on 13.10.2024 by admin

Версия
Скачать 15
Размер файла 246 КБ
Дата создания 13.10.2024
Завантажити

Popular
Recent
Random

«Школа – моє життя»
Posted on 27 сентября, 2014 Posted by admin
V міський конкурс юних екскурсоводів-музеєзнавців
Posted on 24 ноября, 2016 Posted by Валентина Єфімова
«Борець за освіту» (до 180-річчя від дня народження Миколи Олександровича Корфа)
Posted on 7 июля, 2014 Posted by admin
КРУГЛИЙ СТІЛ «ШКІЛЬНИЙ МУЗЕЙ: ДОСВІД І ПЕРСПЕКИВИ»
Posted on 17 ноября, 2012 Posted by admin
Каталог музеїв при навчальних закладах України
Posted on 17 ноября, 2012 Posted by admin

Традиції та інновації: діяльність Педагогічного музею України У 2020-2024 рр.
Posted on 4 ноября, 2024 Posted by admin
Семінар-практикум «Подорож у країну мінералів»
Posted on 3 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова
В Одеському художньому музеї відбудеться Осіння дитяча програма
Posted on 3 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова
Презентація нової книги Зірки Мензатюк «Планета диваків»
Posted on 3 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова
Музей війни пропонує школярам провести осінні канікули цікаво й пізнавально
Posted on 3 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова

До 145-річчя педагогічного періодичного видання «Bukowiner Padägogische Blätter» («Буковинські педагогічні листки», Чернівці, 1873)
Posted on 15 февраля, 2018 Posted by Валентина Єфімова
Нічна екскурсія«В гостях у князя Любомирського»
Posted on 13 июня, 2018 Posted by Валентина Єфімова
V науково-практична конференція «Музейна педагогіка – проблеми, сьогодення, перспективи»
Posted on 8 мая, 2017 Posted by Валентина Єфімова
Віртуальний освітній проєкт «Педагогічні рефлексії»: Методика Василя Сухомлинського
Posted on 5 мая, 2020 Posted by Валентина Єфімова
Мама, тато та малята люблять в Слободі гуляти!
Posted on 2 октября, 2018 Posted by Валентина Єфімова

5 All day: Гуго Гаудіг: 160 років All day 05.12.2020 160 років від дня народження Гуго Гаудіга (Hugo Gaudig; 1860–1923), німецького педагога, засновника педагогіки особистості Гуго Гаудіг народився 5 грудня 1860 в містечку Штьокей (Гарц) у родині сільського священника та інспектора шкіл. Закінчив місцеву школу та гімназію в Нордгаузені. Далі вивчав теологію та філософію в університеті Галле. У 1883 захистив дисертацію «Основні принципи естетики Шопенгауера». У 1887 Гаудіг зайняв посаду в реальній гімназії в Гері, а в 1896 – директора вищої школи для дівчат та жіночої учительської семінарії в Галле. У 1900 Гуго Гаудіг став керівником вищої школі для дівчат, яка в тому ж році об’єдналася з жіночою учительською семінарією в Лейпцигу. У 1907 Гаудіг очолив II міську школу для дівчат, яка перетворилася на практичний центр його реформаторської педагогіки. У центрі педагогічної системи Гаудіг бачив особистість. Процес навчання, на його думку, це вільна розумова діяльність, а вчитель має бути помічником-порадником. Учень сам повинен визначати мету, засоби та етапи своєї роботи. Найскладнішим, на думку Гаудіга, було те, як підвести дитину до самостійної діяльності. Педагог зазначав, що починати виховувати в учнів самостійність треба з першого шкільного дня. Центральним поняттям його педагогіки особистості було самовдосконалення. Учням, на його думку, вчитель має показувати лише шляхи, як можна самостійно набути знань. У школі Гаудіга особливе місце в навчальному процесі відводилося географії та краєзнавству. Свої педагогічні ідеї педагог викладав у публіцистиці та в численних доповідях під час подорожей по країні та за її межами. Особливий вплив педагог-реформатор мав на країни Балтики. У 1922 Гуго Гаудіг відвідав Латвію на запрошення латвійських педагогів. У Педагогічному осінньому тижні в Ризі взяли участь понад тисяча педагогів. Серед кількох десятків праць Г. Гаудіга: «Дидактичні дрібниці» (1904), «Дидактичні прелюдії» (1909), «Погляд у майбутнє німецької школи» (1915), «Школа на службі становлення особистості» (1917) та ін. Школа Гаудіга після І світової війни вважалася центром німецької реформаторської педагогіки. Помер Гуго Гаудіг 2 серпня 1923. У 1927 школу, в якій він працював, було названо «школою Гаудіга». У 1933 нацистський режим заборонив діяльність школи. Лише у 1951 Шарлотта Мюллер, педагогиня і колишня учениця Гаудіга, ставши керівницею середньої технічної школи №1 у Лейпцигу, спробувала втілити в життя педагогічні ідеї свого вчителя. З її ініціативи в 1954 цій школі було присвоєне ім’я Гуго Гаудіга. Його ім’я носять також вулиці в Берліні, Дортмунді, Ольденбурі, Зольтау. Read more

9 All day: Микола Плеванко: 130 років All day 09.12.2020 Микола Плевако народився 9 грудня 1890 в с. Дворічна (нині селище міського типу Харківської обл.). Початкову освіту отримав у місцевих церковнопарафіяльній та селянській двокласовій школах. У 1916 закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету. З 1917 – директор Державної української гімназії імені Б.Грінченка, організованої ним же на базі його рідної 2-ї чоловічої гімназії. Завідував курсами українознавства для учителів середніх шкіл Харківщини, був комісаром Харківської шкільної округи та брав активну участь в організації курсів українознавства по всій Харківській губернії. Професор історії української літератури в Кам’янець-Подільському університеті (1919-1921), завідувач університетською бібліотекою. Працював редактором видавничого відділу Подільської губернського крайової управи. Наприкінці 1920 переїхав до Києва, де до осені 1922 працював професором українознавства Київського архітектурного інституту, а також, викладачем української мови та літератури в Мироцькому механічному технікумі (поблизу Києва). Згодом повернувся до Харкова, де став професором української літератури Харківського інституту народної освіти, керував кафедрою української літератури на факультеті соціального виховання (1922-1924), пізніше – кафедрою української літератури факультету професійної освіти (1924-1928). Водночас викладав українську літературу та дитячу літературу в харківському Педагогічному технікумі ім. Г.Сковороди. М.Плевако – відомий літературознавець, бібліограф, член редакційної колегій газет «Рідне слово» і «Нова громада», член ради та голова видавничої секції харківської «Просвіти». Член Комісії новітнього письменства Всеукраїнської академії наук, а також з 1926 – керівник Кабінету бібліографії інституту Т.Шевченка у Харкові. З 1934 по 1938 працював в АН УРСР у Києві. Автор близько ста наукових, науково-популярних та навчальних посібників, нарисів а також двотомної праці «Хрестоматія нової української літератури» (1924, 1926). За обвинуваченням «у приналежності до контрреволюційних націоналістичних організацій» у 1938 його заарештували. М. Плевако помер у засланні в квітні 1941 в с. Вишньовка Акмолинської області Казахстану. В 1962 реабілітований. Read more

11 All day: Микола Матіїв-Мельник: 130 років All day 11.12.2020 130 років від дня народження Миколи Матіїва-Мельника (1890–1947), українського письменника, журналіста, педагога Микола Матіїв-Мельник народився 11 грудня 1890 в гуцульському містечку Яблунів (тепер Косівського району Івано-Франківської області). Після закінчення місцевої школи навчався у гімназії в Коломиї. Далі навчався в університетах Чернівців, Львова і Відня. Влітку 1915 направлений до мобілізаційного табору в містечку Фойтсберг в Штирії (Австрія) і скерований до старшинської школи. В складі Українських січових стрільців (УСС) М. Матіїв-Мельник пройшов всі лихоліття війни, був поранений. На початку 1918 з пораненням повернувся додому і відразу влаштувався на посаду вчителя в приватну гімназію м. Чорткова. Його прийняли посеред навчального року, оскільки він міг викладати українську та німецьку мови, був добрим знавцем рідної та європейської літератури, грав на скрипці, керував хором. В 1927 переїхав до Львова, брав участь в громадському житті та вчителював у гімназіях, в учительській семінарії українського педагогічного товариства у Львові, з 1928 у Львівській приватній гімназії сестер-василіянок та інших приватних навчальних закладах. З установленням радянської влади спершу мав надії на відродження українського духу, навіть вступив до спілки письменників України (в 1940). Він був серед тих, хто готував Акт проголошення Української Держави 30 червня 1941, очолював тоді літературну студію українського радіо у Львові. М. Матіїв-Мельник – автор прозових творів, різних публіцистичних промов та відозв, а ще він любив віршувати. На фронтах І світової війни писав патріотично-ліричні твори, зокрема, вірші «Журавлі», «І впаде в прах Єрихон ...», «Дефіляда». Спершу твори письменника друкувалися побачила в численних періодичних виданнях: «Діло», «Новий час», «Літопис Червоної калини» та ін. У шкільних читанках друкувався його український переклад «Слово о полку Ігоревім», який вийшов окремо. Починаючи з 1920-х почав випускати збірки творів. В Коломиї вийшло дві книжки – поема «На ріках вавилонських» (1921) та збірка оповідань «По той бік греблі» (1922). Пізніше побачили світ збірки оповідань «За рідне гніздо», «Крізь дим і згар», «На чорній дорозі», поеми «Паде пожовклий лист», «Іларіон», «Ефіяльт». Писав також для дітей – «В скарбоні серця» (Снятин, 1992), «Новели» (Косів, 1993), «Твори» (Львів, 1995). 1944 виїхав до Австрії, викладав у таборі для переміщених осіб (м. Зальцбург). З 1947 жив у США. Помер 28 вересня (за ін. даними 28 листопада) 1947 у м. Нью-Гейвен (США). Частина рукописної спадщини зберігається у родини письменника в США. 1990 на будинку, в якому він народився, встановлено меморіальну дошку, 1991 на подвір’ї Яблунівської середньої школи відкрито йому пам’ятник. Read more

15 All day: Ігор Лоський: 120 років All day 15.12.2020 120 років від дня народження Ігоря Лоського (1900–1936), українського історика, педагога, учасника бою під Крутами Ігор Лоський Народився 15 грудня 1900 у місті Люблін у родині історика права, українського громадського та політичного діяча, дипломата Костянтина Лоського. Разом з іншими гімназистами у січні 1918 вступив до Студентського куреня армії УНР. Брав участь у Бою під Крутами, в якому був важко поранений. Написав спогади про цю подію під назвою «Крути». Згодом працював у Міністерстві закордонних справ УНР. Після Визвольних змагань перебував на еміграції. Спочатку перебував у Відні, де 1921 став студентом Українського вільного університету. Згодом університет переносять до Праги, де І. Лоський продовжує навчання до 1927. Під час навчання брав також активну участь в українському громадському житті, став одним із засновників товариства «Український стяг». 1927 продовжив студії в Українському науковому інституті в Берліні. Навчався під керівництвом професора Дмитра Дорошенка. Особливо цікавився періодом Гетьманщини, підготував монографію про Івана Богуна. У Німеччині написав праці «Українці на студіях у Німеччині в ХVI-ХVІІІ століть» (1931) й «Українські студенти в Ростоку й Кілі» (1932). 1932 переїхав до Львова. За сприяння митрополита Андрея Шептицького отримав посаду учителя Малої греко-католицької семінарії, де викладав історію та французьку мову, а також одночасно обіймав посаду співредактора часопису «Хліборобський шлях». Писав та друкував історичні нариси та статті в багатьох українських часописах та видавництвах, зокрема «Новий час», «Червона калина», «Нова хата», «Життя та знання». Написав кілька монографій з історії Гетьманщини ХVІІ й ХVІІІ століття. Досліджував також роль української жінки в історії. Першу свою працю про українських жінок – «Жінка в добі Хмельниччини» опублікував в україномовному часопису української діаспори США «Свобода» (Нью-Йорк, 1934), а працю «Українка часів Козаччини» – в громадсько-політичному часопису Союзу українок «Жінка» (Львів, 1935). Вже після його смерті часопис «Свобода» опублікував працю «Українська жінка в Козацьку добу» (Нью-Йорк, 1941), а газета «Незборима нація» – працю «Марія Тарасенко» (Київ, 2009). У цих працях І.Лоський висвітлив суспільно-правовий стан української жінки, її роль в українській історії та культурі, її освіту, одяг, сімейні відносини, гостинність, побут. Ігор Лоський помер раптово 27 травня 1936 у Львові на 36-му році життя. Read more

17 All day: Андрій Алиськевич: 150 років All day 17.12.2020 Андрій Алиськевич народився 17 грудня 1870 в с. Залуква (нині Івано-Франківська обл.). Здобув вищу освіту (класична німецька та слов'янська філологія, історія мистецтв) у Відні, Львові та Граці. У 1895 розпочав педагогічну діяльність у Львові, згодом у Бродах. Займався науковими дослідженнями з історії німецької літератури. З 1900 — директор третьої, а згодом четвертої гімназій у Львові, а також член Руського педагогічного товариства, голова його редакційної комісії (1909). А. Алиськевич був співзасновником і почесним членом товариства «Взаємна поміч українського вчительства», а також головою Товариства шкільної допомоги для бідних учнів ім. святого Кирила. У Львові 1904,1906-1908 рр. — редактор дитячого ілюстрованого художньо-педагогічного журналу для дітей і молоді «Дзвінок».1909 став директором жіночої учительської семінарії і міської школи ім. Т.Шевченка у Львові, наступного року — директором гімназії в Перемишлі, а вже з 1918 — директором гімназії в Дрогобичі. Працював у Міністерстві народної освіти УНР в Кам’янці-Подільському, член Комітету для реформ середнього шкільництва. У 1919 Андрія Антоновича призначили радником міністерства та направили делегатом до Відня й Праги для організації видання шкільних підручників. У співавторстві з Р.Гамчикевичем написав підручники з німецької мови: «Вправи німецкі для ІV кляси середних шкіл» (Л., 1913), «Німецкі вправи. Для другої кляси шкіл середних» (Л., 1914), «Німецкі вправи для першої кляси шкіл середних» (Л., 1915), «Німецкі вправи для ІІІ кляси середних шкіл. Ч. 1» (Перемишль, 1917) та ін. З 1920-1922 на Закарпатті був директором гімназії у Берегові, наступні роки — Ужгородської гімназії, гімназії у Великому Бичкові. Займався пластовою діяльністю з 1921 у Берегові, а згодом в Ужгороді. Помер А. Алиськевич 25 березня 1949 у Празі. Read more

24 All day: Валентина Маркіна: 110 років All day 24.12.2020 Валентина Маркіна народилася 24 грудня 1910 у с. Теплівці (Полтавської області) в сім’ї вчителя. Закінчила Прилуцький педагогічний технікум у 1929, а в 1937 — історичний факультет Московського педагогічного інституту. У 1944-1945 заочно навчалась в аспірантурі при кафедрі історії середніх віків Московського державного університету ім. М. Ломоносова. З 1929 розпочала педагогічну діяльність, спочатку працювала учителем у с. Наталівка на Полтавщині, а з 1930 викладала історію в школах Києва та Москви, в Удмуртському педагогічному інституті у місті Іжевську. З 1945 працювала у Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка, з яким пов’язала всю свою подальшу наукову та педагогічну діяльність. У 1962 захистила докторську дисертацію і невдовзі одержала звання професора. Протягом 1961-1984 В.Маркіна завідувала кафедрою історії стародавнього світу і середніх віків. Педагогічну діяльність Валентина Олексіївна поєднувала з плідною науко-дослідною роботою. Вона автор понад 70 наукових праць, у тому числі монографій «Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII века (социально-экономическое развитие)» (К., 1961), «Крестьяне Правобережной Украины: конец XVII — 60-е годы XVIII века» (К., 1971). Співавтор і член редколегії багатотомної «Історії Української РСР» та ін. Померла Валентина Маркіна 24 липня 1990 в Києві. Похована на Байковому цвинтарі. Read more All day: Святослав Караванський: 100 років All day 24.12.2020 100 років від дня народження Святослава Караванського (1920–2016), українського поета, мовознавця, перекладача, правозахисника Святослав Караванський народився 24 грудня 1920 в Одесі. У 1938–1939 роках навчався в Одеському індустріальному інституті і заочно – інституті іноземних мов. Протягом 1940–1941 служив у Червоній армії. Під час війни потрапив у німецький полон. Звільнившись у 1942, навчався в Одеському університеті, брав участь у підпіллі ОУН(б). За допомоги оунівських зв'язків із румунами Караванського в 1944 десантували з літака на територію СРСР. Однак за кілька днів С. Караванського заарештували. 1945 військовий трибунал присудив йому 25 років таборів. З радянського ув'язнення Караванського звільнили майже через 16 років за амністією. У 1962 вступив на заочний відділ філологічного факультету Одеського університету. Караванський активно виступав проти русифікації й за розвиток і підтримку української мови. За написану 1965 самвидавну статтю «Про одну політичну помилку» із критикою русифікації вищої школи Караванського заарештували і відправили в табори суворого режиму. Загалом він провів за ґратами у радянських концтаборах 31 рік. В ув’язненні розпочав працювати над «Словником рим української мови» (до нього в Україні нічого подібного не створювали: Караванський самостійно склав близько 60 000 римованих пар слів). У грудні 1967, коли його дружині відмовили у побаченні з чоловіком, вона написала заяву начальнику табору і копію Генсекретарю ЦК КРПС Леоніду Брежнєву: «Оскільки ви за 18 років не можете виправити мого чоловіка, то прошу його розстріляти, а не знущатися з нього». Ця її заява облетіла цілий світ. Караванський один працював, як велика мовознавча інституція: проживаючи з 1979 в США, випустив у світ надзвичайно популярні «Практичний словник синонімів української мови» (1993), «Російсько-український словник складної лексики» (1998). Останні два словники кілька разів перевидавалися. Якось Альбер Камю, який багато мандрував світом, на питання, ким він себе вважає і де його батьківщина, відповів: «Моя батьківщина – французька мова». Те саме міг би сказати про себе й Святослав Караванський, який сам був і мовою, і Україною. Він зробив величезний внесок у розвиток української мови; сьогодні його працями користуються не лише філологи. Помер Святослав Караванський 17 грудня 2016 р. в Балтиморі (США). Read more