Як часто ми відвідуємо музей похапцем, не звертаючи увагу на деталі, підписи, слова екскурсоводів? А все це і складається в одну велику подорож музеєм. Тому один день на рік ми приділяємо увагу лише одному експонату. Цьогоріч – це фото першої вчительки та лист-спогад до нього.

У фондах музею зберігається фото Людмили Сідлецької та лист-спогад її учня Івана Паламарчука, який і передав ці матеріали до нашого музею.

Цей лист є вдалим прикладом неспішного мистецтва, адже в його тексті йдеться про неспішне споглядання та дискусію опісля. Пропонуємо ознайомитися з фрагментами листа.

Далекий осінній 1920 рік: «Був морозний ранок, всі дерева вкриті інієм. Приходить на урок Людмила Костянтинівна, і говорить: «Діти, ми зараз вийдем в шкільний сад і поглянем навкруги, який чудовий ранок».

Ми вийшли в сад. Саме сходило сонце, мороз дерева в інії.

Через 3-5 хвилини ми зайшли в клас. Кожен з нас думав, що буде далі. Вчителька сказала: «А тепер, діти, опишіть цей ранок, який ви спостерігали. Тільки ваш опис повинен вміститися в трьох-чотирьох реченнях. Вона слідкувала за нашою роботою.

Потім кожен з нас зачитував свій мініатюрний твір. Вчителька запропонувала назвати, хто краще описав ранок.

Учні охоче називали кращі роботи  і пояснювали, чому»

На фото ми бачимо інтелігентну, вишукану, красиву жінку. Самі ж учні казали про неї: «Вчителька благородної душі і щирого серця. Всі ми любили і поважали її за щирість, працелюбність і справедливість».

Дорогі друзі, пропонуємо і вам згадати свого вчителя. Це не обов’язково має бути вчитель зі школи, це може бути хтось із ваших рідних, друзів, адже справжній учитель — не той, хто тебе постійно повчає і виховує, а той, хто допомагає тобі стати самим собою.