(до 175-річчя від дня народження Михайла Петровича Драгоманова)

 Як педагог, теоретик і практик освітянської справи М. Драгоманов українському і європейському загалу майже не відомий. Між тим, його педагогічні роздуми багато в чому випереджали час, формували той фундаментальний пласт, від якого беруть джерела педагогічні вчення і роздуми більш пізніх мислителів, а сьогодні є інтелектуальним містком для входження України до Європейського Союзу.

Михайло Петрович Драгоманов народився 18 (30) вересня 1841 р. в м. Гадячі на Полтавщині в родині небагатих дворян. Батьки його — нащадки козацької старшини, чим Михайло пишався.
З 1849 до 1853 року він навчався в Гадяцькому повітовому училищі. Вже там захоплювався античним світом, мовами, історією. Після училища вчився в Полтавській гімназії. Восени 1859 р. Михайло Драгоманов став студентом історико-філологічного факультету Київського університету ім. Святого Володимира.

Першим історичним виступом Драгоманова як громадського діяча можна вважати його прилюдний виступ над труною Т. Шевченка у Києві в травні 1861 року, коли останки Кобзаря перевозили на Україну. Він був серед тих, хто зустрічав труну на березі Дніпра і супроводжував її до пароплава на Канів.
 Після закінчення університету й захисту дисертації «Імператор Тиберій» став приват-доцентом, викладав історію. У 1875 році був звільнений з посади як «політично неблагонадійний». Після Емського указу в 1876 році Драгоманов вимушений був емігрувати. Спочатку їде до Відня, потім у Женеву (Швейцарія), де живе до 1889 р.  Михайло Петрович у Женеві організовує друкарню та разом зі своїми прихильниками видає український часопис «Громада», твори українських письменників. У цій друкарні побачили світ і твори Т. Шевченка, і роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні», й багато інших. У 1889 р. на запрошення уряду Болгарії Драгоманов їде до Софії, де займає кафедру історії в тодішній Софійській вищій школі (тепер університет). Помер Михайло Драгоманов 8 (20) червня 1895 року на 54 році життя в Софії, там і поховали його на Центральному кладовищі. На могилі встановлено пам’ятник роботи українського скульптора Михайла Паращука.

Інтерес до педагогіки М. Драгоманов виявив ще під час навчання в університеті. Вже тоді брав активну участь у діяльності недільних шкіл, а згодом — і Тимчасової педагогічної школи. Як відомо, у створенні недільних шкіл в Україні значна заслуга тодішнього попечителя Київського навчального округу М. Пирогова. Не дивно, що М. Драгома­нов тепло згадував про нього, виступав на студентських зборах на його захист, коли вченого було звільнено з посади.

Діяльність недільних шкіл поставила на порядок денний як одне з важливих питання про мову навчання в системі початкової освіти. Новим шкільним статутом 1864 р. українська мова була витіснена зі школи. Вчений-педагог справедливо називає цей акт проявом шовіністичної політики російського уряду. На його думку, народна освіта і народна школа не можуть існувати без живої народної мови. Він чітко визначив своє ставлення до цього питання, вважаючи, що навчання дітей чужою для них мовою гальмувало б розвиток шкільництва: «…З усіх ознак національних найясніша мова. Вона має найбільше практичної ваги, бо мова є спосіб, котрим люди розуміються, через який іде до людей освіта» (Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу. — Львів, 1892. — С. 282). Свої міркування вчений виклав у статті «О педагогическом значении малорусского языка», вміщеній у «Санкт-Петербургских ведомостях» (1806. — № 93). У статті автор досліджує першочергове значення народного елемента в навчанні, порушує питання про роль народної мови, літератури, історії. Слушно пише про те, що наро­дові не досить однієї грамоти, йому потрібна освіта, інакше він засуджений на моральне дитинство. Педагог зобов’язаний навчити дітей не тільки писати, читати, а й думати, розуміти природу, осмислювати явища навколишньої дійсності (Драгоманов М. Народні школи на Україні серед життя і письменства Росії. — Женева — Балі — Ліон, 1877. — С. 18-20).

Надзвичайно важливо, підкреслював не раз М. Драгоманов, щоб освіта і на­вчання йшли в ногу з життям, щоб учителі у повсякденній роботі використовували останні досягнення науки, пов’язуючи їх з тими знаннями, яких уже набули учні. При цьому велике значення має послідовність викладу матеріалу: «На підставі найго­ловнішого принципу нової педагогіки добросовісний педагог мусить всяке нове поняття, новий факт прив’язувати до відомих уже понять і фактів, які знаходяться у голові учня. А через те географічні, історичні й тому подібні відомості, які передають­ся учням у народній школі, мусять бути зв’язані етнографічними і історичними даними. Ось вимоги розумної педагогіки» (Україна: науковий двохмісячник українознавства / Державне видавництво України : — 1924. — Кн. 4. — С. 39). Тут Михайло Петрович відстоює порівняльно-історичний метод навчання, який застосовував у своїй педагогічній практиці, працюючи викладачем історії Київського і Софійського університетів.

Особливій критиці, гострій і безкомпромісній, піддавав М. Драгоманов го­резвісний Емський акт 1876 р. про заборону друкованого українського слова, ук­раїнської культури взагалі. З приводу цього виступив з доповіддю на літературному конгресі в Парижі. Ця праця перекладена українською мовою і вийшла в світ у Львові в 1878 р. під назвою «Література українська поскрибована урядом російським». Автор трактує заборону української мови як кричущий, не­справедливий факт, як акт ганьби, притаманний лише такому режимові, як самодержавно-російська деспотія.

Ще 1873 році, у праці «Література російська, великоруська, українська і галицька» автор писав: «Ми думаємо, що одна з перших справ української молоді мусить бути: написати популярну простолюдську енциклопедію (круг науки) по системі позитивізму: арифметику і геометрію, механіку і астрономію, фізику і хімію, геологію і біологію, антропологію і соціологію, наскільки тепер її можна викласти. Сю енциклопедію треба писати тоном спокійним, об’єктивним, без демонстрації, але твердо і ясно провести скрізь методу свобідного розуму… щоб таку енциклопедію написати, потрібно буде немало праці, і праці спеціальної, щоб вибрати не рутинні, а самі характерні та ще й приспособлені до місцевих обставин факти, покриваючи теоретичний кістяк наукових законів».
Професорська діяльність М. Драгоманова у Київському та Софійському університетах засвідчує його талант фахівця, умілого вихователя. Так, учений розробив низку важливих питань методики вищої школи. Йдеться, насамперед, про статтю «Стан і завдання науки древньої історії», яка була прочитана ним студентам Київського університету як вступна лекція до курсу загаль­ної історії. Автор висловлює цінні думки щодо розуміння основ наук, зокрема соціології, історії, фізики, геології, природознавства. Наприклад, він вважає, що біологія як наука неможлива без збирання колекцій і описово-топографічного вивчення тварин і рослин, ареалу їх поширення. Стосовно соціології ставить перед дослідниками такі вимоги: по-перше, щоб ця наука давала такі ж узагальнення, як природознавчі науки, зокрема хімія, біологія, математика, фізика; по-друге, щоб робилися певні висновки, котрі мали б практичне значення, аби люди могли їх використовувати у своїй практичній діяльності.

Боротьбу за демократизацію школи і освіти М. Драгоманов не припиняв протягом усього сво­го життя. Він «один з перших в Росії, — писав І. Франко, — та тим більше у нас, почав голосити інакше розуміння історії, бачити в ній за царями і війнами маси на­родні, їх тиху і невтихаючу працю, їх повільний розвій, зріст освіти й громадського життя» (Драгоманов Михайло Петрович. Єго юбілей, смерть, автобіографія і спис творів. Зладив М. Павлик. — Львів, 1896. — С. 27 — 28).

Стрижень педагогіки М. Драгоманова полягає у навчанні і вихованні поколінь на матеріалі української культури як окремого, а головне – унікального і неповторного утворення, що займає належне місце у скарбниці світової культури і є своєрідною матрицею освіти і виховання, невичерпним джерелом зразків і типів поведінки, патріотизму і моральної снаги особистості
Михайло Драгоманов є одним з найпотужніших діячів і мислителів в українській науці, педагогіці і культурній традиції ХІХ століття. Його соціальні, філософські і педагогічні пошуки не лише узагальнювали наявний педагогічний досвід, але й спрямовували його в майбутнє, охоплювали епоху, що завершувалась, суперечливе сьогодення і, одночасно, передбачали епоху, що наближалась. У цьому розумінні, педагогічні пошуки М. Драгоманова, як власне, і всю інтелектуальну спадщину мислителя, можна назвати епохальними.

Драгоманов М.П. Учителя-идеалисты / М.П. Драгоманов // Русская школа. — 1908. — №5-6. — С.23-36.

Драгоманов М. Положение и задачи науки древней истории / М. Драгоманов // Журнал министерства народного просвещения. — 1874. — №10. — С. 152-181.

Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність. Т. І. — Львів, 1899. — 260 с.

Література:

1. Киян Л.Ф. Визначний діяч української освіти / Л.Ф. Киян // Початкова школа. — 1991. — №11. — С. 59-62.
2. Климчик Л.А. Рідна мова в контексті педагогічних поглядів М. Драгоманова / Л.А. Климчик // Початкова школа. — 1994. — №1. — С. 51-54.
3. Круглашов А. Михайло Драгоманов про історичну долю та завдання освіти на Україні / А. Круглашов //Радянська школа. — 1991. — № 8. — С. 90-93.
4. Ткачук А.П. Апостол правди і науки (Національно-культурна концепція Михайла Драгоманова) / А.П. Ткачук // Рідна школа. — 1994. — №3-4. — С. 10-12.
5. Чернихівський Г.І. «…Тонкий і найобдарованіший педагог» : До 150-річчя з дня народження М.П.Драгоманова / Г.І. Чернихівський // Радянська школа.- 1991. — № 9. — С.78-80.
6. Ушій С.Н. Філософсько-педагогічний феномен Михайла Драгоманова : автореф. дис. … канд. філософ. наук : 09.00.10 / С. Н. Ушій ; керівник роботи Т. І. Андрущенко ; НПУ ім. М.П. Драгоманова. — К., 2010. — 19 с.

Олександр МІХНО,
директор музею