Сьогодні виповнюється 170 років від дня народження Володимира Науменка ‒  відомого громадсько-політичного діяча, педагога і науковця, журналіста, етнографа, одного з найяскравіших представників українського національного руху.

Володимир Науменко народився 19 липня 1852 р. на Чернігівщині. Освіту здобув у 2-ій київській чоловічій гімназії та на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира. Із початку 1870-х років і до кінця життя Володимир Науменко – активний учасник українського руху. Він належав до складу Старої громади, був членом київської «Просвіти», редактором і видавцем провідного українського часопису «Київська старовина», засновником Українського наукового товариства в Києві.  Саме за його ініціативи та активної участі побачив світ «Словник української мови Бориса Грінченка» (Київ, 1907-1909).

Із початком Української революції 1917-1921 рр. Володимир Науменко був серед засновників Української Центральної Ради та керував її роботою до приїзду Михайла Грушевського. З 14 листопада по 14 грудня 1918 р. обіймав посаду Міністра освіти та мистецтв в уряді гетьмана Павла Скоропадського. На посаді міністра виступив одним з організаторів Всеукраїнської академії наук. Сам Павло Скоропадський ставився до Науменка з великою повагою: «Новий міністр освіти був особливо видатною постаттю в новому кабінеті. Людина надзвичайно культурна, відомий педагог поміркованих поглядів, який любив Україну. Мені завжди дуже подобалися його доповіді, оскільки я вбачав у ньому світлу ідейну особистість».

Із професійної точки зору Володимир Науменко реалізував себе насамперед, як педагог. Одразу після закінчення університету він почав викладати у своїй рідній 2-й київській гімназії, згодом у Фундуклеївській та Ольгинській жіночих гімназіях, чоловічій колегії Павла Ґалаґана, Київському Володимирському кадетському корпусі. Вершиною його педагогічної діяльності стало заснування ним у 1905 р. власної приватної гімназії. Вона розташовувалася в будинку на вулиці Ярославів Вал, 25, і мала програму, адаптовану до тогочасних державних гімназій.

Володимир Павлович увійшов в історію української педагогіки не лише як блискучий вчитель-практик, але й як досвідчений методист-новатор і теоретик. Майже щороку від різних земських управ йому надходили запрошення очолити літні вчительські курси і він не відмовлявся. Він систематично проводив методичні заняття з педагогами недільних шкіл Київського товариства грамотності, головою якого він був у 1897-1907 рр. Тривалий час його запрошували перевіряти знання вихованців київських дитячих притулків. Ці своєрідні іспити В. Науменко перетворював на зразкові уроки не тільки для учнів, а в першу чергу для вчителів і вихователів. В Інституті рукописів ім. В. І. Вернадського зберігаються тексти лекцій за різні роки, які Володимир Павлович Науменко читав учителям народних шкіл.

У І-й половині 1917 р. Володимир Науменко був директором Педагогічного музею. Вчений прагнув перетворити музей на науково-просвітницький центр українського вчительства.

За свою проукраїнську діяльність Володимир Науменко став жертвою більшовицького «червоного терору». 7 липня 1919 р. чекісти заарештували діяча, а вже наступного дня розстріляли.

Похований В. Науменко у загальній могилі на Лук’янівському цвинтарі Києва.

Посмертно реабілітований 13 грудня 1991 р.

Іменем Володимира Науменка названа одна з вулиць у Голосієвському районі м. Києва. На будівлі гімназії Володимира Науменка в Києві встановлено охоронну дошку з надписом: «Колишня гімназія В. П. Науменка».

Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 2021 року № 1982-IX “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках” 170 років від дня народженя Володимира Науменка відзначається на державному рівні.

Ярослав Дмитрович Гординський народився 22 липня 1882 в селі Шкло Яворівського району Львівської області у священичій сім’ї. Навчався в Львівській академічній гімназії, з 1900 по 1904 - в університетах Відня та Львова. Працював учителем у гімназіях Львова, Коломиї, де викладав українську та класичні мови. В 1910 отримав ступінь доктора філософії. У  1920-х був викладачем Українського таємного університету (курс давньої української літератури). У 1929-1930 читав лекції на Вищих учительських курсах у Львові, викладав історію української літератури у Львівській жіночій гімназії сестер василіянок. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Брав активну участь у  діяльності «Українського педагогічного товариства»

Виступав у пресі та виданнях «Просвіти» з популярними статтями з історії літератури, освіти, культури. Автор оповідань «Розведені» (1903), «Візник» (1905), «Чорний хліб» (1908); праць «До історії культурного й політичного життя в Галичині у 60-х рр. ХІХ в.» (1917), «Слідами староїу країнської культури й зв’язків української літератури з ренесансом XVI–XVII ст.» (1924), «З української драматичної літератури XVII–XVIII ст.: Тексти й замітки» (1930), «Станіслав Виспянський і Україна» (1937), «Жіноче питання в повісті радянської України» (1937), «Літературна критика підсовєтської України» (1939), наукових розвідок з історії української культури. Друкувався у «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (20 наукових  публікацій протягом 1905–1937 років), які можна переглянути  в Електронній бібліотеці «Україніка»: http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/REF0008227   

Я. Гординський приділяв увагу питанням художнього перекладу. Перекладав українською мовою твори Й.-В.Гете, Г.Гейне, В.Шекспіра. Відоме його дослідження «Кулішеві переклади драм Шекспіра». Дослідник історії української літератури ХІІІ–ХХ ст. (зокрема, творчості Т.Шевченка, І.Франка, М.Хвильового). У праці «Сучасне франкознавство» (1916‒1932) відмітив етнографічні  зацікавлення  І. Франка, зокрема студії над українськими народними піснями та усною народною творчістю українців. Опублікував спогади «До літературно-наукової діяльності І. Франка в 1912–13 pp.». 

Ярослав Гординський аналізував жіночі образи у творах Андрія Головка, Олександра Копиленка, Аркадія Любченка, Гео Шкурупія, виступав з рецензіями на книги Олеся Досвітнього, Євгена-Юрія Пеленського, Миколи Островського, Натана Рибака, Леоніда Мосендза, з оглядом творчості Олекси Слісаренка, досліджував наслідки Літературної дискусії в Україні (смерть Миколи Хвильового) та ін. Листувався з Іваном Франком, Юліаном Опільським, Михайлом Возняком, Василем Щуратом, Кирилом Студинським.

Батько Святослава Гординського (1906-1993), українського поета, перекладача і мистецтвознавця.

Помер Ярослав Гординський  5 липня 1939 у Львові.