11 березня виповнюється 100 років з дня народження Павла Романчука ‒ українського вченого, фізика та астронома, винахідника методу прогнозування сонячної активності, педагога, очільника Астрономічної обсерваторії Київського університету.

Улюбленою справою ‒ астрономією, Павло Радіонович почав займатися після того, як пройшов Другу світову війну. Будучи начальником розвідки одного з дивізіонів Степової армії та ризикуючи власним життям, героїчно відстояв плацдарм на Дніпрі. За стійкість і мужність, проявлянні в боях за річку Дніпро, Павлу Романчуку було присвоєно найвищу державну нагороду того часу ‒ звання Героя Радянського Союзу (1943).

Здобувши вищу освіту (1950) на фізичному факультеті Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, працював викладачем фізики в Золотоніському педагогічному училищі, Кременецькому та Чернігівському педагогічних інститутах. З 1957  навчається в аспірантурі при кафедрі астрономії Київського університету, а після її закінчення працює в Астрономічній обсерваторії університету. З  1972 по 1987 – директор обсерваторії.

Галузь наукових інтересів Павла Романчука — сонячна активність та сонячно-земні зв’язки. Керував і брав участь в роботі з розробки методів прогнозування сонячної активності для потреб фундаментальної науки та практичної космонавтики.

У місті Ромни Сумської області, де народився діяч, на Алеї Героїв встановлено пам’ятний стенд П. Р. Романчука.

140 років від дня народження Володимира Бірчака (1881–1952), українського письменника, філолога, педагога

Бірчак (Бирчак) Володимир Іванович народився 12 березня 1881 в с. Любинці (нині – Стрийський район Львівської області р-н Львів. обл.). У 1893–1900 навчався в Академічній гімназії у Львові, 1900–1901 – на правничому, впродовж 1902–1904 – філософському факультетах Львівського університету, а крім того 1901–1902 – на філософському і правничому факультетах Ягеллонського університету (Краків). Після складання вчительських іспитів 1905 здобув право викладати українську мову як основну і класичні мови як допоміжний предмет у гімназіях і реальних школах.

У 1906–1909 був членом літературного гуртка «Молода муза». У 1906–1919 – учитель г­імназії в Дрогобичі; викладав українську мову в усіх класах – від першого до восьмого. Любив свій предмет і прагнув  передати цю любов учням. Часто зі своєї бібліотеки давав учням читати літературу. В.Бірчак був педагогічним керівником бурси для гімназійних учнів, яка діяла тоді на вулиці Св. Івана Хрестителя. Перед Першою світовою війною займався організацією гімназійних курсів, з яких під час і після  війни розвинулася українська приватна  гімназія ім. Івана Франка. У 1912 В.Бірчак за наукову розвідку під назвою «”Візантійська церковна пісня” та “Слово о полку Ігоревім”» одержав ступінь доктора філософії у Львівському університеті.

1919 – доцент ун­іверситету в Кам’янці-Подільському. Після поразки визвольних змагань емігрував до Бухареста, згодом до Відня. Від 1920 проживав в Ужгороді. До 1924 працював інспектором відділу шкільного управління в Ужгороді, у 1925–1938 у гімназії в Ужгороді читав українську мову і літерату­ру, німецьку мову та філософію. Також працював вихователем і шкільним бібліотекарем. Голова Крайової пластової старшини Закарпаття. 1939 – керівник «Пласту» Карпатської України. Працював інспектором середніх шкіл у мін­істерстві освіти Карпатської України в Хусті. В. Бірчак – упорядник шкільних підручників (читанок). Склав читанки для 1–4-х класів закарпатських  шкіл.

Досліджував історію української літератури Закарпаття («Літературні стремління Підкарпатської Руси», 1922, 2-ге вид. 1937). Написав історичні повісті «Василько Ростиславич» (1923), «Володар Ростиславич» (1930), «Проти закону» (1936). Опублікував кілька збірок оповідань про життя галицького міщанства та інтелігенції початку XX ст. («Матура» (1902), «Під небом півдня» (1907), «1 000 000» (1912), «Золота скрипка» (1937). Неодноразово В. Бірчак писав про закарпатського педагога Олександра Духновича, вважаючи його першим педагогом, який «оцінив значіння школи для народа».

Після окупації Закарпаття угорцями очолив Український евакуаційний комітет. Пізніше проживав у Празі (1939–1945), де восени 1945 його заарештували працівники НКДБ. 1946  його засуджено до 20 років ув’язнення. Відбував покарання у Сибтабі та Озертабі. Помер 21 вересня 1952 у таборі м. Тайшет (нині місто в Іркутській області, РФ).1990 реабілітований.