Олександр Іванович Попов народився 10 серпня 1891 в с. Куп'єваха (нині село Богодухівського району Харківської області) в сім'ї священника. Закінчив 2-гу Харківську гімназію, історико-філологічний факультет Харківського університету (1915). Педагогічну діяльність розпочав 1916 в гімназіях Харкова, очолював гімназію ім. Б. Грінченка (1919–1921).

Займався науково-педагогічною роботою, опублікував протягом 1916–1928 понад 50 праць із питань соціального виховання. Автор кілько праць з педології: «Про організацію педологічного музею» (1916), «Аналіз праці доктора Горіневського про анатомо-фізіологічні основи фізичного розвитку дитини» (1917), «К.Д. Ушинський як педолог» (1917).

О. Попов – перший декан факультету соціального виховання Харківського інституту народної освіти (1921), засновник науково-дослідної кафедри педагогіки (1923), організатор і перший директор Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП; нині Інститут педагогіки НАПН України) (1926). Один з основних авторів «Декларації соціального виховання НКО» (1920), посібників «Порадник соціального виховання» (1921, 1925). У 1920-х разом з В. Арнаутовим редагував видання «Дитячої бібліотеки української літератури».

1931 засуджений до 5-ти років таборів за причетність до так званого Українського національного центру, але згодом вирок скасували, залишивши 3 роки умовного покарання. Працював у школах Харкова. 1937–1939 перебував в ув'язненні, але був звільнений з-під варти. За нацистської окупації очолював Раду Українського товариства «Просвіта» (1941–1943), зокрема у травні 1942 на сесії історико-філологічного відділу Харківського українського наукового товариства імені Т.Г. Шевченка виголосив промову «Шевченко і школа». На початку літа 1943 в Києві висвячений у диякони Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), служив вікарним священником в Андріївській церкві, а також у кількох парафіях Львова (1943–1944).

З 1945 – в Німеччині, де пристав до осередку прихильників ідеї «соборности» в Українській автокефальній православній церкві (1945–1947), організатор Ашаффенбурзького з'їзду (1947), учасники якого виступили проти церковних канонів УАПЦ за кордоном.

1950 переїхав до США. Останні роки життя провів у м. Форт Уейн (штат Індіана). Тут редагував часопис «Православний вісник», став членом Малої і Великої рад УАПЦ «соборноправної» в США, писав статті на церковно-біблійні теми.

Помер Олександр Попов 6 травня 1958 року у США.

19 серпня 1901 р. народився Карел Галла – чеський педагог і соціолог.

Після закінчення гімназії в Празі Галла вивчав філософію та естетику на філософському факультеті Карлового університету в Празі (1918-1922). У  1920-х був неофіційним асистентом на соціологічному семінарі Б. Фустки. В 1931 почав читати лекції на факультеті мистецтв Карлового університету як приват-доцент. Певний час працював у Державній бібліотеці в празькому Клементиніумі.

У 1948 Галла була призначена професором педагогіки на новоствореному педагогічному факультеті Університету Масарика в Брно, а у 1949 перейшов на педагогічний факультет Карлового університету як професор філософії, в 1952 - на філософський факультет того ж університету. У 1959–7193 був завідувачем кафедри педагогіки філософського факультету Карлового університету, а 1970–1973 його деканом. У 1973–78 працював директором Інституту педагогіки .

У 1963 Карел Галла отримав ступінь доктора наук, а 1972  нагороджений медаллю Я. А. Коменського.

Під час свого педагогічного професорства Карел Галла найбільше займався соціологією освіти та університетською педагогікою.

Його праця «Прогрес як ідея та соціальна реальність» (1930) має соціологічний характер. У книзі він подає огляд філософських і соціологічних теорій прогресу різних науковців, які він продовжив своєю власною "синтетичною" теорією прогресу. Основними факторами прогресу вчений вважав інтелектуальну діяльність та розвиток науки і техніки та суспільно-політичні зміни.

Після Другої світової війни діяльність К. Галли була спрямована передусім на закріплення педагогіки як самостійної дисципліни (на засадах комуністичної ідеології).

Помер Карел Галла 10 жовтня 1987 року, похований у Празі.

150 років тому, народився Василь Щурат – видатний український педагог, літературознавець, поет і перекладач. Символічною можна вважати дату народження Василя Щурата – 24 серпня, день, коли Україна здобуде/відновить свою незалежність. Адже все своє свідоме життя митець присвятив справі розвитку української культури й освіти, брав активну участь у громадському житті країни.

Ще в юнацькі роки, залюблений у книги та поезію Василь Щурат, познайомився з Іваном Франком, Осипом Маковеєм, захопився читанням української літератури. Саме Франко спонукав Щурата зайнятися перекладами, що зрештою визначило справу його життя. Вищу освіту здобув у Віденському (де познайомився з Михайлом Драгомановим), Львівському та Чернівецькому університетах. Під керівництвом професора з Відня Ватрослава Яґіча Василь Щурат написав свою докторську дисертацію «Слово Данила Заточника. Пам’ятка староруської літератури з кінця середніх віків». Вчений знав десять мов і здійснив низку чудових перекладів, зокрема повний переклад «Пісні про Роланда» та «Слова о полку Ігоревім» українською мовою, ввів українську літературу в європейський контекст.

Чільне місце в житті В. Щурата посідала також педагогічна діяльність. Впродовж 36 років доктор наук Василь Щурат викладав у школах і гімназіях. Вчений був одним з ініціаторів створення Українського таємного університету у Львові (1921) і обраний його першим ректором (1921–1923). Студенти дуже цінували Василя Щурата як викладача. У 1921-1923 він викладав історію української літератури ІІ пол. ХІХ ст., проводив семінарські заняття з нової української літератури, недовгий час викладав також курс “Націоналізація літературної мови в українському письменстві ХVII–XIX ст.”. В архіві Василя Щурата, який зараз знаходиться в Бібліотеці ім. В. Стефаника, є прохання від студентів читати їм лекції: «Ми нище підписані сміємо просити Високоповажаного пана Професора вчити нас приватно українського письменства і теорії літературного мистецтва […]. Маючи повну надію, що Ви нашому проханню не відмовите, чекаємо на відповідь і на лекції». Студентів особливо цікавила творчість сучасних їм українських письменників, тема, яка була серед наукових зацікавлень Василя Щурата.

Крім того, В. Щурат був дійсним членом НТШ, з 1915 по 1923 очолював його, також активно брав участь в роботі «Просвіти». У червні 1929 разом з Михайлом Возняком та Філалетом Колессою був обраний дійсним членом ВУАН за спеціальністю «мова та література», але у зв’язку з репресіями в Україні зрікся звання академіка.

Останні роки життя вчений очолював Наукову бібліотеку ім. В. Стефаника і був професором Львівського Університету.

Помер В. Щурат 27 квітня 1948 у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі. 

Детальніше про життєвий шлях і наукову діяльність В. Щурата можна ознайомитися за посиланнями:

1. https://lviv.com/statti/nauka-dovkola-lvova-vasyl-shchurat-taiemnyi-universytet-ta-rektor-u-v-iaznytsi/
2. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/serpen/24/1871-narodyvsya-poet-i-pedagog-vasyl-shchurat