Народився 7 січня 1889 р. у м. Підгайці (нині місто Тернопільської області) в родині нотаріуса. Закінчив філософський факультет Львівського університету, а 1914 р. захистив дисертаційну роботу «Іван Франко як письменник і критик», здобувши ступінь доктора філософії. Михайло Рудницький вважається одним з найавторитетніших дослідників творчості  І. Франка.

Певний час викладав історію філософії у Київському університеті. Згодом вивчав зарубіжні літератури у Лондоні, Парижі. У 1922-1925 рр. був професором Українського таємного університету у Львові. До 1939 р. активно працював у журналістиці, наприклад в газеті «Діло», журналі «Назустріч» і до останніх днів своїх був професором Львівського університету. Цікавився вчений питаннями лінгвістики, був відповідальним редактором щорічного наукового збірника Львівського університету «Питання мови та літератури зарубіжних країн».

Помер 1 лютого 1975 р. у Львові.

В фондах Педагогічного музею України зберігаються праці М. Рудницького, зокрема статті, що надруковані в наукових збірниках «Іван Франко. Статті і матеріали»  від видавництва Львівського Університету — «Світове значення творчості Івана Франка» (1958), «Франко на сторожі Шевченкового слова» (1962), «Одна з соціальних проблем у творчості Івана Франка і Бернарда Шоу»(1963).

Сьогодні – 8 січня – виповнюється 140 років від дня народження Степана Васильченка (справжнє прізвище — Панасенко; 1879—1932), українського письменника, педагога.

Степан Васильович Васильченко народився 8 січня 1879 у м. Ічня на Чернігівщині у родині шевця. Навчався в Ічнянській початковій школі, згодом у Коростишівській учительській семінарії. Вчителював на Київщині та Полтавщині.

У 1904 вступає до Глухівського учительського інституту. Тут Васильченко організував страйк, закликаючи до демократизації навчання у вищій школі, виступаючи з петиціями. Це був його далеко не останній протест і у 1905 він змушений покинути інститут та виїхати на Донбас, учителювати у с. Щербинівка. У 1906 його арештовують і ув’язнюють у Бахмутській тюрмі, де за ґратами він і просидів півтора року. А у 1908 хворого на тиф Васильченка польовий суд виправдав за браком доказів, звільнив з тюрми з категоричною забороною учителювати. Після ув’язнення повертається до Ічні, заробляє на життя приватними уроками. У 1921 працював у Києві вихователем і завідувачем дитячого будинку, 1921—1928 — вчителем школи імені Івана Франка. Помер 11 серпня 1932 від хвороби серця. Похований на Байковому кладовищі

Одна з головних тем творчості Степана Васильченка — життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. Бажання писати у Васильченка з’явилося дуже рано, і тому ще у перші роки вчителювання (1898—1904) він веде щоденник «Записки вчителя» куди, за його визнанням, систематично «заносив свої учительські жалі та кривди» і які стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань. У 1903 вперше надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете».

У 1910—1912 пише й друкує цикл новел і оповідань, присвячених учительській темі («Вечеря», «З самого початку» та ін.). Проблема виховання дітей, глибоке розуміння психології дитини привели письменника до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів.

У фондах Педагогічного музею України зберігаються близько 10-ти праць із дослідженнями та аналізом творчості та життя С.Васильченка, 4 збірки творів письменника та 4 окремо видані оповідання для дітей.

День народження Степана Васильченка у 2019 р. відзначається на державному рівні (Постанова Верховної Ради України №9234 про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2019 р.).

Сьогодні, 9 січня, виповнюється 160 років від дня народження Степана Йосиповича Смаль-Стоцького - видатного вченого в галузі мовознавства та літературознавства, педагога, історика, громадського та політичного діяча, одного з фундаторів Української академії наук, дійсного члена Наукового товариства імені Т. Шевченка, Слов’янського інституту в Празі, професора Чернівецького та Українського вільного університетів.

Народився Степан Смаль-Стоцький 9 січня 1859 року в селі Немилові на Галичині.Навчався в Ставропігійській академії, згодом у Чернівецькому та Віденському університетах. У Віденському університеті Степан Смаль-Стоцький захистив ступінь доктора слов’янської філології.

В історію української мовознавчої науки та шкільництва професор Смаль-Стоцький увійшов як борець за впровадження фонетичного правопису та розбудовник українського шкільництва на західній Україні. Починаючи з 1885 р. вчений разом зі своїм однодумцем Т.Гартнерому своїх мовознавчих розвідках доводитьперевагифонетичного правопису для навчання дітей грамоти та безперспективність використання етимологічного правопису. 1893 р. у Чернівцях С. Смаль-Стоцький та Т. Гарнер видають "Руську граматику" - першу українську граматику, в якій застосовано фонетичний правопис. Граматика докладно висвітлювала особливості звукової системи української мови, брала до уваги історичні зміни. "Руська граматика" витримала чотири видання (останнє – 1928 р.), дістала позитивні оцінки О. Огоновського, О. Партицького – тодішніх метрів мовознавчої науки на Західній Україні, а згодом за офіційним розпорядженням міністерства освіти стала шкільним підручником української мови на Галичині й Буковині.Важливе значення для українського мовознавства мали також праці Смаль-Стоцького про походження української мови. Разом з Ґартнером він доводив, що українська мова постала безпосередньо з праслов’янської, а ідея прасхіднослов’янської мови позбавлена ґрунту.

Чільне місце місце в житті Степана Йосиповича займала також і викладацька робота. З 1885 по 1918 рр. Смаль-Стоцький очолює кафедру та читає лекції в Чернівецькому університеті. З 1921 р. – професор Українського вільного університету в Празі. Паралельно з викладацькою роботою професор редагує низку тогочасних часописів, що виходять на Західній Україні, бере активну участь у створенні та діяльності  товариств «Народний Дім», «Буковинський Боян», «Руська Школа», «Руська Бесіди». Був дійсним членом Слов'янського інституту в Празі.В 1917 році Смаль-Стоцький - голова Бойової Управи Січових Стрільців, 1919 -  посол ЗУНР у Празі. Спільно з М. Васильком та іншими визначними громадськими і політичними діячами Буковини Смаль-Стоцький добивався цілковитої рівноправності українців в адміністрації й політичному житті Буковини.

Ім’я всесвітньо відомого вченого, який все своє життя присвятив боротьбі за долю України, її історію, мову, науку, було незаслужено викреслене з історії вітчизняної освіти в радянську добу, а сам Степан Йосипович дивом лишився живим в роки репресій. Російська розвідка писала про нього в листі під назвою «Петлюровский посол Смаль-Стоцкий о Советской Украине», що він «мислить про майбутнє України як про самостійну державу, яка можлива лише тоді, коли замість УРСР буде Українська Народна Республіка».

У фондах Педагогічного музею України зберігаються два перевидання граматики С.Смаль-Стоцького:

1. Смаль-Стоцький С. і Ґартнер Ф. Граматика руської мови Відень, 1914.
2. Смаль-Стоцький С. і Ґартнер Ф. Руска грамматика, Львів, 1907.

Ян Ліґтгарт (JanLigthart; 11.01.1859–16.02.1916), голландський педагог, філософ, директор початкової школи в Шільдерсвійку (Schilderswijk, 1885–1914), автор книг та статей з педагогіки та організації освіти в школі.

Народився в м.Амстердамі в родині тесляра та власника невеличкого магазину. Після закінчення Реформаторського християнського коледжу та роботи в школі став директором початкової школи в Гаазі (1885). Саме там разом з колегами розробив новий навчальний план. У своїй школі педагог хотів бачити дружню атмосферу, довіру між вчителем та учнем, головним завданням бачив збереження особистості дитини. В 1886 одружився з Марі Каше, з якою мав трьох дітей. Окрім дітей шкільного віку, він багато років навчав дорослих у вечірньому навчальному закладі, поки за станом здоров’я йому не довелось відмовитись від цієї роботи.

Основною ідеєю педагога було «мистецтво любові до дитини». Ян Ліґтгарт наголошував, що учитель має значний вплив на успіх дитини, її розвиток та світобачення. Ідея, що кожна людина є особистістю, ніколи не покидала його, тому, на думку педагога, індивідуальний підхід до дитини є ключовим у вихованні. Ян Ліґтгарт був переконаний, що вчитель має бути солідарним з учнем, рівним у правах та обов’язках, показувати, що він нічим не відрізняється від учня, а є лише трохи більш зрілим.Саме так, на думку педагога, виникає довіра і повага між вчителем та учнями, або, як називав це Ліґтгарт,«дотик серця до серця».

В 1910 разом з дружиною здійснив двомісячну поїздку до Швеції, де ознайомлював колег зі своїм педагогічним досвідом. В 1914 виступав з лекціями в Данії та Норвегії.

Помер Ян Ліґтгарт 16 лютого 1916 на лікуванні у санаторії. Текст на його надгробку говорить: «Виховання є справою любові, терпіння та мудрості, а останні два ростуть там, де царює перше».