Джером Селінджер народився 1 січня 1919 в єврейській сім’ї. Його дитинство та юність минули на Манхеттені в Нью-Йорку. Майбутній інтелектуал часто зазнавав невдач під час навчання: його вигнали з кількох приватних шкіл через те, що він не хотів вчитися. Пізніше він покинув також університет і так і не здобув вищої освіти.

Він завжди знав, що буде письменником, і до того ж хорошим письменником. Його оповідання публікувалися в журналах і знаходили свого читача, але слава до Селінджера так і не приходила. Але все змінила війна. Саме на фронті, в польових умовах, письменник почав писати свою повість «Ловець у житі». Саме цей твір став квінтесенцією всього, що він хотів сказати світові.

Селінджер був настільки вражений жорстокістю війни та пригнічений смертю товаришів, що в повісті головний герой Голден Колфілд говорить: «Якщо коли-небудь буде ще війна, то нехай мене краще зразу виведуть і поставлять до стінки. Я не опинатимусь».

У 1948 оповідання Селінджера під назвою «Чудовий день для рибки-бананки» опублікували в престижному журналі «Нью-Йоркер». Це, безперечно, був успіх. Про це оповідання говорили, мабуть, усі.

В 1951 повість «Ловець у житі» побачила світ і одразу розійшлася мільйонними тиражами. «Як письменник, якому 32 роки, зміг так точно передати думки підлітків, знати, що вони відчувають?» – думали критики. А журналісти тим часом мучили Селінджера запитаннями про «творчі плани» і «продовження повісті».

Слава, на яку так чекав Селінджер, виявилася не дуже приємною. Мабуть, йому справді остогидло, що від нього всі чекають ще чогось, кращого. І тоді письменник видає книгу «Дев’ять оповідань», в яку увійшли опубліковані раніше в журналах твори та декілька нових. А потім дременув з Нью-Йорка в штат Нью-Гемпшир і оселився в ліску, в будинку в Корніші. «Він був самітником, ідеальний сусід для мене» – говорив чоловік, який жив неподалік Селінджера.

Робота для нього була понад усе. Письменник мав навіть своєрідну уніформу, старий комбінезон, який він надівав, коли йшов писати. І ще – дуже стару друкарську машинку, стук клавіш якої був сигналом, що його в жодному разі не можна турбувати. Готові фрагменти Селінджер ховав у сейфі, позначаючи різними кольорами, які з них готові до друку, а над якими потрібно ще попрацювати.

З 1965 Селінджер взагалі перестав публікуватися. І продовжував писати. Але тепер, як він говорив, для самого себе. Бо його цікавив процес. А публікації – відволікали. Своє останнє інтерв’ю Селінджер дав у 1980.

Попри все, інтерес до «Ловця у житі» не згасав, а Голден Колфілд продовжує бути кумиром для молоді.

Селінджер помер 27 січня 2010 на 92-му році життя, з яких протягом останніх 45 років не публікував нічого з написаного.

Якщо ви хочете дізнатися детальніше про життя та творчість Джерома Девіда Селінджера, подивіться фільм «Селінджер» (2013) або читайте: Шейн Салерно, Девід Шилдс «Селінджер»; Маргарет Селінджер «Ловець снів».

Єржківський Микола Миколайович народився 1 січня 1894 у родині священика на Полтавщині. Середню освіту здобув у Прилуках, а вищу — на фізико-математичному факультеті Київського університету (1917).

Педагогічну діяльність розпочав у 1917 у середніх школах Полтавщини. Викладав математику у Баришевській, Березанській гімназіях, далі у Березанській 7-річні трудовій школі (1920) та на Березанських 3-річних Вищих педагогічних курсах (завідувач курсів у 1920—1923), далі працював київським окружним інспектором та секретарем профосвіти (1923—1929). У 1926—1927 працював у київських профшколах №2 та №4. З 1929 — завідувач педагогічною частиною та викладач математики у 2-й кооперативній профшколі Києва. У 1930—1931 — викладач математики Київського книгарського технікуму, завідувач навчальною частиною Київських курсів підготовки викладачів для шкіл ФЗУ та лектор вищої математики цих курсів. З 1931 — заступник директора та завідувач навчальної частини Київського 1-го комбінату кооперативної освіти. У 1931—1932 — завідувач навчальної частини та лектор математики Київських вищих педагогічних курсів, штатний асистент кафедри математики Київського інституту профкооперації. У 1932—1935 — асистент математики Київського вечірнього освітянського університету, Київського українського педагогічного інституту, доцент Київського польського педагогічного інституту, Київського хіміко-технологічного інститут харчової промисловості.

У 1931—1934 у Київському інституті профкооперації працював разом з Михайлом Кравчуком. Збереглася «Характеристика роботи М. М. Єржківського», власноруч написана та підписана М. Кравчуком, де зазначено: «Його викладання відзначалось ясністю, систематичністю, високими вимогами, об’єктивністю оцінки знань. Він вів значну роботу в кафедрі математики по виробленню програм, робітних планів, виступав з методичними доповідями, рецензіями підручників і т.ін.»

Під час Другої світової війни емігрував. У таборах для переміщених осіб в Німеччині і уже в США займався журналістсько-публіцистичною діяльністю під псевдонімом Микола Очерет. Друкувався у  річниках альманаху «Відродження», (Аргентина) щоденнику «Свобода», тижневиках «Новий Шлях» (США, Вінніпег), «Народня Воля» (США, Скрентон), «Хлібороб» (Бразилія), «Українські вісті» (Німеччина, Ульм),  «Наш Клич» (Аргентина), «Прометей» (США, Нью-Йорк) та ін.

Уже перебуваючи в еміграції, М. Єржківський написав невеличкий допис-спогад про Миколу Зерова «Чи хто згадає?», де, зокрема, висвітлює власні погляди на роль і значення вчителя: «Адже ми вчителі, і, коли нас не згадають наші учні, то винні в цьому будемо ми самі. Хто в цьому пункті вагається, той поганий учитель...»

Помер Микола Єржківський у 11 квітня 1967 в м. Сиракузи у штаті Нью-Йорк, США

Варто відзначити, що вищенаведена інформація вводиться в науковий обіг вперше завдяки невтомному популяризатору української математичної науки, професору Ніні Вірченко, яке передала у фонди Педагогічного музею України документи М. Єржківського, за якими і вдалося частково відтворити його життєпис і педагогічну діяльність як викладача математики.

Смолінський Сергій Михайлович народився 1884 на Черкащині (можливо, село Звенигородка чи Вороновиця). Закінчив учительську семінарію, учителював у сільській школі.  Згодом склав екстерном іспити в університет і здобув вищу освіту.

Працював народним учителем у Дніпропетровську, деканом Херсонського інституту народної освіти. З 1926 — професор Бердянського педагогічного технікуму. Викладав дидактику та школознавство, педологію. У 1927—1928 підготував до друку книги «Педагогіка колективу та колективний дитячий рух» і «Природничі та виробничі сили Бердянщини як дидактичний та формально-навчальний матеріал». Завідував кафедрою педології, психології та педагогіки.

У 1930-х роках очолював кафедру педагогіки Житомирського інституту соціального виховання імені Івана Франка. У 1939 одержав призначення у Львівський педагогічний інститут на посаду заступника директора. У 1941—1942 був в евакуації в Дагестані, працював у районному відділі освіти Касумкента і в педінституті Махачкали.

На початку 1943 С. Смолінський отримав призначення в Полтавський педагогічний інститут, де працював до 1944. Потім працював директором Львівського педагогічного інституту. На території педінституту посадив сад.

З  1948 Сергій Михайлович завідував кафедрою педагогіки у Львівському державному університеті імені Івана Франка.

Помер 27 жовтня 1950 після операції. Похований на Личаківському кладовищі у Львові, недалеко від могили Івана Франка.

Луї Брайль (фр. Louis Braille), французький тифлопедагог, винахідник рельєфно-крапкового шрифту для незрячих.

Народився  4 січня 1809. Незважаючи на втрату зору у 3 роки, Луї Брайль на своєму прикладі довів, що незряча людина може отримати ґрунтовну освіту. Навчаючись у Паризькому національному інституті сліпих, Луї познайомився з відставним французьким капітаном-артилеристом Шарлем Барб’є та «нічним письмом», яке розробили для користування на полі бою. «Нічне письмо» - це дотиковий метод, в якому застосовувались опуклі крапки. Кілька років було потрібно Брайлю для удосконалення дотикового методу і він зрештою винайшов удосконалений і простий шрифт із комбінації лише шести крапок.

Сучасний шрифт Брайля зазнав незначних змін і дійшов до нас майже таким, яким його створив автор. Цим шрифтом записують абсолютно все, починаючи від абетки і закінчуючи нотними музичними текстами.

Педагогічний музей України активно і систематично працює з незрячими відвідувачами, створюючи тифлоадаптації своїх виставок, а також підписи, фрагменти текстів шрифтом Брайля з рідкісних навчальних та періодичних видань!

Народився 7 січня 1889 р. у м. Підгайці (нині місто Тернопільської області) в родині нотаріуса. Закінчив філософський факультет Львівського університету, а 1914 р. захистив дисертаційну роботу «Іван Франко як письменник і критик», здобувши ступінь доктора філософії. Михайло Рудницький вважається одним з найавторитетніших дослідників творчості  І. Франка.

Певний час викладав історію філософії у Київському університеті. Згодом вивчав зарубіжні літератури у Лондоні, Парижі. У 1922-1925 рр. був професором Українського таємного університету у Львові. До 1939 р. активно працював у журналістиці, наприклад в газеті «Діло», журналі «Назустріч» і до останніх днів своїх був професором Львівського університету. Цікавився вчений питаннями лінгвістики, був відповідальним редактором щорічного наукового збірника Львівського університету «Питання мови та літератури зарубіжних країн».

Помер 1 лютого 1975 р. у Львові.

В фондах Педагогічного музею України зберігаються праці М. Рудницького, зокрема статті, що надруковані в наукових збірниках «Іван Франко. Статті і матеріали»  від видавництва Львівського Університету — «Світове значення творчості Івана Франка» (1958), «Франко на сторожі Шевченкового слова» (1962), «Одна з соціальних проблем у творчості Івана Франка і Бернарда Шоу»(1963).

Сьогодні – 8 січня – виповнюється 140 років від дня народження Степана Васильченка (справжнє прізвище — Панасенко; 1879—1932), українського письменника, педагога.

Степан Васильович Васильченко народився 8 січня 1879 у м. Ічня на Чернігівщині у родині шевця. Навчався в Ічнянській початковій школі, згодом у Коростишівській учительській семінарії. Вчителював на Київщині та Полтавщині.

У 1904 вступає до Глухівського учительського інституту. Тут Васильченко організував страйк, закликаючи до демократизації навчання у вищій школі, виступаючи з петиціями. Це був його далеко не останній протест і у 1905 він змушений покинути інститут та виїхати на Донбас, учителювати у с. Щербинівка. У 1906 його арештовують і ув’язнюють у Бахмутській тюрмі, де за ґратами він і просидів півтора року. А у 1908 хворого на тиф Васильченка польовий суд виправдав за браком доказів, звільнив з тюрми з категоричною забороною учителювати. Після ув’язнення повертається до Ічні, заробляє на життя приватними уроками. У 1921 працював у Києві вихователем і завідувачем дитячого будинку, 1921—1928 — вчителем школи імені Івана Франка. Помер 11 серпня 1932 від хвороби серця. Похований на Байковому кладовищі

Одна з головних тем творчості Степана Васильченка — життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. Бажання писати у Васильченка з’явилося дуже рано, і тому ще у перші роки вчителювання (1898—1904) він веде щоденник «Записки вчителя» куди, за його визнанням, систематично «заносив свої учительські жалі та кривди» і які стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань. У 1903 вперше надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете».

У 1910—1912 пише й друкує цикл новел і оповідань, присвячених учительській темі («Вечеря», «З самого початку» та ін.). Проблема виховання дітей, глибоке розуміння психології дитини привели письменника до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів.

У фондах Педагогічного музею України зберігаються близько 10-ти праць із дослідженнями та аналізом творчості та життя С.Васильченка, 4 збірки творів письменника та 4 окремо видані оповідання для дітей.

День народження Степана Васильченка у 2019 р. відзначається на державному рівні (Постанова Верховної Ради України №9234 про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2019 р.).

Сьогодні, 9 січня, виповнюється 160 років від дня народження Степана Йосиповича Смаль-Стоцького - видатного вченого в галузі мовознавства та літературознавства, педагога, історика, громадського та політичного діяча, одного з фундаторів Української академії наук, дійсного члена Наукового товариства імені Т. Шевченка, Слов’янського інституту в Празі, професора Чернівецького та Українського вільного університетів.

Народився Степан Смаль-Стоцький 9 січня 1859 року в селі Немилові на Галичині.Навчався в Ставропігійській академії, згодом у Чернівецькому та Віденському університетах. У Віденському університеті Степан Смаль-Стоцький захистив ступінь доктора слов’янської філології.

В історію української мовознавчої науки та шкільництва професор Смаль-Стоцький увійшов як борець за впровадження фонетичного правопису та розбудовник українського шкільництва на західній Україні. Починаючи з 1885 р. вчений разом зі своїм однодумцем Т.Гартнерому своїх мовознавчих розвідках доводитьперевагифонетичного правопису для навчання дітей грамоти та безперспективність використання етимологічного правопису. 1893 р. у Чернівцях С. Смаль-Стоцький та Т. Гарнер видають "Руську граматику" - першу українську граматику, в якій застосовано фонетичний правопис. Граматика докладно висвітлювала особливості звукової системи української мови, брала до уваги історичні зміни. "Руська граматика" витримала чотири видання (останнє – 1928 р.), дістала позитивні оцінки О. Огоновського, О. Партицького – тодішніх метрів мовознавчої науки на Західній Україні, а згодом за офіційним розпорядженням міністерства освіти стала шкільним підручником української мови на Галичині й Буковині.Важливе значення для українського мовознавства мали також праці Смаль-Стоцького про походження української мови. Разом з Ґартнером він доводив, що українська мова постала безпосередньо з праслов’янської, а ідея прасхіднослов’янської мови позбавлена ґрунту.

Чільне місце місце в житті Степана Йосиповича займала також і викладацька робота. З 1885 по 1918 рр. Смаль-Стоцький очолює кафедру та читає лекції в Чернівецькому університеті. З 1921 р. – професор Українського вільного університету в Празі. Паралельно з викладацькою роботою професор редагує низку тогочасних часописів, що виходять на Західній Україні, бере активну участь у створенні та діяльності  товариств «Народний Дім», «Буковинський Боян», «Руська Школа», «Руська Бесіди». Був дійсним членом Слов'янського інституту в Празі.В 1917 році Смаль-Стоцький - голова Бойової Управи Січових Стрільців, 1919 -  посол ЗУНР у Празі. Спільно з М. Васильком та іншими визначними громадськими і політичними діячами Буковини Смаль-Стоцький добивався цілковитої рівноправності українців в адміністрації й політичному житті Буковини.

Ім’я всесвітньо відомого вченого, який все своє життя присвятив боротьбі за долю України, її історію, мову, науку, було незаслужено викреслене з історії вітчизняної освіти в радянську добу, а сам Степан Йосипович дивом лишився живим в роки репресій. Російська розвідка писала про нього в листі під назвою «Петлюровский посол Смаль-Стоцкий о Советской Украине», що він «мислить про майбутнє України як про самостійну державу, яка можлива лише тоді, коли замість УРСР буде Українська Народна Республіка».

У фондах Педагогічного музею України зберігаються два перевидання граматики С.Смаль-Стоцького:

1. Смаль-Стоцький С. і Ґартнер Ф. Граматика руської мови Відень, 1914.
2. Смаль-Стоцький С. і Ґартнер Ф. Руска грамматика, Львів, 1907.

Ян Ліґтгарт (JanLigthart; 11.01.1859–16.02.1916), голландський педагог, філософ, директор початкової школи в Шільдерсвійку (Schilderswijk, 1885–1914), автор книг та статей з педагогіки та організації освіти в школі.

Народився в м.Амстердамі в родині тесляра та власника невеличкого магазину. Після закінчення Реформаторського християнського коледжу та роботи в школі став директором початкової школи в Гаазі (1885). Саме там разом з колегами розробив новий навчальний план. У своїй школі педагог хотів бачити дружню атмосферу, довіру між вчителем та учнем, головним завданням бачив збереження особистості дитини. В 1886 одружився з Марі Каше, з якою мав трьох дітей. Окрім дітей шкільного віку, він багато років навчав дорослих у вечірньому навчальному закладі, поки за станом здоров’я йому не довелось відмовитись від цієї роботи.

Основною ідеєю педагога було «мистецтво любові до дитини». Ян Ліґтгарт наголошував, що учитель має значний вплив на успіх дитини, її розвиток та світобачення. Ідея, що кожна людина є особистістю, ніколи не покидала його, тому, на думку педагога, індивідуальний підхід до дитини є ключовим у вихованні. Ян Ліґтгарт був переконаний, що вчитель має бути солідарним з учнем, рівним у правах та обов’язках, показувати, що він нічим не відрізняється від учня, а є лише трохи більш зрілим.Саме так, на думку педагога, виникає довіра і повага між вчителем та учнями, або, як називав це Ліґтгарт,«дотик серця до серця».

В 1910 разом з дружиною здійснив двомісячну поїздку до Швеції, де ознайомлював колег зі своїм педагогічним досвідом. В 1914 виступав з лекціями в Данії та Норвегії.

Помер Ян Ліґтгарт 16 лютого 1916 на лікуванні у санаторії. Текст на його надгробку говорить: «Виховання є справою любові, терпіння та мудрості, а останні два ростуть там, де царює перше».

Йосиф Антонов Ковачев народився 14 січня 1839 р. в болгарському місті Штип  (нині Македонія). Закінчив в 1868 р. Київську духовну академію. Згодом повернувся на болгарські землі і у м. Штипі створив першу болгарську чоловічу педагогічну школу. 1872 р. він був призначений шкільним інспектором у м. Кюстенділі. З 1888 р. — викладач педагогіки у вищій школі в Софії (нині Софійський університет).

У 1873 р. Йосиф Ковачев опублікував свою книгу "Шкільна освіта або методичний посібник для вчителів та керівників народних шкіл", що є першим в Болгарії підручником з педагогіки. У наступному році - "Літературу за методом візуальних та голосних", а в 1875 році - "Болгарську літературу за методом звучання для народних шкіл". Він також є автором "Посібника з початкової підготовки в галузі читання та написання звуком" (1879).

Педагог був прихильником активних природодоцільних методів на­вчання та намагався запроваджувати звуковий метод навчання читати в початковій шко­лі. Запропонував єдиний план організації 7-річної "народ­ної школи", розгорнуту програму фізично­го виховання в школах.

Помер 31 жовтня 1898 р. в Софії.

Народився Панас Федорович Луньов 15 січня 1919 в с. Щегольок Суджанського повіту (нині Біловський район) Курської губернії. Підлітком переїхав з батьками на Донбас, де у 1935 у Сталіно (нині Донецьк) отримав середню освіту. З 1937 по 1940 навчався на історичному факультеті Київського університету. У жовтні 1941 був захоплений у полон і перебував у німецьких таборах до серпня 1945.

З вересня 1945 аж до 1995 працював на посаді вчителя історії Пархомівської середньої школи. Педагогічну діяльність поєднував із дослідженням місцевої історії та пам'яток місцевої культури, особливо опікувався проблемами збереження пам'яток минулого Харківщини. У 1940-х організував у школі гурток «Юний історик», який з початку 1950-х перетворився на мистецький клуб «Райдуга». Організація позакласної роботи з учнями привела П. Луньова до ідеї створення у 1955 Пархомівського історико-художнього музею, який  став найголовнішою справою його життя.

Протягом 46 років П. Луньов керував музеєм (понад 30 років – на громадських засадах), поповнював колекцію, виборював для неї приміщення, відпрацьовував і запроваджував нові методи естетичного виховання дітей. Завдяки багаторічній наполегливій роботі П. Луньову вдалося сформувати різноманітну художню колекцію: зразки творів іконопису, цінне зібрання живопису та графіки XVII — XX ст. (твори Т. Шевченка, І. Шишкіна, І. Левітана, М. Реріха, О. Головіна, В. Маяковського, К. Малевича, В. Кандінського, ван Дейка, Піранезі, П. Пікассо та ін.).

Помер 7 лютого 2004 в селі Пархомівка Краснокутського району Харківської області.

Роберт Мейнард Хатчинс (англ.RobertMaynardHutchins; 1899–1977), американський філософ освіти, декан Єльської школи права (1927-1929),  президент Чиказького університету (1929-1945), а згодом і його канцлер (1945-1951).

Роберт Хатчинс народився в Брукліні 17.01.1899, навчався в Академії Оберліна і згодом Оберлін-Коледжі (1915-1917). В 1917 разом з братом служив в армії. Повернувшись з війни в 1919, вступив до Єльського університету. З 1921 – викладач в середній школі в Лейк-Плесіді, Нью-Йорк; згодом працював  секретарем Єльської корпорації, де відповідав за відносини випускників та збір коштів. Далі став чинним деканом Єльської школи права. Хатчинс відіграв ключову роль у переконанні Фонду Рокфеллера в заснуванні Інституту людських відносин в Єлі.

У 1929 переїздить до Чикаго і стає президентом Чиказького університету у віці 30 років (вінставнаймолодшим президентом університету в США). Хатчинс був відомий як захисник академічної свободи. Коли університет звинувачувався у сприянні комунізму (в 1935 і в 1949), Хатчинс захистив право університету викладати, стверджуючи, що кращий спосіб перемогти комунізм – за допомогою відкритих дебатів і дослідження, а не придушення.

З 1950 Хатчинс став главою Ford Foundation, де заснував Фонд сприяння розвитку освіти та Фонд для навчання дорослих. Після виходу з Ford Foundation заснував Центр дослідження демократичних інститутів (1959); тривалий час  працював на посаді голови Ради редакторів «Енциклопедії Британіки» (1943-1974).

Помер 17 травня 1977 року.

Лещук Осип Микитович народився 18 січня 1894 у селі Стаї (сьогодні Стаївка) Сокальського району Львівської області. Навчався у Белзі, закінчив українську Перемишльську гімназію,  навчався у Віденському, а після війни у Львівському університеті, закінчив Перемишльську духовну семінарію. До цього був старшиною Української Галицької Армії, членом українського правління в Угнові. Був також Осип Лещук катихетом і професором Державної гімназії в Раві-Руській, парохом у селах Річки та Стаї, головою філії «Просвіти» в Раві-Руській. У 1921—1945 працював священиком у школах. Володів старогрецькою, староєврейською, латинською, польською, німецькою, чеською, французькою мовами.

Як письменник залишив низку художніх творів (повістей і оповідань) та релігійних праць, деякі з яких уперше з'явилися українською мовою («Етика», «Апольогетика», «Догматика»). Сюжетами його творів були події Першої світової війни, а також селянська доля післявоєнного періоду.

У своїй педагогічній практиці дотримувався засад взаємозв’язку морально-етичного виховання з навчальним процесом, єдності школи і сім’ї, впливу громадськості на формування особистості. І сьогодні актуальною є педагогічна система, розроблена О. Лещуком і практично ним підтверджена у школі. Основними принципами цієї системи є загальнодоступність освіти; поєднання в єдине ціле чотирьох аспектів життєвої і діяльної позиції людини: аналітичне сприймання дійсності, почуттєве осмислення дійсності, намагання до узагальнення досягнень, синтез дії і поведінки через морально-етичну позицію.

Йому належить універсальна система різних видів позакласної роботи та організація виховної роботи на різних рівнях і етапах навчання. Моральне виховання О. Лещук-педагог ставив вирішальним чинником поряд з успіхами в навчанні. В основу успіху ставив працьовитість і наполегливість, знання людської душі. У вихованні виділяв важливу роль таким рисам, як мужність, стійкість та іншим вольовим якостям. Розробив «10 засад для педагога», які й нині є актуальними. Наприклад, друга засада звучить так: «будь не лише вчителем, але і батьком та приятелем своїх учнів і терпеливим будь з ними! Не вони є тут для тебе, але ти для них. Передусім май це на увазі серед невдач і розчарувань».

Все своє життя він займався опікунською діяльністю: дбав про бідних, сиріт, калік, безробітних. Спілкувався з митрополитом Андреєм Шептицьким, Осипом Маковеєм, Богданом Лепким.

Закінчилося земне життя Осипа Лещука трагічно: його закатовано енкаведистами у сталінських таборах під Полтавою у 1949 за віру та національні погляди. В 1992 у приміщенні школи с. Стаївки (батьківщина Осипа Лещука) було відкрито кімнату-музей видатного земляка.

22 січня 2019 виповнюється 130 років від дня народження українського математика Антона Казимировича Сушкевича.

Народився в Борисоглєбську (нині Воронізька область РФ) в родині інженера-залізничника. У 1906—1911 слухав лекції в Берлінському університеті. У 1913 закінчив Петербурзький університет, у 1917 р. склав магістерські іспити в Харківському університеті. У 1926 р. захистив докторську дисертацію в Харкові.

Свою педагогічну діяльність Антон Сушкевич почав з 1916, викладаючи математику в різних гімназіях Харкова. З початку 1918 працює в Харківському університеті приват-доцентом, а з 1920 — ад’юнкт-професором. З 1921 по 1929 — професор Воронізького університету. Наприкінці 1929 був обраний дійсним членом Українського науково-дослідного інституту математики й механіки і переїхав до Харкова. Одночасно працює професором Харківського геодезичного інституту. У 1933—1961 працює в Харківському університеті, де завідував кафедрою алгебри та теорії чисел. Був членом Харківського математичного товариства.

Основні праці Сушкевича стосуються алгебри; він є одним з основоположників теорії узагальнених груп (монографія «Теорія узагальнених груп», 1937). Сушкевич — автор навчальних посібників: «Теорія чисел» (1936), «Вища алгебра», «Елементи нової алгебри» (1937), мав праці з історії математики та ін.

З оглядом наукового доробку А. Сушкевича та переліком його праць можна ознайомитись за посиланням

http://www.mathnet.ru/links/d9e2937d12ae8128397849a2fc56b898/rm7287.pdf

23 січня 2019 року виповнюється  175 років від дня народження  Комарова Михайла Федоровича -  українського бібліографа, лексикографа, літературознавця, перекладача, критика, фольклориста, громадського діяча.

Народився Михайло Федорович в слободі Дмитрівні Павлоградського повіту (нині — село Дмитрівка Петропавлівського району Дніпропетровської області).

У студентські роки та на початку юридичної карєри приймав у часть у “Київській громаді”. Громадівці організовували недільні школи, видавали українською мовою популярну і дешеву літературу, збирали фольклорний та етнографічний матеріал. В період з 1874  по 1875 роки Михайло Федорович переклав українською мовою та видав брошури історика і громадського діяча Олександра Іванова  «Розповіді про небо та землю», «Розмова про земні сили».

Під час перебування у Києві Михайло Комаров розпочинає безперервну діяльність як літератор, критик, бібліограф і видавець.

У 1881 році була опублікована його перша невелика праця про Т.Шевченка “Кое что о Шевченке” яка стала початком його шевченкіани. Адже Комаров був першим бібліографом творів Т. Г. Шевченка та праць про нього. Займаючись бібліографією, Комаров активно співробітничає з київськими та львівськими часописами і газетами, виступаючи переважно в ролі літературного критика. Його статті, огляди, рецензії охоче друкували “Киевская Старина”, “Рада”, “Зоря” , “Діло”, “Правда”, «По морю и суше» та ін..

Народився в м. Ярославі (нині  Польща) у родині вчителя. Навчався на філологічному факультеті Львівського університету (1898 – 1901), згодом у музично-історичному інституті при Віденському університеті. З 1901 року Станіслав Пилипович викладав українську мову та літературу в гімназіях Львова і Перемишля, редагував журнал «Артистичний вісник» (1905 - 1907). Брав активну участь в організації Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові, з 1908 року – його директор, а з 1919 року – викладач теоретичних дисциплін та інспектор філій.

Він був головою музикологічної комісії НТШ, професором, завідувачем кафедри теорії та композиції Львівської консерваторії, а також — старшим науковим співробітником Львівської філії Інституту фольклору АН УРСР.

Автор підручників «Загальні основи музики: теорія музики» (Коломия, 1921); «Матеріали для науки сольфеджіо і хорового співу» (Л., 1930), а також  педагогічних статей у періодичних виданнях.

Помер у Львові у 1979р.

180 років від дня народження Армстронга Семюела Чапмена (Samuel Chapman Armstrong, 1839—1893), американського педагога, автора проекту організації навчального закладу для афроамериканців та індіанців

Семюел Армстронг найбільш відомий як засновник і перший директор школи для афроамериканців і корінних американців у Вірджинії, яка пізніше була реорганізована в  Гемптонський університет. Він також заснував Музей університету Гемптона, який є найстарішим афроамериканським музеєм в країні і найстарішим музеєм у Вірджинії.

Народився майбутній педагог 30 січня 1839 у сім'ї гавайських місіонерів. У 21-річному віці, після раптової смерті батька, переїжджає навчатися до Сполучених Штатів у Коледж Вільямса у Массачусетсі. Після закінчення коледжу Армстронг  іде добровольцем в армію, бере участь у громадянській війні, неодноразово потрапляє в полон, але продовжує вдало будувати військову кар'єру (піднявся до звання полковника).

Саме військова кар'єра спонукала Армстронга перейнятися проблемами освіти афроамериканців, оскільки у 1863 він був призначений командувачем  9-ою Кольоровою піхотою США (USCT). Тут він зрозумів, що більшість афроамериканців  є неосвіченими.

Наприкінці війни Армстронг приєднується до Бюро Свободи. За підтримки Американської Місіонерської Асоціації у 1868 у Гемптоні (штат Вірджинія) він заснував Гемптонський загальний сільськогосподарський інститут (Гемптонський університет), для навчання у ньому афроамериканців та індіанців. Метою інституту стала підготовка вчительських кадрів, тому передумовою для вступу до Гемптона був намір стати вчителем. Близько 84% з 723 випускників перших 20 класів Гемптона стали вчителями. Армстронг прагнув прищепити учням моральну цінність ручної праці, тому окрім викладання загальних предметів, в інституті велику увагу приділяли вивченню різних ремесел та веденню сільського господарства. Ця концепція стала найважливішим компонентом підготовки гемптонців.

Одним із найкращих випускників  Гемптонського загального сільськогосподарського інституту вважають письменника, педагога, політика, поборника прав за освіту афроамериканців є Букер Т. Вашингтон, який назвав Армстронга «найдосконалішим зразком людини, фізично, розумово і духовно, як Христос…».

Педагог отримав почесні дипломи LLD з його alma mater у 1887 та з Гарвардського університету у 1889.

У 1892 С. Армстронг переніс ослаблений параліч, помер в Інституті Гемптона 11 травня 1893 і похований на кладовищі університету Гемптона.