140 років від дня народження Ілярія Бриковича (1881–1942), українського педагога, перекладача, громадського діяча

Брикович Ілярій (Іларіон) Матвійович народився 3 листопада 1881 в м. Тернополі. Закінчив цісарсько-королівську Першу тернопільську гімназію, а вищу освіту здобував у Львівському, Краківському та Віденському університетах. 1905 склав іспит на право викладати українську та класичні мови в усіх середніх школах.

У 1905–1906 навчальному році працював заступником учителя Тернопільської української гімназії. Наприкінці 1906–1907 навчального року мав звання учителя. 1907 разом о. Йосифом Застирцем і Миколою Конрадом, професором Іваном Боднаром став співзасновником Товариства «Жіночий Інститут імені княгині Ольги», яке мало допомагати жіночій громаді у справі морального і фізичного виховання, а також утримувало бурсу для дівчат. У 1912–1913 навчальному році очолював Селянську бурсу в Тернополі, засновану товариством «Просвіта».

Під час Першої світової війни вів у приватних приміщеннях Тернополя учительські курси, а в 1916–1917 очолив тимчасову гімна­зію, у якій понад 50 учнів отримали свідоцтва про середню освіту. Його учнями були такі визначні особистості, як Й. Сліпий, І. Бабій, М. Чубатий, Я. Стецько.

Входив до складу тимчасового комітету, який займався організацією встановлення влади ЗУНР у Тернополі. Воював у лавах УГА, разом з нею перебував на «Великій Україні».

У 1920 повернувся до Тернополя, викладав у Тернопільській українській гімназії  до її закриття польською владою у 1930 (викладав грецьку, латинську, німецьку мови). Водночас працював директором тернопільської Гімназії товариства «Рідна Школа». У 1924–1939 був головою Тернопільської філії товариства «Просвіта».

Після закриття в 1930 української гімназії став очільником кооперативу «Будучність». 1935 разом з І. Боднаром та І. Ленем заснували в Тернополі українське спортивне товариство «Змагун». Однак польська влада звинуватила засновників у співпраці з ОУН і відмовилася його реєструвати.

У вересні 1939 І. Бриковича усунули від навчального процесу в гімназії товариства «Рідна школа», після чого став працювати візником в облспоживспілці. За одними даними, 22 червня 1941 (за іншими 23 червня 1940 року) заарештований більшовицькою владою та вивезений на Урал (до Челябінської області), де, за спогадами інших засланців, працював на шахтах Уралу.

Помер Ілярій Брикович у лютому 1942 в м. Магнітогорськ (нині Челябінська область, РФ) від непосильної праці на радянській шахті. За іншими даними – 24 липня 1942 у Верхньоуральській в’язниці.

130 років від дня народження Олеся Досвітнього (Олександр Федорович Скрипаль, 1891–1935), українського письменника, журналіста

 «Згадати Олеся Досвітнього – це згадати молодість, – писала у своїх спогадах Надія Суровцова, яка працювала з ним у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ). – Таким я його знала, таким він залишився в моїй пам’яті. Здається, не було очей голубіших над його, вдачі – бурхливішої, жвавішої. Він не жив, він горів».

Народився Олександр Федорович Скрипаль 8 листопада 1891 в невеличкому містечку Вовча (нині Вовчанськ), що на Харківщині.

Чотирирічну земську школу закінчив екстерном – за два роки і одразу ж почав працювати. Пізніше почав писати для місцевих видань та навіть для київської газети «Рада», вступив до Петербурзького університету, з якого був виключений  за участь у революційних гуртках та поширення нелегальної літератури.

Під час служби в армії військовий суд засудив Досвітнього до розстрілу за підбурювання солдат проти тодішнього владного устрою. Але йому вдалося втекти через Киргизстан та Китай аж до Сан-Франциско.

Після повернення до України у 1918 він не полишає політичної діяльності, та все ж більше й більше віддає себе літературі. На початку 1920-х працював у Катеринославі (нині Дніпро) політкомісаром і головним редактором літературно-агітаційного поїзда «Більшовик», редагував газети «Хліб і залізо», «Большевик в пути», «Селянська правда», «Зірка».

Від 1924 – у Харкові. Бере участь у літературно-художньому житті, стає учасником таких організацій як «Гарт», ВАПЛІТЕ, пізніше – членом Спілки радянських письменників.

Перші книжки оповідань Олеся Досвітнього — «Розкаяння» та «Чия віра краща» — вийшли ще 1920, а впродовж 1920-х років він написав багато оповідань та повістей: «Алай» (1924), «Гюлле» (1926), «Нотатки мандрівника» (1929), «На плавнях», «Піймав», «Постаті», «Сірко» (1930), «На той бік» (1931), «Новели» (1932); романи — «Американці» (1925), «Хто» (1927), «Нас було троє» (1929), «Кварцит» (1932).

1933 був заарештований у Харкові за підозрою у «приналежності до української контрреволюційної організації та спробах повалити Радянську владу». У ході слідства було «доведено», що Досвітній брав участь у терористичній діяльності та проводив підготовку замаху на Постишева. Під тягарем моральних репресій та фізично непосильних допитів Досвітній визнав себе винним. У 1934 судова трійка одноголосно підтримала «найвищу міру» – розстріл.

У 1956 письменник був реабілітований посмертно.

Твори Олеся Досвітнього — Е-бібліотека «Чтиво»: https://chtyvo.org.ua/authors/Dosvitniy/ 

9 листопада виповнюється 130 років від дня народження українського історика-мистецтвознавця, теоретика мистецтва, музеєзнавця – Федора Ернста (1891-1942).

Народився Федір Ернст у Києві у родині німецького колоніста. Спочатку навчався в гімназії у Глухові, потім два курси у Берлінському університеті на філософському факультеті (1909-1910 рр.), згодом у Київському університеті на кафедрі історії мистецтва історико-філологічного факультету  (1910-1914 рр. ).

Працював помічником діловода у новоствореному Генеральному секретарстві освіти. У 1918 році - призначений на голову Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 р. - редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН; у 1922 році працював завідувачем бібліотеки і музеєм Інституту пластичного мистецтва; у1922-1933 рр. - у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка; з 1923 року – завідувач художнього відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві.

Федір Ернст був професором, видатним спеціалістом з історії української архітектури та образотворчого мистецтва. Був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН, членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Брав участь у численних експедиціях для пошуків, дослідження і збереження пам'яток української архітектури і мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки, формував музейні експозиції.

Федір Ернст брав участь у всіх пам’яткоохоронних комісіях 1917—1919 років під керівництвом Миколи Біляшівського, згодом був інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам’яток, а з 1926 по 1930 роки очолював Київську крайову інспектуру охорони пам’яток матеріальної культури. Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти або хоча б зафіксувати значну кількість пам’яток не лише Київщини, а й Поділля, Волині, Чернігівщини, передусім сакральних.

Найбільший вплив на формування Ернста мав професор Григорій Павлуцький, який спрямував його науковий інтерес на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці: «Київські архітектори XVIII ст.», «Українське мистецтво XVII—XVIII ст.», «Київська архітектура ХVII cтоліття», «Георгій Нарбут», «Німецькі портретисти першої половини ХІХ століття», «Український портрет XVII—XX століть», «Українське малярство XVII—XX століть», путівник «Київ» (1930), до якого він (частково у співавторстві) сам написав 243 статті - зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському мистецтвознавстві.

Любов Федора Ернста до Києва, непохитність позиції щодо збереження пам’яток призвели до загибелі вченого. Вперше його як німецького підданого було вислано на три роки на початку Першої світової війни. 1933-го вже знаного науковця Ернста засудили до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу, а після закінчення терміну не дозволили повернутися до рідного Києва. У засланні він продовжував музейну роботу - створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу в м. Повенці, 1936-го завідував Музеєм будівництва каналу Москва - Волга в м. Дмитрові, очолював роботу зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937 р.), був заступником директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі (1938—1941 рр.). У липні 1941 року Федора Ернста заарештовано за звинуваченням «німецький шпигун», а  28 жовтня 1942 року розстріляно. Реабілітований посмертно.

Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році» 130 років з дня народження Федора Ернста відзначається на державному рівні.

#ПедагогічнийКалендар2021

100 років від дня народження Дмитра Міщенка (1921-2016), українського письменника

Народився Дмитро Олексійович Міщенко 18 листопада 1921 в с. Степанівка Перша, тепер Приазовського району Запорізької області. По закінченні середньої школи в 1941  був зарахований студентом Дніпропетровського університету, та замість навчання у вищому навчальному закладі після короткострокового навчання в Краснодарському мінометному училищі відбув на фронт. Як командир батареї польової артилерії брав участь у боях на Південному, Сталінградському, Південно-Західному, Першому, Другому та Четвертому українських фронтах, у штурмі Берліна і звільненні Праги.

З 1946 по 1951 навчався на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а з 1951 по 1954  — в аспірантурі того ж університету. Кандидат філологічних наук.

Був на видавничий роботі, зокрема 1956—1961 — заступником головного редактора Держлітвидаву України, 1964—1973 — головним редактором видавництва «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»).

Перші друковані твори Дмитра Міщенка побачили світ у 1949, а перша збірка оповідань «Сини моря» — у 1955. В 1957 письменник публікує монографію «Розвиток реалізму у творчості Михайла Коцюбинського», а в 1959 — історичний роман «Сіверяни».

У 1983–1987 виходить у світ його знакова трилогія – романи «Синьоока Тивер», «Лихі літа ойкумени», «Розплата». У центрі трилогії — боротьба слов’янства проти кочових племен аварів. Письменник простежив логіку соціально-економічного й політичного розвитку, яка неминуче вела достворення держави східних слов’ян — Русі.

 За збірки «Полювання на жар-птицю» (1990) та «Особисто відповідальний» (1991) удостоєний Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка (1993).  

Помер Дмитро Міщенко 4 квітня 2016  у Києві.

Григорій Іванович Коляда  народився 26 листопада 1896 в с. Чорнухи, нині смт  Полтавської області. Навчався в Московському університеті (1915-1917), Київському інституті народного господарства (1922-1926). Закінчив аспірантуру з історії книги при Всенародній бібліотеці України (1929).

До Другої світової війни працював у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка, а на початку війни переїхав у м. Сталінабад (Душанбе), де працював професором університету. Викладав у Київському педінституті (1945), згодом в Саратовському  (1945-1949), Таджицькому (1949-1954), Ташкентському (1954-1977) університетах.  

Г.Коляда  – доктор філологічних наук, професор, викладав старослов’янську, українську,  білоруську,  польську,  болгарську мови; автор наукових праць з питань мови та книгодрукування. Учений досліджував історію книговидавничої справи Львівського братства, діяльність Памва Беринди, Гавриїла Дорофеєвича, Балабанівських друкарень, разом з Я.Ісаєвичем підготував розділ у колективній монографії «Книгодрукування на Україні» (1964), про історію книгодрукування на західноукраїнських землях у XVI- XVIII ст. тощо.

Вчений зібрав чудову колекцію книг, понад 4 тисячі одиниць. Це переважно видання української класичної літератури XIX ст., книги з мистецтвознавства, історії, бібліографії та книгознавства. У 1976 Державному музеєві книги і друкарства України Г. Коляда подарував частину своєї колекції книг, яку  назвав збіркою «За сто літ». Це були книги, що вийшли після 1798, починаючи від першого видання «Енеїди» І. Котляревського (СПб, 1798 р.) і до видання тритомної антології української літератури «Вік», що вийшла на рубежі XIX - XX ст.

Помер Г. Коляда 20 лютого 1977 в м. Ташкенті, похований в Києві на Байковому кладовищі.

140 років від дня народження Роже Кузіне (Roger Cousinet; 1881–1973),  французького педагога

Роже Кузіне народився 30 листопада 1881 в містечку Аркей. Закінчив Вищу нормальну школу у Парижі. З 1905 по 1910 рік учителював. Ці роки, проведені серед дітей, були дуже повчальними для Кузіне, адже він систематично спостерігав за учнями як у класі, так і на ігровому майданчику. Саме в цей період він почав писати докторську дисертацію на тему «Соціальне життя дітей» під керівництвом Еміля Дюркгейма. В цей час він також працював разом з Альфредом Біне, який розробляв свій тест на інтелект і теорію експериментального навчання. Незабаром Кузіне став редактором освітнього журналу під назвою «L’éducateur moderne», що дало йому можливість зустрічатися з Жаном Овідом Декролі, Едуардом Клапаредом, Адольфом Фер’єром і публікувати їхні праці, а також писати про творчість Марії Монтессорі та публікувати французькою мовою реферати робіт Джона Дьюї та Стенлі Холла.

У 1909 Кузіне отримав свідоцтво, яке давало право проводити перевірки у початкових школах. У 1910–1941 – інспектор близько 100 початкових шкіл, з 1941 – професор кафедри педагогічної психології, з 1945 по 1958 – завідувач кафедри педагогіки в Сорбонні. Засновник і головний редактор журналів «Нове виховання» (1920-1939) та «Виховання і розвиток» (з 1964).

Р. Кузіне – теоретик нового виховання. Він вважав, що процес навчання не можна розглядати лише як вплив вчителя на своїх учнів, бо такий вплив є ілюзорним. Навчання – це різновид діяльності, за допомогою якої дитина працює над своїм розвитком у сприятливому середовищі та за допомогою педагога, який виступає лише в ролі консультанта.

В історії освіти Кузіне відомий переважно як творець методу так званої вільної групової роботи, коли учні 8–9-річного віку за бажанням об'єднуються в групи по 5–6 осіб. Кожна група обирає собі види робіт з переліку тем і завдань, а вчитель лише спостерігає за роботою групи, консультує та перевіряє результати роботи. Серед видів діяльності, які можуть вибирати діти, Кузіне пропонував написання творів на вільну тему. Протягом 8 років він випускав альманах дитячих творів. Його учні вивчали не історію політики та воєн, а історію предметів, одягу, транспорту, житла.

Метод вільної групової роботи пройшов перевірку у 1920–1942 рр. у 40 різних класах міських та сільських державних шкіл Франції. Р. Кузіне підкреслював, що його метод заохочує прагнення, змушує кожного учня усвідомлювати свою духовну активність, а також те, що він хоче знати, не просто слухати промови вчителя, а звертати  всю свою увагу на те, що говорить вчитель та інші члени його групи. Метод Р. Кузіне дозволяє дітям вчитися у справжньому сенсі цього слова, а також навчає співпрацювати. Учні опановують вміння допомагати іншим людям і вдаватися до їх допомоги. Деякі елементи цього методу досі застосовують у французькій початковій школі.

Помер Роже Кузіне 5 квітня 1973 у Парижі.