1 лютого виповнюється 125 років від дня народження поета, літературознавця, критика, громадсько-політичного діяча Євгена Маланюка (1897–1968).

Народився Євген Маланюк у селищі Новоархангельськ Херсонської губернії (тепер - Кіровоградська область). Там навчався у початковій школі.

Далі здобував освіту у Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчався там 8 років і під час навчання почав писати вірші. У 1915 році Євген Маланюк стає курсантом Першого Київського військового училища, яке закінчив у січні 1916 року.

Під час Першої світової війни воював на фронті. У 1917 році у зв'язку зі смертю батька отримав відпустку, цього ж року був демобілізований з російської армії й брав участь у створенні УНР. Працював в Генеральному Штабі України, пізніше став ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР. У 1920 році опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями видає журнал “Веселка”, де побачили світ його перші поезії.

Восени 1923 року виїхав до Чехословаччини, де вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Деякий час Євген Маланюк входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював з журналом цієї організації "Державна нація". Брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах.

З 1929 році Євген Маланюк жив у Варшаві, брав участь в обороні столиці Польщі у 1939 році. У 1930-х роках письменник плідно співпрацював із львівським журналом "Літературно-науковий вісник". У міжвоєнний період з’являються в світ його збірки поезій “Стилет і стилос” (1925), “Гербарій” (1926), “Земля й залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939).

У червні 1949 року Маланюк переїжджає до США. Там з'являються друком його збірки "Влада", "Поезії в одному томі", "Остання весна", "Серпень". Окремим виданням вийшла поема "П'ята симфонія". Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах “Книги спостережень” (1962, 1966). Вже після його смерті побачила світ збірка “Перстень і посох” (1972).

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку. Похований на православному цвинтарі святого Андрія Сауф-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі.

#ПедагогічнийКалендар2022

200 років від дня народження Євгена Гребінки (1812–1848), українського письменника, педагога

Народився Євген Павлович Гребінка 2 лютого 1812 в с. Убіжище поблизу Пирятина на Полтавщині. Закінчивши 1831 Ніжинську гімназію вищих наук року, три місяці перебуває на військовій службі у складі резервного 8-го Малоросійського козачого полку. Після розформування полку він повертається в рідне Убіжище, де проводить наступні (до 1834) роки – час, який біографи письменника вважають зужитим на марноту світського життя. Ці роки остаточно переконують Є. Гребінку в тому, що вдоволення матеріальною і водночас позірною гранню життя – не для нього, його вабить можливість виявити себе у творчості; окрім того, батько, Павло Іванович, вимріював для свого сина кар'єру на викладацькій роботі: він бачив Євгена професором.

Є. Гребінка вирішує їхати до Петербурга, де повною мірою розкрився його письменницький талант. Там він зблизився з багатьма діячами російської та української культури, що дало йому можливість публікувати свої твори на сторінках петербурзької періодики. Його першою серйозною публікацією стали уривки перекладу українською мовою пушкінської «Полтави». «Малороссийские приказки» (1834) були першою книгою у творчій біографії Є. Гребінки. Блискуче написані українською, вони стали дійсним вкладом автора у формування української літературної мови. Уже тоді про нього заговорили як про національного поета-байкаря, а три роки потому, коли була надрукована його друга книга – «Рассказы пирятинца» (1837), написана російською, про Є. Гребінку заговорили вже як про письменника, безперечно, відомого.

Вагомими є заслуги Є. Гребінки – громадського діяча, який чимало зробив для організації українського літературного життя та підтримки рідного слова. Без перебільшення, історичною віхою для української літератури став вихід у світ альманаху «Ластівка» (1841), де були надруковані твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Боровиковського, В. Забіли, П. Куліша, і, звісно, самого Євгена Гребінки. Однак, безперечно, в історії України Євген Гребінка назавжди залишиться насамперед як людина, за чиєї прямої ініціативи, безпосередньої матеріальної та моральної підтримки був підготовлений до друку й виданий у 1840 «Кобзар» Т. Шевченка.

У Петербурзі Є. Гребінка професійно займається викладацькою діяльністю. у різних, переважно військових навчальних закладах: Дворянському полку, Другому кадетському корпусі, Інституті корпусу гірничих інженерів, Морському кадетському корпусі.

З думкою про освіту для українського народу Є. Гребінка 17 травня 1847 відкриває в с. Рудки Лубенського повіту Полтавської губернії парафіяльну школу: винаймає для школи будинок та забезпечує оплату праці двох учителів: Як бачимо, одна з останніх справ його життя безпосередньо стосується освіти.

Помер Євген  Гребінка 3 грудня 1848 в Петербурзі від туберкульозу. Тіло його перевезли в Убіжище, де й поховали 13 січня 1849.

Детальніше про Гребінку-педагога у статті: Міхно, О. (2012). Педагогічний портрет Євгена Гребінки. Українська мова і література в школі, (1), 58-64. https://cutt.ly/iIYRgz9

200 років від дня народження Опанаса Марковича (1822–1867), український фольклориста, етнографа, громадського діяча

Опанас Васильович Маркович народився 8 лютого 1822 в селі Кулажинцях (тепер Гребінківського району Полтавської області). В 1836 закінчив Пирятинське 4-х класне міське училище, у 1842 – 2-гу Київську гімназію й вступив до Київського університету св. Володимира. Після закінчення університету (1846) Опанас Маркович залишився в Києві і розпочав активну громадську діяльність, зокрема як член Кирило-Мефодіївського Братства. В 1847 за участь у діяльності Браства був заарештований та засланий до російського міста Орел, де працював у канцелярії військового губернатора. У Орлі він познайомився з майбутньою дружиною Марією Вілінською. Саме прізвище чоловіка – Маркович – лежить в основі її письменницького псевдоніму. За однією з версій, вигадав «Марко Вовчок» Пантелеймон Куліш, поєднавши прізвище чоловіка Марії з її «вовкуватістю» у спілкуванні.

В 1851 Маркович повернувся в Україну. У другій половині січня 1851 Маркович та Вілінська одружилися. Жило подружжя в  Чернігові, де Опанас Маркович працював у газеті «Черниговские губернские ведомости». На початку 1852 у Марковича та Вілінської народилася перша дитина, дочка Віра, яка незабаром померла й похована в Чернігові. Згодом родина переїжджає до Києва, де Маркович працював у Київській палаті державного майна. Жили вони на околиці міста – Куренівці. В травні 1853 у родини народився син Богдан.

Тоді ж Василь Тарновський, відомий чернігівський поміщик, запросив Марковичів у свій маєток Качанівку зробити статистичний опис своєї колекції старожитностей. Це був найплідніший період у науковій діяльності Марковичів: увесь вільний час вони займалися збиранням фольклору.

Закінчивши роботу в Качанівці, Марковичі переїхали до Немирова, де Опанас Васильович дістав посаду вчителя географії в місцевій гімназії. Окрім педагогічної діяльності, О. Маркович проводив значну культурно-освітню роботу. Саме в Немирові було здійснено постановку опери «Наталка Полтавка», музику до якої написав О. Маркович. У Немирові сім’я дізналася, що в Петербурзі (в 1859) вийшли в світ «Народні оповідання» Марії. У написанні оповідань, вважають біографи, Опанас Васильович відіграв велику роль, як і в письменницькій діяльності Марко Вовчок.

В 1860-1861 Маркович та Вілінська жили у Санкт-Петербурзі. У цей час Маркович брав активну участь у літературному житті тамтешньої української громади, зокрема у виданні українського журналу «Основа».

Повернувшись в Україну, О. Маркович продовжив збирати народні пісні, прислів’я та приказки. Зібрав їх більше 50 тисяч та систематизував цей матеріал у збірник, але сам видати не зміг і передав його Матвію Номису, який у 1864 оприлюднив цей збірник, додавши до нього записи інших авторів. На той час це було майже повне видання українських пісень, прислів’їв і приказок

Незадовго до смерті Опанас Маркович та Марія Вілінська де-факто розлучилися. Єдине його передсмертне прохання до Вілінської – привезти сина в Україну, щоб батько побачив його востаннє перед смертю – не було виконано.

Помер Опанас Маркович 1 вересня 1867 в Чернігівській лікарні від туберкульозу, похований на кладовищі в Болдиних горах Чернігова.

230 років від дня народження Григорія Яхимовича (1792–1863), українського церковного та громадсько-політичного діяча, теолога

Народився Григорій Яхимович в селі Підбірці поблизу Львова 16 лютого 1792. Навчався у Львівській німецькій гімназії. У 1818, закінчивши Інститут св. Августина у Відні, отримав звання доктора богослов’я. Після повернення до Львова очолив кафедру релігії у Львівському університеті (з 1819), був професором педагогіки (з 1825) та теології (з 1837). Працював на посаді ректора Львівської греко-католицької семінарії, каноніком митрополичого капітулу і «ректором магніфікус» Львівського університету.

У 1848 імператор Фердинанд I іменував його єпископом-ординарієм Перемишльської єпархії. У тому ж 1848 Головну Руську Раду. З 1860 Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський – предстоятель Української греко-католицької церкви.

Автор численних проповідей та богословських праць. Разом з Михайлом Куземським відкривав народні школи. Добивався запровадження викладання української мови у школах Галичини, вимагав від духовенства вживання української мови під час проповідей, збереження православного церковного обряду, відстоював кириличну писемність.

Крім церковної і суспільно-політичної діяльності, захоплювався астрономією і технікою. Написав декілька досліджень, сконструював машину для косіння трави, розробив план пароплавного сполучення на річці Сян.
Помер у Львові 17 (29) квітня 1863. На його похорон зібралося близько 20 000 осіб.

І після смерті про Григорія Яхимовича пам’ятали. У Тернопільській гімназії члени таємного учнівського товариства української молоді «Громада», яке заснував у 1863 Іван Пулюй, збирали гроші на стипендію імені Григорія Яхимовича.

Сьогодні в Україні діє ГО Фундація імені Григорія Яхимовича, яка закликає до добрих справ і гуртує українців навколо ідеї любові до ближнього, займається аналітичним  дослідженням стану співробітництва громад в Україні.
Детальніше. Площанський Ф. Митрополит Григорій Яхимович // Незалежний культурологічний часопис «Ї», 2017: http://www.ji.lviv.ua/n87texts/mytropolyt_yakhimovych.htm

Гальтон Френсіс – англійський психолог, антрополог, географ, статистик, засновник диференціальної психології та психометрії. Був першим вченим, що чітко сформулював питання про роль природи та виховання у розвитку, а також поняття обдарованості. Почесний доктор Оксфордського та Кембриджського університетів.

Френсіс Гальтон народився 16 лютого 1822 в Бірмінгемі. Був двоюрідним братом Чарльза Дарвіна. З 1838 навчався медицині в Бірмінгемському госпіталі, з 1839 – в Кінгс-коледжі Лондона на медичному відділенні. У 1840 вступив до Кембриджського університету (Триніті-коледж) для занять математикою та природничими науками, але після смерті батька кинув навчання та подався в мандри. Спочатку поїхав на Близькій Схід, потім кілька років жив у Шотландії, на власні кошти організував експедицію до Південно-Західної Африки. Свої багаторічні спостереження за природними явищами Гальтон узагальнив у книзі «Метеорографіка» (1863), яка була першою спробою наукового розгляду явищ погоди на Землі.

На початку 1860-х Ф. Гальтон звернувся до проблем психології. Перша його стаття була присвячена стадному інстинкту у людини. З урахуванням експериментальних і математичних методів учений розробив вчення про існування індивідуально-психологічних відмінностей – диференціальну психологію.

Улюбленим висловом Ф. Гальтона був: «Все, що можна порахувати, — рахуйте!». Значним відкриттям стало впровадження у психологію нових математичних методів, переважно статистичних. У своїй новаторській книзі «Спадковий геній» (1869)  Гальтон проаналізував біографічні дані відомих учених і лікарів. У цій праці дослідник уперше показав, яким чином статистичні методи можуть використовуватись у вивченні індивідуальної обдарованості.

В 1888 учений опублікував  працю «Природна спадковість», в якій узагальнив результати всіх своїх емпіричних і статистичних досліджень і пояснив своє нове відкриття – коефіцієнт кореляції (міру зв'язку між ознаками). Книга мала надзвичайне значення для розвитку психологічних досліджень: ідеї Гальтона були на часі, і дослідники продовжили розробку кореляційного методу.

Ф. Гальтон цікавився також дактилоскопією (дослідження конфігурації папілярних ліній на пучках пальців рук із метою встановлення ідентичності). Дослідивши тисячі узорів на пальцях, у 1892 вчений опублікував у Лондоні книгу «Відбитки пальців», у якій виклав результати своїх досліджень. Особливо оцінили це відкриття в 1911, коли з Лувра вкрали знамениту картину Леонардо да Вінчі «Джоконда». На склі рами збереглися відбитки пальців, тож за ними було спіймано злодія.

Ф. Гальтон помер 17 січня 1911 після затяжної хвороби в маєтку Хейзлмір біля Лондона. Його тіло лежить у фамільному склепі на відгородженій сімейній ділянці цвинтаря Claverdon.

Юліан Романчук народився 24 лютого 1842 в селі Крилос (нині Галицький район, Івано-Франківська обл.) в родині народного вчителя Семена Романчука. Навчався у гімназії в Станиславові (Івано-Франківську), у Львівському університеті.

У 1863 отримав посаду заступника учителя ІІ німецької гімназії у Львові, у 1868 перейшов на роботу до Академічної гімназії. Ю. Романчук — один із засновників Учительської Громади, другий її голова, згодом почесний член, а також професор гімназії від 1877. Викладав каліграфію, латинську та грецьку мови. Викладацькою діяльністю продовжував займатися аж до виходу на пенсію у 1900.

Довгий час його життя було пов’язане з товариством «Просвіта». Так, у 1868 він став одним із його засновників, писав для нього та редагував його видання, а в 1896-1906 був його головою. Ю. Романчук — редактор збірника творів українських класиків під назвою «Руська письменність», згодом перейменованого на «Українське письменство». У 25-ти томах з’явилося вперше на всіх українських землях повне видання українських письменників із життєписами та широкими поясненнями маловживаних або незрозумілих для загалу слів.  Ю. Романчук — автор та укладач підручників «Читанка для низших кляс середніх шкіл» і «Руська читанка для четвертого класу народніх шкіл» (1879). Видавець-редактор творів Т.Шевченка в Галичині — «Поезії» (1902), «Твори» (1907), «Кобзар» (1914). У 1873 — один із співзасновників Товариства ім. Т.Шевченка (потім НТШ), друкував свої праці у «Записках НТШ». У 1873–1878 редагував газету «Правда». З 1879 видавав двотижневик, згодом тижневик «Батьківщина». У 1880 став одним із організаторів видання популярної щоденної газети «Діло».

Юліан Романчук відомий як активний політичний діяч. Зокрема, з 1883 по 1895  —  посол до Галицького сейму, ініціатор і співзасновник Народної ради (1885), один з організаторів Національно-демократичної партії (1899). У 1891–1897 та 1901–1918 — член Палати послів австрійського парламенту, а з 1910 – його віце-президент. У 1907–1910 та 1916–1917 Ю. Романчук очолював Українську Парламентську Репрезентацію, а під час І Світової війни — у Відні Український допомоговий комітет і Українську культурну раду. Член Української Національної Ради. На початку 1920-х Ю. Романчук очолив дорадчий орган політиків-ветеранів – «Раду сеньйорів».

Помер Юліан Романчук 22 квітня 1932 у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022 році» 180 років з дня народження Юліана Романчука відзначається на державному рівні.