11 березня виповнюється 100 років з дня народження Павла Романчука ‒ українського вченого, фізика та астронома, винахідника методу прогнозування сонячної активності, педагога, очільника Астрономічної обсерваторії Київського університету.

Улюбленою справою ‒ астрономією, Павло Радіонович почав займатися після того, як пройшов Другу світову війну. Будучи начальником розвідки одного з дивізіонів Степової армії та ризикуючи власним життям, героїчно відстояв плацдарм на Дніпрі. За стійкість і мужність, проявлянні в боях за річку Дніпро, Павлу Романчуку було присвоєно найвищу державну нагороду того часу ‒ звання Героя Радянського Союзу (1943).

Здобувши вищу освіту (1950) на фізичному факультеті Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, працював викладачем фізики в Золотоніському педагогічному училищі, Кременецькому та Чернігівському педагогічних інститутах. З 1957  навчається в аспірантурі при кафедрі астрономії Київського університету, а після її закінчення працює в Астрономічній обсерваторії університету. З  1972 по 1987 – директор обсерваторії.

Галузь наукових інтересів Павла Романчука — сонячна активність та сонячно-земні зв’язки. Керував і брав участь в роботі з розробки методів прогнозування сонячної активності для потреб фундаментальної науки та практичної космонавтики.

У місті Ромни Сумської області, де народився діяч, на Алеї Героїв встановлено пам’ятний стенд П. Р. Романчука.

140 років від дня народження Володимира Бірчака (1881–1952), українського письменника, філолога, педагога

Бірчак (Бирчак) Володимир Іванович народився 12 березня 1881 в с. Любинці (нині – Стрийський район Львівської області р-н Львів. обл.). У 1893–1900 навчався в Академічній гімназії у Львові, 1900–1901 – на правничому, впродовж 1902–1904 – філософському факультетах Львівського університету, а крім того 1901–1902 – на філософському і правничому факультетах Ягеллонського університету (Краків). Після складання вчительських іспитів 1905 здобув право викладати українську мову як основну і класичні мови як допоміжний предмет у гімназіях і реальних школах.

У 1906–1909 був членом літературного гуртка «Молода муза». У 1906–1919 – учитель г­імназії в Дрогобичі; викладав українську мову в усіх класах – від першого до восьмого. Любив свій предмет і прагнув  передати цю любов учням. Часто зі своєї бібліотеки давав учням читати літературу. В.Бірчак був педагогічним керівником бурси для гімназійних учнів, яка діяла тоді на вулиці Св. Івана Хрестителя. Перед Першою світовою війною займався організацією гімназійних курсів, з яких під час і після  війни розвинулася українська приватна  гімназія ім. Івана Франка. У 1912 В.Бірчак за наукову розвідку під назвою «”Візантійська церковна пісня” та “Слово о полку Ігоревім”» одержав ступінь доктора філософії у Львівському університеті.

1919 – доцент ун­іверситету в Кам’янці-Подільському. Після поразки визвольних змагань емігрував до Бухареста, згодом до Відня. Від 1920 проживав в Ужгороді. До 1924 працював інспектором відділу шкільного управління в Ужгороді, у 1925–1938 у гімназії в Ужгороді читав українську мову і літерату­ру, німецьку мову та філософію. Також працював вихователем і шкільним бібліотекарем. Голова Крайової пластової старшини Закарпаття. 1939 – керівник «Пласту» Карпатської України. Працював інспектором середніх шкіл у мін­істерстві освіти Карпатської України в Хусті. В. Бірчак – упорядник шкільних підручників (читанок). Склав читанки для 1–4-х класів закарпатських  шкіл.

Досліджував історію української літератури Закарпаття («Літературні стремління Підкарпатської Руси», 1922, 2-ге вид. 1937). Написав історичні повісті «Василько Ростиславич» (1923), «Володар Ростиславич» (1930), «Проти закону» (1936). Опублікував кілька збірок оповідань про життя галицького міщанства та інтелігенції початку XX ст. («Матура» (1902), «Під небом півдня» (1907), «1 000 000» (1912), «Золота скрипка» (1937). Неодноразово В. Бірчак писав про закарпатського педагога Олександра Духновича, вважаючи його першим педагогом, який «оцінив значіння школи для народа».

Після окупації Закарпаття угорцями очолив Український евакуаційний комітет. Пізніше проживав у Празі (1939–1945), де восени 1945 його заарештували працівники НКДБ. 1946  його засуджено до 20 років ув’язнення. Відбував покарання у Сибтабі та Озертабі. Помер 21 вересня 1952 у таборі м. Тайшет (нині місто в Іркутській області, РФ).1990 реабілітований.

Сьогодні 175 років від дня народження одного із найкращих знавців давньовізантійського та давньоукраїнського мистецтва, педагога Адріана Прахова.

Народився він 16 березня 1846 в м. Мстиславль (нині місто Могильовської області, Білорусь). Навчався в Петербурзькому університеті на історико-філологічному факультеті, а також в Петербурзькій академії мистецтв. Вивчав твори стародавнього й нового мистецтва у Франції, Англії та інших країнах. У 1879, після захисту дисертації «Зодчество стародавнього Єгипту», отримав ступінь доктора.
А.Прахов викладав мистецтвознавчі дисципліни в Петербурзькому університеті (1873-1887), (1897-1903), Петербурзькій академії мистецтв (1875-1887), Київському університеті (1887-1897).
У 1880 А.Прахов переїхав до Києва, займався дослідженням настінного живопису в стародавніх церквах, вивчав пам'ятки Києва: відкрив і скопіював частину давньоруського фрескового і мозаїчного живопису у Софійському соборі та Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі. Адріан Вікторович — автор проекту художнього оформлення Володимирського собору, керівник групи художників, що здійснювала розпис собору (1884–1896), а також керівник реставраційних робіт фрескового стінопису Кирилівської церкви. Відомий завдяки археологічними дослідженнями пам'яток архітектури, займався дослідженнями на Волині, в Чернігові. З 1910 — член Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтв.
Адріан Прахов є автором однієї з перших публікацій про мистецьку спадщину Т.Шевченка. Ще в підлітковому віці А. Прахов читав його твори в оригіналі. Згодом надрукував статтю «До малюнків Т.Г. Шевченка» в журналі «Пчела» (1876), зауваживши потребу розширення уявлень про Т.Шевченка — талановитого художника.
Помер А.Прахов у Ялті 14 травня 1916.

Олексій Боголюбов (1911–2004)

Український математик, історик науки і техніки, фундатор української школи в галузі історії математичних дисциплін

Олексій Боголюбов народився 25 березня 1911 у сім’ї Миколи Михайловича й Ольги Миколаївни Боголюбових, які  виховали трьох учених: великого математика і фізика-теоретика ХХ століття академіка АН СРСР Миколу Боголюбова, історика математики і механіки члена-кореспондента НАН України Олексія Боголюбова, сходознавця академіка РАН Михайла Боголюбова.

Закінчив Харківський університет та Харківський машинобудівний інститут. З 1962 трудова діяльність Олексія Миколайовича пов’язана з Національною академією наук України, зокрема з 1975 з Інститутом математики НАН України. 

Коло його наукових інтересів – проблеми історії прикладної механіки і математики. Він уперше розпочав глибоке вивчення історії розвитку механіки машин і тим самим ввів у науковий обіг  великий невідомий до того часу фактичний матеріал. Тема кандидатської дисертації - «Розвиток теорії механізмів та машин у працях вчених XVIII – першої половини XIX століття» (1963); докторської  - «Історія механіки машин» (1965).

Нагороджений медаллю ім. Олександра Койре Міжнародної академії історії науки в Парижі (1971)  за внесок у створення багатотомного видання «Історія вітчизняної математики». За цикл праць  «Розвиток та дослідження  конструктивних методів розв’язання задач нелінійної механіки та математичної фізики» премією ім. М. М. Крилова АН УРСР (1987).

Олексій Боголюбов – доктор технічних наук, член-кореспондент АН УРСР, Командор ордена «За громадянські заслуги» – від короля Іспанії, почесний доктор Санкт-Петербурзького університету шляхів сполучень, Заслужений діяч науки і техніки України. Автор понад 400 публікацій: як одноосібних, так і у співавторстві,  серед яких: «Развитие проблем механики машин», «Математики, механики», «Машина і людина», «Роботи і маніпулятори», «Нариси з історії механіки». Вагомим внеском в історію науки стало написання ним серії наукових біографій видатних вчених «Августин Бетанкур. Научно-биографическийочерк»; «Доктор Роберт Гук» та інших.

Олексій Миколайович створив єдину в Україні школу з історії математики і математичного природознавства.  Серед його учнів - 7 докторів та понад 30 кандидатів наук. Багато років був заступником голови науково-методичної ради з питань пропаганди наукових знань з математики, механіки та фізики Українського товариства «Знання». 

Інформацію про О. Боголюбова як дослідника у сфері математичної освіти, філософських і методологічних питань механіки й математики, історії операційного числення, гідромеханіки, теорії пружності, включено в енциклопедичний довідник «Науковці України ХХ – ХХІ століть», які готував Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України.

Детальніше з біографією та творчим шляхом вченого в галузі історії математичних дисциплін можна ознайомитись  з публікацій:

Митропольський Ю.О., Самойленко А.М., Ликова О.Б., Пустовойтов М.О., Добровольський В.О., Урбанський В.М.  Історія науки. Олексій Миколайович Боголюбов // Український математичний журнал. 2006. № 4. Т.58. С.564-567

Самойленко А. Через терни – до знань: до 100-річчя від дня народження члена-кореспондента НАН України О.М. Боголюбова // Вісник НАН України. 2011. № 3. С.58-60

Він міг стати відомим хіміком, але організаторський талант керівника, вміння формувати і очолювати колектив допоміг йому стати наймолодшим ректором Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка і наймолодшим ректором на теренах колишнього  СРСР.

Сьогодні – 115 років від дня народження Олексія Микитовича Руська, українського педагога, хіміка, ректора Київського державного університету (1938-1944), заступника міністра народної освіти УРСР (1944-1958); члена-кореспондента Академії педагогічних наук РРФСР, директора Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР (1958-1964).

Олексій Русько розпочав педагогічну діяльність 1932 на посаді викладача хімії в Київському державному педагогічному інституті ім. О.М. Горького. Згодом був призначений деканом факультету, а потім і заступником директора інституту з навчальної роботи. У 1938-1944 був ректором Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Саме за його ректорства розширились наукові зв’язки КДУ з іншими університетами СРСР, значно активізувалась робота наукового студентського товариства, пожвавилась культурно-масова робота в університеті.

З 1944 – заступник міністра народної освіти. Працював над вирішенням нагальних питань: відновлення мережі педагогічних вишів і технікумів, створення їхньої матеріально-технічної бази, знищеної під час війни, забезпечення навчальних закладів необхідною навчально-методичною літературою та ін. Продовжуючи викладати неорганічну хімію в Київському університеті та Київському педагогічному інституті, 1948 захистив у Ленінграді дисертацію на ступінь кандидата педагогічних наук.

О. Русько – автор понад 100 наукових праць, серед яких науково-методичні посібники й підручники з хімії для вищих і середніх навчальних закладів.

З 1958 по 1964 Олексі Русько очолював Науково-дослідний інститут педагогіки УРСР (нині Інститут педагогіки НАПН України). Був одним з організаторів і першим головою Педагогічного товариства УРСР (з 1960), керівником педагогічної секції комісії ЮНЕСКО в Українській РСР.

Помер Олексій Русько 25 серпня 1964 у Києві й похований на Байковому цвинтарі.

425 років від дня народження Рене Декарта (Renе Descartes; 1596–1650), французького філософа

Звертаючись до життєвих колізій і творчої лабораторії Рене Декарта, не перестаєш дивуватися: як він міг легко переходити від математики до механіки, від механіки – до медицини, від медицини – до астрономії та оптики. З його іменем пов'язане творення аналітичної геометрії, введення перемінних величин у математику, встановлення зв'язку геометричної фігури з числом, формулювання закону дії і протидії, обґрунтування методу раціоналістичної дедукції.

Народився Рене Декарт 31 березня 1596 в місті Лае (зараз – Декарт). Його мати померла через декілька днів після народження сина. Його віддали на виховання єзуїтам в коледж Ла-Флеш (Анжу). Схоластична спрямованість єзуїтських коледжів не особливо налаштовували до навчання, а тому учитися Рене не любив. В 17 років його цікавили лише фехтування і верхова їзда. Після переїзду в Париж – гульбища, карти, і важко було навіть подумати, що з нього вийде одна з найвидатніших особистостей в історії людства.

Таємно від родичів і друзів Рене знімає тихий будиночок в Сен-Жерменському передмісті Парижа, зачиняється в ньому і два роки вивчає математику. Саме в цей час формується і особливість його творчої лабораторії. Услід за іншими мислителями того часу Декарт різко виступає проти схоластики, її засилля у філософії. На противагу схоластиці він вводить принцип методологічного сумніву (cogito ergo sum), наголошуючи на праві людини самостійно досягати істини власним розумом.

Далі Декарт мандрує Європою: Австрія, Богемія, Німеччина, Угорщина,

Швейцарія, Італія. Після тривалих подорожей Рене повертається до Парижа, але потім вирушає до Голландії, де живе двадцять років. Саме тут він створює свої знамениті праці «Міркування про метод», «Метафізичні роздуми про першу філософію», «Начала філософії», – книги, які на довгі роки визначать шлях розвитку науки і філософії.

Декарт вніс в педагогіку дух раціоналізму. Його педагогічним ідеалом був розвиток ясного доказового мислення. Навчанню, заснованому на рутинному заучуванні, філософ протиставляв свободу думки і раціональне прагнення до знань.

Наприкінці 1649 шведська королева Христина запрошує Декарта читати їй лекції з філософії, сподіваючись з його допомогою створити Шведську академію наук. Декарт запрошення прийняв, однак перебування в Стокгольмі тривало лише декілька місяців. Тут він захворів на запалення легенів. Хвороба проходила надто важко, з постійною втратою свідомості. Отямившись, він тихо промовив: «Пора в дорогу, душа моя». Це були останні слова Декарта.

Помер Рене Декарт 11 лютого 1650, не доживши одного місяця до 54-х років.