Лебединцев Петро Гаврилович народився 2 січня 1820 с. Зелена Діброва Звенигородського повіту (нині село Городищенського р-ну Черкаської обл.). Навчався в церковно-парафіяльній школі, духовному училищі м. Богуслав, Київській духовній семінарії та Київській духовній академії.

З 1845 працював на кафедрі логіки та психології Київської духовної семінарії. Додатково викладав у цьому закладі німецьку та французьку мови.

2 березня 1851 рукоположений на священника Спасо-Преображенського храму в Білій Церкві. З 1859 розгорнув упровадження початкової освіти для дітей. Відкрив 4 школи (серед них у парку "Олександрія"), що слугували за приклад для організації подібних закладів у Київській губернії і в цілому по Правобережній Україні.

У червні 1860 переведений священником до Київського Подільського Свято-Успенського собору, а також законовчителем до 2-ї Київської гімназії (на цій посаді залишався до 1868). Невдовзі став наглядачем київських церковно-парафіяльних шкіл, благочинним подільських церков Києва.

18 травня 1861 Петро Лебединцев домігся дозволу властей на зупинку в Києві процесії з домовиною Тараса Шевченка, з яким особисто був знайомий змалку. Наступного дня в церкві Різдва Христова відправив по небіжчикові заупокійну літію.

Написав кілька монографічних досліджень (зокрема: 1879 – "Возобновление Киево-Софийского собора в 1843–1853 г.", 1884 – "Киево-Михайловский Златоверхий монастырь в его прошедшем и настоящем состоянии", 1886 – "Киево-Печерская лавра в ее прошедшем и нынешнем состоянии", 1890 – "Св. София Киевская, ныне Киево-Софийский кафедральный собор").

Як краєзнавець особливу увагу приділяв минулому Києва, склав нотатки "Население Киева в прошлом столетии", "Какая местность в древности называлась Ольговой могилой?", "Где находился киевский дом Саввы Туптала сотника?", "Еще одна из древнейших церквей в Киеве", "Исторические заметки о Киеве", "О местоположении древних киевских церквей", "О планах г. Киева в XVIII веке" та ін. Популяризував знімки зі старовинних гравюр і портретів.

Помер Петро Лебединцев 15 грудня 1896 у Києві.

Грицак Євген Михайлович народився 7 січня 1890 в с. Пиратин, нині Радехівського району Львівської області. Навчався у Львівському (1910–1912), Краківському університетах (1913). Викладав в Українській чоловічій гімназії у Перемишлі. Під час 1-ї світової війни виступав в обороні українства перед російськими агресорами. Заарештований 1915 і вивезений російською окупаційною владою до Києва. Після 1917 працював у навчальних закладах, у Термінологічній комісії ВУАН. Заарештований знову 1919 російськими військами. Звільнений 1923. Викладав грецьку, латинську та українську мови у гімназіях Перемишля. 1940–1944 – професор Ярославської української гімназії (Польща). Виїхав до Словаччини, де у таборі для переселенців Оремлаз був заарештований більшовицькими партизанами. Є. Грицака застрелив місцевий партизан-комуніст 23 жовтня 1944. Місце поховання невідоме.

Євген Грицак – автор наукових праць і статей з мовознавства, літератури, історії, педагогіки, зокрема «З історії книжкового руху на Великій Україні (1917–1922)», «Дитина в українських народних повір’ях і в народному лічництві: На основі дослідів нар. побуту в селі Могильна повіту Гайсин на Поділлі і в деяких околицях Галичини», «Українська мова в сучасній школі», «Неологізми в сучасній українській літературній мові», «Народна великодня термінологія», «Скороти і скорочені слова в українській мові», «Перегляд головних зразків відмін і речень української мови», «Українська літературна мова в Галичині в половині ХІХ сторіччя». Уклав кілька шкільних підручників з української мови, «Українсько-польський і польсько-український словник». Залишив «Короткий запис спогадів (Для себе самого)» (Балтимор; Торонто, 1980).

Андрейс Спагіс народився 14 січня 1820. Вчительську підготовку отримав в Ціравсько-Дзервській школі. З 1838 - учитель Мелдзерської парафіяльної школи. Вів навчання за розширеною програмою, застосовував вправи з розвитку мислення і пам'яті, різні позаурочні заняття. Перетворив школу на центр просвітницької роботи серед селян. Школа закрита в 1853 через протидію поміщиків.

У 1854-1859 працював управителем у різних маєтках в російських губерніях, потім вивчав сільське господарство в Німеччині, а повернувшись, знову працював управителем у маєтках. У 1867-1869 проживав у Москві і працював над «Російсько-латвійсько-німецьким словником».Потім проживав у Нижньому Новгороді, Казані, Самарі, Саратові.

А. Спагіс – автор абетки "Bёrnu prieks" ("Дитяча радість") - першого латиського підручника грамоти на основі звукового методу (7 видань, 1844-1894). Більшість текстів у книзі, яка містила і зразки національного фольклору, мала виховний характер. За книгою навчалися і дорослі. Автор шкільних підручників з німецької мови (1847) і фізики (не опублікований). У творі "Становище вільного селянства в Курляндії ..." ( "Die Zustände des freien Bauernstandes in Kurland ..."1860-1863), в публіцистичних статтях відстоював ідеї національної латиської школи.

Помер Андрейс Спагіс 17 липня 1871 в Саратові, там і похований. Місце поховання невідоме. У 1938 р. на батьківщині А. Спагіса – в латиському м. Дуналка йому встановлено пам’ятник, прикрашений написом: "Збирай знання та просвітлюй людей!"

Павмо Бренда – визначний український релігійний та культурний діяч, мовознавець-лексикограф, письменник, друкар і педагог.

Здобувши освіту в Львівській братській школі, П. Беринда одразу розпочав діяльність у Стрятинській та Крилоській друкарнях (Івано-Франківська обл.), де виявив себе як редактор, гравер, видавець. Певний час Беринда жив у перемишльського єпископа Михайла Копистенського і писав родовід Копистенських. Згодом повернувся до Львова, де пройшов постриг у ченці під іменем Павмо, очолив Львівську братську друкарню. З 1613 по 1619 рр. викладав у Львівській братській школі. Спеціально для своїх учнів писав і видавав збірки поезій на релігійну тематику. За цими творами учні братської школи ставили п’єси, декламували колядки. Відтак П. Беринда вважається одним із зачинателів поезії та шкільної драми в Україні. Згодом Павму Беринду, як авторитетного книгодрукаря, письменника, педагога, архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетеницький запрошує до Києва для організації книговидавничої справи. 1627 р. Беринду призначають архітипографом (керівником) друкарні Києво-Печерської лаври. В цей період Павмо Беринда починає викладати і у Київській братській школі, стає знаменитим також як і перекладач. Патріарх Константинопольський Феофан надає вченому звання протосингела (помічника зі стратегічних питань), що свідчить про особливу роль П. Беринди в колі київських православних інтелектуалів.

Найбільшою працею П. Беринди є його «Лексикон словеноросський» (1627), який став колосальною культурно-філологічною подією епохи. Тут виявився його талант як поліглота, лексикогарфа, мислителя. «Лексикон» П. Беринди містив 7000 слів церковнослов'янської мови перекладених або витлумачених українською розмовною мовою. Словник також активно використовувався в шкільній практиці того часу.

Помер діяч 13 липня 1632 р. в Києві.

В експозиції Педагогічного музею України, представлено матеріали про учительську діяльність П. Беринди у Львівській та Київській братських школах.

Калужняцький Омелян Ієронімович народився 23 січня 1845 в селі Тур’є Старосамбірського району Львівської області. Навчався у Львівському та Віденському університетах. У кінці травня 1868 року О.Калужняцький одержує офіційне повідомлення про призначення його галицькою шкільною владою на посаду в Кракові. Таким чином, він починає свою педагогічну діяльність як помічник учителя Краківської гімназії святої Анни.

У 1869 він видає у шкільній програмі опис цілого ряду слов’янських рукописів, що зберігаються у Кракові.

У 1875 році О.Калужняцький працює у щойно заснованому Чернівецькому університеті професором філології, викладачем слов’янських мов. З того року вчений працює на філософському факультеті, деканом якого стає у 1886-1887 навчальному році.

У 1877 (з березня до жовтня) Омелян Калужняцький здійснив велику наукову мандрівку, яка привела його через Київ, Москву, Петербург та Вільно у Кенігсберг, а звідти у Берлін, Бреслав. Друга наукова поїздка була здійснена влітку 1894 у Балканські країни: третя – у монастирі Північної Молдавії. Результатом цих мандрівок була публікація великої кількості документів та наукових праць. Серед них: "Обор слов’яно-руських пам’яток мови та писемності..." (1877), "Молдавські та мунтянські документи з архівів Львова" (1878), "Пам’ятки старослов’янської мови. Путнянське Євангеліє" (1888), "Історичні, топографічні та мовознавчі доповнення до історії румунського населення у Галичині".

У квітні 1890 О. Калужняцького обрали членом-кореспондентом Академії наук у Бухаресті, він стає ректором Чернівецького університету. А у грудні 1891 – членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук.

На своїх лекціях Омелян Калужняцький викладав не тільки порівняльні філологію слов’янських мов, а й старослов’янську мову, історію культури, також намагався подати студентам відомості про сучасних йому вчених-мовознавців.

За свідченням сучасників, Омелян Калужняцький вражав колосальними, енциклопедичними знаннями зі свого фаху і глибоким, своєрідним висвітленням тієї чи іншої теми. Він умів подати слухачам матеріал солідно, глибоко і водночас у на диво ясній, доступній формі. На його лекціях часто було багато присутніх викладачів не тільки з філології, а й з інших дисциплін. Професорові Калужняцькому доводилося читати свої лекції з відчиненими дверима, оскільки слухачі не вміщались в аудиторії, а стояли у коридорах.

Омелян Калужняцький досліджував проблеми польського, російського, сербського, болгарського, старослов’янського мовознавства, палеографії, народознавства, історії права тощо.

Помер Омелян Калужняцький 3 липня 1914 в Чернівцях.

Сьогодні – 27 січня - 230 років від дня народження письменника, перекладача, педагога, культурно-освітнього діяча Петра Гулака-Артемовського (1790–1865).

Петро Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 р. в м. Городище на Черкащині в сім’ї священника. Навчався у Київській академії, але не закінчив її. Протягом кількох років учителював у приватних поміщицьких пансіонах на Волині, у приватних пансіонах Бердичева, вчителював у будинках багатих польських поміщиків.

У 1817 переїжджає до Харкова і вступає до університету вільним слухачем словесного факультету, і тоді ж, завдяки попечителю Харківського навчального округу графу Потоцькому, затверджений Радою університету лектором польської мови. З 1820 викладав також російську історію, географію та статистику. З 1818 викладав французьку мову в Харківському інституті шляхетних дівчат, а з 1827 керував навчальною частиною Полтавського інституту шляхетних дівчат. У 1821 Гулак-Артемовський здає кандидатський і магістерський іспит, захищає дисертацію та отримує ступінь магістра. Педагогічна кар’єра продовжується: у 1828 він стає ординарним професором, а з 1841 — ректором Харківського університету. Крім того, П. Гулак-Артемовський належав до засновників «Українського журналу», був членом Королівського товариства друзів науки у Варшаві.

Гулак-Артемовський широко відомий як байкар та письменник, а от його педагогічні погляди практично не досліджені. У фондах Педагогічного музею України зберігається книга М. Халанського та Д. Багалія «Историко-Филологический факультет Харьковского университета за первые 100 лет его существования» (Харків, 1908), в якій зібрані спогади про викладачів і студентів Харківського університету та їх біографії. Там міститься і стаття про Гулака-Артемовського, його біографія та інформація про його перші кроки як студента, а згодом викладача, ректора Харківського університету.

Помер П. Гулак-Аремовський 13 жовтня 1865 р. у Харкові.

Творчість Петра Гулака-Артемовського вивчають за шкільною програмою у 9 класі.

Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2020 році» 230 років з дня народження Петра Гулака-Артемовського відзначається на державному рівні.

31 січня 150 років тому народився видатний український мовознавець, літературознавець, фольклорист, педагог, професор Київського університету - Володимир Перетц (1870 – 1935).

Володимир Перетц був одним з перших дослідників «шевченкового вірша» та  автором понад 300 праць з історії давньоукраїнської літератури, мови та фольклору. Вченого називали «батьком» українознавства. В. Перетц – засновник відомого «Семінарію руської філології», очільник філологічної секції Українського наукового товариства та редакції «Записок» УНТ, член Наукового товариства ім.Т.Шевченка. Брав активну участь у заснуванні Української академії наук, створенні об’єднань українських науковців. Володимир Перетц  є одним з авторів офіційного звернення до уряду «Об отмене стеснений малорусского слова» (1905), в якому містилася вимога щодо права на вільне вживання і друк українською мовою. Перетц був рішучим супротивником будь-якого втручання «партії й уряду» в наукові процеси.

За свою активну проукраїнську діяльність у 1930-х рр. зазнав переслідувань,  був засланий до Саратова, де невдовзі і помер (1935). Здоров’я вченого було підірване втратою улюбленої справи та переслідуваннями.