1 01.01.2024
2 02.01.2024
3 03.01.2024
4 04.01.2024
5 05.01.2024
6 06.01.2024
7 07.01.2024
8 08.01.2024
9 09.01.2024
10 10.01.2024
11 11.01.2024
12 12.01.2024
13 13.01.2024
14 14.01.2024
15 15.01.2024
16 16.01.2024
Close
Роберт Мейнард Хатчинс (Robert Maynard Hutchins) - американський філософ освіти, президент Чиказького університету (1929-45)
Народився в Брукліні 17 січня 1899. Навчався в Академії Оберліна і Оберлін-Коледжі (1915-17). В 1917 разом з братом служив в армії. Повернувшись з війни в 1919, вступив до Єльського університету. З 1921 – викладач в середній школі в Лейк-Плесіді, Нью-Йорк. Далі став чинним деканом Єльської школи права. Хатчинс відіграв ключову роль у переконанні Фонду Рокфеллера заснувати Інститут людських відносин в Єлі.
У 1929 переїздить до Чикаго і стає президентом Чиказького університету у віці 30 років (він став наймолодшим президентом університету в США). Хатчинс був відомий як захисник академічної свободи. Коли університет звинувачували у сприянні комунізму (в 1935 і в 1949), Хатчинс захистив право університету викладати, стверджуючи, що кращий спосіб перемогти комунізм – за допомогою відкритих дебатів і досліджень, спрямованих на розвінчання комуністичної ідеології.
Основні педагогічні праці: «Відсутність дружньої підтримки» / «No friendly voice» (1936), «Вища освіта в Америці» / «The higher learning in America» (1936), «Освіта – шлях до свободи» / «Education for freedom» (1943), «Університет Утопії» / «University of Utopia» (1953), «Деякі спостереження про американську освіту» / «Some observations on American education» (1956).
З 1950 – голова Ford Foundation, де заснував Фонд сприяння розвитку освіти та Фонд для навчання дорослих. Після виходу з Ford Foundation заснував Центр дослідження демократичних інститутів (1959); тривалий час працював на посаді голови Ради редакторів «Енциклопедії Британіки» (1943-74).
Помер 17 травня 1977 у Санта Барбарі, Каліфорнія.
Close
Осип Лещук (1894-1949), теолог, педагог, письменник, громадський діяч
Народився 18.01.1894 у с. Стаївка Червоноградського р-ну Львівської обл. Закінчив Перемишльську гімназію (1913), навчався на теологічному факультеті Віденського (1913–14) і богословському факультеті Львівського (1915–17) університетів. У 1918–19 рр. служив у лавах Українських січових стрільців, був старшиною Української Галицької армії. 1921 р. закінчив Перемишльську духовну семінарію. В 1921–45 рр. у м. Рава-Руська (Львівська обл.) працював священиком у школах; водночас від 1933 р. – професор реальної гімназії.
Своє життєве кредо – «підносити Бога і Вітчизну» – втілював у релігійній, громадській, педагогічній, письменницькій діяльності. Голова філії товариства «Просвіта» (м. Рава-Руська, 1923), Марійської дружини молоді та жіноцтва (1926). Брав участь у діяльності товариств «Рідна школа», «Відродження», Товариства опіки над обездоленими, Комітету допомоги голодуючим в Україні.
У педагогічній практиці дотримувався засад взаємозв’язку морально-етичного виховання з навчальним процесом, єдності школи і сім’ї, впливу громадськості на формування особистості. Розробив і апробував у школі педагогічну систему, основними принципами якої є загальнодоступність освіти та поєднання чотирьох аспектів життєвої і діяльної позиції людини: аналітичне сприймання дійсності, почуттєве осмислення дійсності, намагання до узагальнення досягнень, синтез дії і поведінки через морально-етичну позицію.
Моральне виховання ставив вирішальним чинником поряд з успіхами в навчанні. В основу успіху ставив працьовитість і наполегливість, знання людської душі. У вихованні надавав важливу роль таким рисам, як мужність, стійкість та іншим вольовим якостям. Обґрунтував необхідність поєднання морально-релігійного виховання на засадах християнських цінностей і національно-патріотичного виховання. Розробив «10 засад для педагога».
Володів старогрецькою, староєврейською, латинською, польською, німецькою, чеською, французькою мовами. Автор низки художніх творів (переважно новел і оповідань), зокрема для дітей («Ганя»).
Ув’язнений восени 1945 р. Відмовився підписати відречення від своєї віри і перейти з рангу греко-католицького священника у російське православ’я.
Помер 28.08.1949 у радянській в’язниці в с. Божкове біля м. Полтава.
19 19.01.2024
20 20.01.2024
Close
12:00 дп – 1:00 дп 21.01.2024
Вільям Вірт (William Wirt; 1874-1938), американський педагог
Вільям Вірт народився 21 січня 1874 у м. Маркл, штат Індіана. 1898 закінчив Унверситет Де-Пау (De Pauw University) в Грінкастлі. Відвідував додаткові літні курси в Чиказькому університеті, де ознайомився з педагогічними ідеями Джона Дьюї. Здійснив поїздку до Європи з метою вивчення організації навчання в школах Великої Британії, Бельгії, Франції, Німеччини.
Педагогічну діяльність розпочав в Індіані: був директором школи в м. Редкі (1895-97), викладав математику в Грінкастлі (1897-99), а потім працював директором школи у Блаффтоні (1899-1907). Саме у Блаффтоні Вірт вперше апробував свою систему навчання, але відомою вона стала після того, як у 1907 Вірт став інспектор державних шкіл у м. Гері. В історії освіти система навчання Вільяма Вірта відома під назвами «План Гері» та «Плетун-план».
Прцюючи на посаді інспектора упродовж 30 років, Вірт прагнув втілити ідеї педагогіки прагматизму про школу як культурний осередок громади і про виховний процес як прообраз соціального життя суспільства. Розробив систему організації роботи школи (плетун-план), що забезпечує раціональний розподіл часу між заняттями, працею та іграми, спадкоємність початкового і середнього ступеня навчання.
Пле́тун-план (від англ. platoon – взвод, загін) – система індивідуалізованого навчання. Під час організації роботи за плетун-планом учні не мали постійних класних приміщень, а об'єднувалися в «мандрівні класи». У першій половині дня з учнями першого потоку (загону) проводили заняття з навчальних дисциплін у класах, а учні другого потоку в цей час відвідували музеї, працювали в навчальних лабораторіях, дослідних ділянках, майстернях, бібліотеці, займалися в спортзалі тощо. Потім учні мінялися видами занять і навчальними приміщеннями. Застосування плетун-плану давало можливість максимально використовувати шкільні приміщення і збільшувати контингент учнів. Система Вірта передбачала збільшення оздоровчих та трудових занять у школі, тривалості навчального дня з шести до восьми годин, заохочувала вчителів до спеціалізації в певній предметній галузі, а місцевий бізнес – до тісної співпраці з навчальним закладом.
В 1920-х плетун-план набув поширення у великих промислових центрах США: його елементи були запроваджені в школах понад 200 міст 41 штату. Але вже у 1930-х інтерес до плетун-плану згасає і його застосування в школах припиняється. Попри це, деякі аспекти системи Вірта використовуються в освітньому процесі й досі: тестування для класифікації учнів (наприклад, для визначення того, чи слід зараховувати учня до певного класу) і відкрите формування навчальних планів бізнес-компаніями, як це й зараз спостерігається в програмах професійної освіти (vocational education).
Помер Вільям Вірт 11 березня 1938 у м. Гері. Некролог з приводу його смерті надрукувала «The New York Times».
Close
Вінценти Оконь (Wincenty Oko n ; 1914–2011) – польський педагог, професор Варшавського університету, член Польської академії наук, засновник Польського педагогічного товариства
В. Оконь народився 22 січня 1914 у селі Чойєнець, що розташоване між Хелмом і Любліном. Він був сьомою дитиною у великій сім’ї. З ранніх років захоплювався книгами, сам навчився читати у 5 років. 1929 вступив до вчительської семінарії в Хелмі. У 1937 розпочав педагогічну діяльність у семикласній школі в селі поблизу Гавроліна. Тоді ж склав учительський іспит і розпочав навчання у Вільному польському університеті у Варшаві.
У вересні 1946, закінчивши Лодзький університет, склав іспит із загальної педагогіки і захистив магістерську роботу. У 1948 у Лодзькому університеті захистив докторську дисертацію. 1966 здобув і вищий професорський ступінь – професор звичайний. Діяльність ученого насамперед пов’язана з Варшавським університетом, де він у 1958–60 був деканом педагогічного факультету, потім (до кінця 1984) працював професором.
Впродовж 1960–80-х рр. проводив інтенсивну управлінську, освітню, видавничу діяльність: у 1961 став директором Інституту педагогіки; у 1972–74 – директором Інституту педагогічних досліджень; у 1971–73 – членом президії Комітету експертів для вивчення рапорту про стан освіти; у 1975–84 – редактором видання «Педагогічний квартальник», а в 1978–87 – «Педагогічні студії». З 1973 - член-кореспондентом, з 1983 - дійсний член Польської академії наук. У 1974–84 керував Комітетом педагогічних наук Польської академії наук. Упродовж трьох каденцій зробив вагомий внесок у розвиток молодих науковців, зокрема був для них організатором конкурсів наукових робіт, двотижневих курсів, що стали своєрідною школою методології наукових досліджень.
В. Оконь – автор праць «Процес навчання» (1954), «Біля основ проблемного навчання» (1964, 1965), «Проблемне навчання у сучаснійшколі» (1975–1987), «Вступ до загальної дидактики» та «Гра і реальність» (1987), «Педагогічний словник» (1975–1992). У праці «Десять альтернативних шкіл» (1997) серед шкіл відомих у всьому світі педагогів Жана-Овіда Декролі, Селестена Френе, Петера Петерсена, Олександра Нілла та ін. В. Оконь вмістив розділ «Павлиська школа Василя Сухомлинського».
Здійснив вагомий внесок у розвиток дидактики, педагогіки вищої школи, педевтології (науки про вчителя), історії педагогіки, порівняльної педагогіки. Педагог обґрунтував засади проблемного навчання, багатостороннього навчання; розробляв проблеми психології й педагогіки гри; довів необхідність розвитку активності учня в набутті знань.
Помер Вінценти Оконь у Варшаві 18 жовтня 2011 у віці 97 років.
23 23.01.2024
Close
Пауль Наторп (Paul Natorp; 1854–1924) , німецький філософ і педагог, один із фундаторів соціальної педагогіки
Народився 24 січня 1854 в Дюссельдорфі в родині пастора і теолога Адельберта Наторпа. З 1871 у Берлінському університеті вивчав музику, історію та класичну філологію, потім – філологію у в Боннському університеті, а з 1874 – філософію у Страсбурзькому університеті, де 1876 склав державний іспит і захистив дисертацію з історії Пелопоннеської війни. В ці роки захоплювався творчістю Брамса, Шумана, Баха, Бетховена й особливо Вагнера. Писав власні музичні твори, відчуваючи жахливі душевні муки від неможливості обрати між наукою і музикою. Розглядаючи музику як закон світобудови, поклав принцип гармонії в основу не лише власної життєдіяльності, а й філософських студій і педагогічних новацій.
З 1880 – в Марбурзькому університеті, де 1881 захистив докторську дисертацію з філософії «Теорія пізнання Декарта. До передісторії критицизму». З 1885 – екстраординарний, а з 1893 – ординарний професор філософії та педагогіки Марбурзького університету. Обіймав цю посаду до виходу на пенсію 1922.
На межі ХІХ–XX ст. виступив за загальну педагогізацію суспільства і закликав до створення виховних спільнот, що сприяли б реалізації цієї ідеї. Наторп вважав, що людина стає людиною лише завдяки людській спільноті. Цей постулат лежить в основі його книги «Соціальна педагогіка» (1899). Виховання головним чином трактував як гартування волі, для чого необхідні такі соціальні інституції, як сім'я, школа, громадські організації (у термінології Наторпа – «спільноти»).
Серед основних педагогічних творів Наторпа – книги «Загальна педагогіка у вузах. До академічних лекцій» (1906), «Філософія та педагогіка» (1909) та статті в періодичних виданнях: «Ідеї Песталоцці про освіту робітників і соціальне питання» (1894), «Соціальна педагогіка Песталоцці» (1898), «Соціальне виховання» (1909), «Звернення до батьків, учителів та вихователів» (1915) та ін.
Помер Пауль Наторп 7 серпня 1924 в Марбурзі.
У фондах Педагогічного музею України зберігається праця П. Наторпа «Культура народу та культура особистості»:
Наторп П. Народня культура й культура особистости: Шість викладів / Др. Павль Наторп, професор університету в Марбурзі. З німецької мови переклав [та автор вступного слова] М. Галущинський. Львів: Накладом Товариства «Взаїмна поміч галицьких і буковинських учителів і учительок». Друкарня «Діла», 1921. 105 c. (Бібліотека педаґоґічних творів; Ч. 1). У книзі також пісня: До молоді / Х. Ф. Геббель; Пер. А. Л. Лотоцького.
Ознайомитися з електронною копією видання можна за посиланням: https://goo.gl/kfbqbv
25 25.01.2024
26 26.01.2024
27 27.01.2024
28 28.01.2024
29 29.01.2024
30 30.01.2024
31 31.01.2024
1 01.02.2024
Close
Гренвілл Стенлі Голл (Granville Stanley Hall, 1844—1924), американський психолог, засновник педології
Народився в Енфільді, штат Массачусетс, 1 лютого 1844. У 1867 закінчив коледж Вільямса, потім навчався в об'єднаній теологічній семінарії. В 1868–71 вивчав філософію в Німеччині. 1872 розпочав свою кар'єру вчителем англійської мови в коледжі Antioch, в Yellow Springs, штат Огайо. У 1876 повернувся до Німеччини для подальших досліджень, познайомившись з психологом Вундтом та фізиком і фізіологом Гельмгольцом. Там Голл звернув увагу на цінність опитувальника (анкети) для психологічних досліджень. Пізніше він і його учні розробили понад 190 анкет, які сприяли підвищенню інтересу до вивчення розвитку дитини. Його рішення обрати психологію справою свого життя виникло після прочитання «Фізіологічної психології» Вундта, якого вважають засновником експериментальної психології.
У 1882 призначений професором психології та педагогіки університету Джонса Гопкінса, де 1883 організував першу в США експериментальну лабораторію з вивчення психічного розвитку дітей, переважно підлітків. Голл також був засновником перших журналів, присвячених проблемам психології розвитку. З 1891 за його редакцією став видаватися журнал «Педагогічний семінар / Pedagogical Seminary» (пізніше «Журнал генетичної психології / Journal of Genetic Psychology»).
Однак популярність Голлу принесли переважно його дослідження психічного розвитку дітей. Він є засновником педології – комплексної науки про дитину, в основі якої лежить ідея педоцентризму. Відповідно до неї, на дитині зосереджені дослідницькі інтереси багатьох фахівців – психологів, педагогів, біологів, педіатрів, антропологів, соціологів та ін. Таким чином, педологія об'єднує всі галузі знань, пов'язані з дослідженням дитячого розвитку.
У 1888 Голл став ректором університету Кларка (м. Вустер, штат Массачусетс), організував лабораторію, де йому була надана повна свобода працювати і здійснювати масштабні педологічні дослідження. Такі умови діяльності сприяли поширенню ідей педології у США та інших країнах світу. С. Голл наголошував: «Діти – не маленькі дорослі з усіма розвинутими здібностями тільки у зменшеному масштабі, а особливі і відмінні від нас творіння… Діти пристосовуються до середовища, але їх манера тримати себе, їх мислення не подібні до наших».
Автор праць «Педологія як основа точної педагогіки» (1893), «Наука про дитину та її відношення до виховання» (1900), «Ідеальна школа на основі вивчення дітей (педології)» (1901). А загалом опублікував близько 500 праць, що охоплюють більшість основних галузей психології. З-поміж них: «Ісус Христос у світлі психології» (1917), «Старість, остання половина життя» (1922), «Життя і сповідь психолога» (1923).
Помер Стенлі Голл 24 квітня 1924 р. у Вустері, штат Массачусетс, у віці 80 років.
3 03.02.2024
4 04.02.2024
