В.О. Сухомлинський «Методика виховання шкільного колектику», Радянська школа, 1969, №3

Events in Ноябрь 2021

Name: Григір Тютюнник: 90 років
Start: 2021-12-05T00:00:00+02:00
End: 2021-12-05T23:59:59+02:00

Posted on 27.02.202427.02.2024 by admin

Версия
Скачать 17
Размер файла 2.00 MB
Дата создания 27.02.2024
Завантажити

Popular
Recent
Random

«Школа – моє життя»
Posted on 27 сентября, 2014 Posted by admin
V міський конкурс юних екскурсоводів-музеєзнавців
Posted on 24 ноября, 2016 Posted by Валентина Єфімова
«Борець за освіту» (до 180-річчя від дня народження Миколи Олександровича Корфа)
Posted on 7 июля, 2014 Posted by admin
КРУГЛИЙ СТІЛ «ШКІЛЬНИЙ МУЗЕЙ: ДОСВІД І ПЕРСПЕКИВИ»
Posted on 17 ноября, 2012 Posted by admin
Каталог музеїв при навчальних закладах України
Posted on 17 ноября, 2012 Posted by admin

Перший в Україні 3D-тур шкільними музеями!
Posted on 25 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова
Виставка «Мистецтво різдвяних прикрас»
Posted on 25 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова
Міжнародний патріотично-просвітницький проєкт «Ляльки у камуфляжі»
Posted on 25 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова
Зустріч учнів і студентів з учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності Сергієм Васильченком
Posted on 25 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова
Уроки національно-патріотичного виховання до Дня Гідності та Свободи
Posted on 25 ноября, 2024 Posted by Валентина Єфімова

Семінар-практикум «Дослідження та реставрація рухомих пам’яток Музейного фонду України»
Posted on 4 января, 2017 Posted by Валентина Єфімова
Наукова конференція «В орбіті християнської культури. До 1030-річчя хрещення Русі»
Posted on 30 октября, 2018 Posted by Валентина Єфімова
Відкриття фотовиставка «Вільні змалку — Майдан для всіх поколінь!»
Posted on 6 февраля, 2019 Posted by Валентина Єфімова
Онлайн-квест «Олександр Мурашко: життя в 7 картинах»
Posted on 3 сентября, 2024 Posted by Валентина Єфімова
Тарасова Світлиця
Posted on 2 марта, 2021 Posted by Валентина Єфімова

3 All day: Ілярій Брикович: 140 років All day 03.11.2021 140 років від дня народження Ілярія Бриковича (1881–1942), українського педагога, перекладача, громадського діяча Брикович Ілярій (Іларіон) Матвійович народився 3 листопада 1881 в м. Тернополі. Закінчив цісарсько-королівську Першу тернопільську гімназію, а вищу освіту здобував у Львівському, Краківському та Віденському університетах. 1905 склав іспит на право викладати українську та класичні мови в усіх середніх школах. У 1905–1906 навчальному році працював заступником учителя Тернопільської української гімназії. Наприкінці 1906–1907 навчального року мав звання учителя. 1907 разом о. Йосифом Застирцем і Миколою Конрадом, професором Іваном Боднаром став співзасновником Товариства «Жіночий Інститут імені княгині Ольги», яке мало допомагати жіночій громаді у справі морального і фізичного виховання, а також утримувало бурсу для дівчат. У 1912–1913 навчальному році очолював Селянську бурсу в Тернополі, засновану товариством «Просвіта». Під час Першої світової війни вів у приватних приміщеннях Тернополя учительські курси, а в 1916–1917 очолив тимчасову гімназію, у якій понад 50 учнів отримали свідоцтва про середню освіту. Його учнями були такі визначні особистості, як Й. Сліпий, І. Бабій, М. Чубатий, Я. Стецько. Входив до складу тимчасового комітету, який займався організацією встановлення влади ЗУНР у Тернополі. Воював у лавах УГА, разом з нею перебував на «Великій Україні». У 1920 повернувся до Тернополя, викладав у Тернопільській українській гімназії до її закриття польською владою у 1930 (викладав грецьку, латинську, німецьку мови). Водночас працював директором тернопільської Гімназії товариства «Рідна Школа». У 1924–1939 був головою Тернопільської філії товариства «Просвіта». Після закриття в 1930 української гімназії став очільником кооперативу «Будучність». 1935 разом з І. Боднаром та І. Ленем заснували в Тернополі українське спортивне товариство «Змагун». Однак польська влада звинуватила засновників у співпраці з ОУН і відмовилася його реєструвати. У вересні 1939 І. Бриковича усунули від навчального процесу в гімназії товариства «Рідна школа», після чого став працювати візником в облспоживспілці. За одними даними, 22 червня 1941 (за іншими 23 червня 1940 року) заарештований більшовицькою владою та вивезений на Урал (до Челябінської області), де, за спогадами інших засланців, працював на шахтах Уралу. Помер Ілярій Брикович у лютому 1942 в м. Магнітогорськ (нині Челябінська область, РФ) від непосильної праці на радянській шахті. За іншими даними – 24 липня 1942 у Верхньоуральській в’язниці. Read more

7 All day: Дмитро Пильчиков: 200 років All day 07.11.2021 200 років від дня народження Дмитра Пильчикова (1821–1893), українського громадського і культурного діяча, педагога Дмитро Павлович Пильчиков народився 7 листопада 1821 на Херсонщині. 1839 закінчив 2-гу Київську гімназію, а 1843 – історико-філологічний факультет Київського університету. Скінчивши навчання, Пильчиков жив якийсь час у Києві, де працював помічником бібліотекаря в університеті. В цей час Д. Пильчиков познайомився з Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком, Василем Білозерським, Опанасом Маркевичем і пристав до їхнього товариства, що отримало назву Кирило-Мефодіївського. Йому пощастило не потрапити під слідство в цій справі завдяки тому, що студент Петров якось пропустив у доносі його ім’я. У 1846–1863 викладав у Полтавському кадетському корпусі історію, політекономію і статистику. У 1860–1870-х брав участь у національно-демократичному русі, був членом і активним пропагандистом українофільства у Полтавській громаді. Полтаві Д. Пильчиков віддав кращі роки свого життя і праці: з його іменем пов’язано функціонування недільних шкіл (їх тоді в 30-тисячній Полтаві було п’ять), щоденна школа, народні читання, народна бібліотека, народний театр, літературно-музичні ранки і вечори, дівоча гімназія та ін. У 1862 Д. Пильчиков і Віктор Лобода в листі до чернігівського етнографа С. Носа кликали гуртуватися в боротьбі за право навчати дітей українською мовою і долучили до листа копію петиції до Петербурзького комітету грамотності з проханням дозволити використовувати підручники української мови для сільських шкіл, зокрема й видані в Полтаві. Не відомо, яка була відповідь, але цей крок, очевидно, теж призвів до того, що у 1863 і Д. Пильчикова і В. Лободу вислали з Полтави «за распространение малорусской пропаганды». В 1870-х підтримував зв'язки з галицькими громадськими і культурними діячами та з Михайлом Драгомановим. 1873 відвіз до Львова гроші на організацію товариства імені Тараса Шевченка, згодом – Наукове товариство імені Тараса Шевченка, котре існує й нині. Олександр Кониський на основі особистого близького знайомства з Д. Пильчиковим дав йому таку характеристику: «Людина жива, чутка до всього доброго, вільного, прекрасного, людина жвава, перенятлива, з душею поетичною, з глибокими українськими переконаннями, з широкими політичними поглядами і здоровенною історичною ерудицією... Коло нього гуртовались як безусі молодята, так і люди дорослі. Живучі якось-то в Одесі він умовив Єлизавету Іванівну Милорадович дати гроші на національну справу (8 тис. руб.) і сам відвіз їх в Галичину, яко фонд на организацію Товариства імені Шевченка. Таким чином дійсним осадчим Товариства був. Д. П. Пильчиков». Друкувався в журналі «Основі» під псевдонімом Кузьма Шаповал. В останні роки життя мешкав у Харкові у сім’ї сина — Миколи Пильчикова, відомого українського вченого-фізика Помер Дмитро Пильчиков 17 жовтня 1893 в Харкові. Read more

8 All day: Олесь Досвітній: 130 років All day 08.11.2021 130 років від дня народження Олеся Досвітнього (Олександр Федорович Скрипаль, 1891–1935), українського письменника, журналіста «Згадати Олеся Досвітнього – це згадати молодість, – писала у своїх спогадах Надія Суровцова, яка працювала з ним у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ). – Таким я його знала, таким він залишився в моїй пам’яті. Здається, не було очей голубіших над його, вдачі – бурхливішої, жвавішої. Він не жив, він горів». Народився Олександр Федорович Скрипаль 8 листопада 1891 в невеличкому містечку Вовча (нині Вовчанськ), що на Харківщині. Чотирирічну земську школу закінчив екстерном – за два роки і одразу ж почав працювати. Пізніше почав писати для місцевих видань та навіть для київської газети «Рада», вступив до Петербурзького університету, з якого був виключений за участь у революційних гуртках та поширення нелегальної літератури. Під час служби в армії військовий суд засудив Досвітнього до розстрілу за підбурювання солдат проти тодішнього владного устрою. Але йому вдалося втекти через Киргизстан та Китай аж до Сан-Франциско. Після повернення до України у 1918 він не полишає політичної діяльності, та все ж більше й більше віддає себе літературі. На початку 1920-х працював у Катеринославі (нині Дніпро) політкомісаром і головним редактором літературно-агітаційного поїзда «Більшовик», редагував газети «Хліб і залізо», «Большевик в пути», «Селянська правда», «Зірка». Від 1924 – у Харкові. Бере участь у літературно-художньому житті, стає учасником таких організацій як «Гарт», ВАПЛІТЕ, пізніше – членом Спілки радянських письменників. Перші книжки оповідань Олеся Досвітнього — «Розкаяння» та «Чия віра краща» — вийшли ще 1920, а впродовж 1920-х років він написав багато оповідань та повістей: «Алай» (1924), «Гюлле» (1926), «Нотатки мандрівника» (1929), «На плавнях», «Піймав», «Постаті», «Сірко» (1930), «На той бік» (1931), «Новели» (1932); романи — «Американці» (1925), «Хто» (1927), «Нас було троє» (1929), «Кварцит» (1932). 1933 був заарештований у Харкові за підозрою у «приналежності до української контрреволюційної організації та спробах повалити Радянську владу». У ході слідства було «доведено», що Досвітній брав участь у терористичній діяльності та проводив підготовку замаху на Постишева. Під тягарем моральних репресій та фізично непосильних допитів Досвітній визнав себе винним. У 1934 судова трійка одноголосно підтримала «найвищу міру» – розстріл. У 1956 письменник був реабілітований посмертно. Твори Олеся Досвітнього — Е-бібліотека «Чтиво»: https://chtyvo.org.ua/authors/Dosvitniy/ Read more

9 All day: Федір Ернст: 130 років All day 09.11.2021 9 листопада виповнюється 130 років від дня народження українського історика-мистецтвознавця, теоретика мистецтва, музеєзнавця – Федора Ернста (1891-1942). Народився Федір Ернст у Києві у родині німецького колоніста. Спочатку навчався в гімназії у Глухові, потім два курси у Берлінському університеті на філософському факультеті (1909-1910 рр.), згодом у Київському університеті на кафедрі історії мистецтва історико-філологічного факультету (1910-1914 рр. ). Працював помічником діловода у новоствореному Генеральному секретарстві освіти. У 1918 році - призначений на голову Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 р. - редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН; у 1922 році працював завідувачем бібліотеки і музеєм Інституту пластичного мистецтва; у1922-1933 рр. - у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка; з 1923 року – завідувач художнього відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві. Федір Ернст був професором, видатним спеціалістом з історії української архітектури та образотворчого мистецтва. Був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН, членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Брав участь у численних експедиціях для пошуків, дослідження і збереження пам'яток української архітектури і мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки, формував музейні експозиції. Федір Ернст брав участь у всіх пам’яткоохоронних комісіях 1917—1919 років під керівництвом Миколи Біляшівського, згодом був інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам’яток, а з 1926 по 1930 роки очолював Київську крайову інспектуру охорони пам’яток матеріальної культури. Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти або хоча б зафіксувати значну кількість пам’яток не лише Київщини, а й Поділля, Волині, Чернігівщини, передусім сакральних. Найбільший вплив на формування Ернста мав професор Григорій Павлуцький, який спрямував його науковий інтерес на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці: «Київські архітектори XVIII ст.», «Українське мистецтво XVII—XVIII ст.», «Київська архітектура ХVII cтоліття», «Георгій Нарбут», «Німецькі портретисти першої половини ХІХ століття», «Український портрет XVII—XX століть», «Українське малярство XVII—XX століть», путівник «Київ» (1930), до якого він (частково у співавторстві) сам написав 243 статті - зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському мистецтвознавстві. Любов Федора Ернста до Києва, непохитність позиції щодо збереження пам’яток призвели до загибелі вченого. Вперше його як німецького підданого було вислано на три роки на початку Першої світової війни. 1933-го вже знаного науковця Ернста засудили до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу, а після закінчення терміну не дозволили повернутися до рідного Києва. У засланні він продовжував музейну роботу - створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу в м. Повенці, 1936-го завідував Музеєм будівництва каналу Москва - Волга в м. Дмитрові, очолював роботу зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937 р.), був заступником директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі (1938—1941 рр.). У липні 1941 року Федора Ернста заарештовано за звинуваченням «німецький шпигун», а 28 жовтня 1942 року розстріляно. Реабілітований посмертно. Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році» 130 років з дня народження Федора Ернста відзначається на державному рівні. #ПедагогічнийКалендар2021 Read more

18 All day: Дмитро Міщенко: 100 років All day 18.11.2021 100 років від дня народження Дмитра Міщенка (1921-2016), українського письменника Народився Дмитро Олексійович Міщенко 18 листопада 1921 в с. Степанівка Перша, тепер Приазовського району Запорізької області. По закінченні середньої школи в 1941 був зарахований студентом Дніпропетровського університету, та замість навчання у вищому навчальному закладі після короткострокового навчання в Краснодарському мінометному училищі відбув на фронт. Як командир батареї польової артилерії брав участь у боях на Південному, Сталінградському, Південно-Західному, Першому, Другому та Четвертому українських фронтах, у штурмі Берліна і звільненні Праги. З 1946 по 1951 навчався на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а з 1951 по 1954 — в аспірантурі того ж університету. Кандидат філологічних наук. Був на видавничий роботі, зокрема 1956—1961 — заступником головного редактора Держлітвидаву України, 1964—1973 — головним редактором видавництва «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»). Перші друковані твори Дмитра Міщенка побачили світ у 1949, а перша збірка оповідань «Сини моря» — у 1955. В 1957 письменник публікує монографію «Розвиток реалізму у творчості Михайла Коцюбинського», а в 1959 — історичний роман «Сіверяни». У 1983–1987 виходить у світ його знакова трилогія – романи «Синьоока Тивер», «Лихі літа ойкумени», «Розплата». У центрі трилогії — боротьба слов’янства проти кочових племен аварів. Письменник простежив логіку соціально-економічного й політичного розвитку, яка неминуче вела достворення держави східних слов’ян — Русі. За збірки «Полювання на жар-птицю» (1990) та «Особисто відповідальний» (1991) удостоєний Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка (1993). Помер Дмитро Міщенко 4 квітня 2016 у Києві. Read more

20 All day: Віктор Іваницький: 140 років All day 20.11.2021 Віктор Іваницький – неординарна особистість, яка заслуговує на те, щоб його наукові здобутки знайшли належне місце в історіографії кількох наук, адже він був не лише блискучим знавцем Давнього Сходу, гебраїстом, але й бібліотекознавцем, бібліографом, перекладачем, літературознавцем. Віктор Федорович Іваницький народився 20 листопада 1881 в родині священника в с. Калузьке (нині с. Калуга на Миколаївщині). Закінчив історичне відділення Київської духовної академії (КДА) (1906). Як один із найкращих випускників отримав запрошення працювати на кафедрі біблійної історії. У 1911 захистив дисертацію, одержав ступінь магістра, 1912 – звання доцента, 1917 – екстраординарного професора; викладав у КДА до квітня 1919, а також у різних київських вищих навчальних закладах курси «Історія стародавнього сходу», «Вавилоно-Ассирійська література» та ін. Такий швидкий рух кар’єрними та науковими сходами був обумовлений блискучим знанням багатьох мов, у тому числі давньоєврейської з її діалектами, грецької, латини та основних європейських. У 1920 працював у бібліотечній секції Київського відділу народної освіти завідувачем книжкових фондів та головою комісії з розподілу книжок між школами. Згодом, починаючи з 1921 – на різних посадах у Всенародній бібліотеці України (ВБУ; нині Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського), зокрема завідувачем відділів орієнталія, бібліотекознавства, стародруків, від 1923 – заступником директора. З жовтня 1929 по квітень 1930 виконував обов'язки директора. Віктор Федорович заклав підґрунтя українського бібліотечного фондознавства. Брав активну участь у комплектуванні фондів ВБУ та запропонував їх систему розстановки. Розробив проект визначення грошової вартості книжкового майна ВБУ і подальшого бухгалтерського обліку нових надходжень. Підготував інструкції для опрацювання стародруків, заклав фонд «бібліотековіани», розробив проект положення відділу бібліотекознавства. Постійно займався вирішенням господарчих питань ВБУ; величезна його роль у добудові нового корпусу бібліотеки на вул. Володимирській. В. Іваницький – редактор «Журналу бібліотекознавства та бібліографії». Брав участь у роботі Науково-дослідного інституту бібліотекознавства, згодом реорганізованого у Науково-дослідну комісію бібліотекознавства та бібліографії (НДКБ), входив до складу президії НДКБ. Значну увагу приділяв питанням підготовки бібліотечних кадрів та викладав на бібліотечних курсах ВБУ «Вступ до організації бібліотек». Автор низки бібліотекознавчих праць, а також з міжнародного бібліотечного досвіду, рецензій на бібліотекознавчі праці. У 1933, незважаючи на його самовіддану працю, був звинувачений в українському націоналізмі і звільнений з ВБУ. В. Іваницький переїхав в місто Йошкар-Ола (Марійська Автономна СРР), де 1933–1950 працював у Марійській республіканській бібліотеці та одночасно викладав різні дисципліни в Марійському педагогічному інституті. У 1951 повернувся в Україну. Помер В. Іваницький 26 лютого 1955 у Кам’янець-Подільському, де й похований. Read more All day: Вільям Кілпатрик: 150 років All day 20.11.2021 150 років від дня народження Вільяма Кілпатрика (William Kilpatrick; 1871–1965), американського педагога, учня і послідовника Джона Дьюї Вільям Кілпатрик – непересічна постать на світовій педагогічній арені. Його головна ідея «все із життя – все для життя» залишається актуальною й сьогодні. Народився 20 листопада 1871 в американському штаті Джорджія в сім’ї пастора. Навчався вдома у свого батька, вчителя за освітою, знакової особи в політичному, суспільному житті та судочинстві того часу. Продовжив навчання в місцевій школі, займався самоосвітою, впродовж увсього життя вів щоденник, а це майже 45 томів, куди занотовував свої думки, почуття, спостереження. У віці 17 років вступив до Мерсерського університету, після закінчення продовжив навчання в університеті імені Джонза і Гопкінза. Працював спочатку вчителем математики, а згодом директором у школі м.Блеклі, м.Саванни (штат Джорджія), де розвивав педагогічні концепції того часу. З 1897 викладав в Мерсерському університеті, з 1915 – у педагогічному коледжі Колумбійського університету. «Співпраця з Дьюї, американським філософом і педагогом, представником філософського напрямку прагматизму змінила філософію мого життя і освіти», – писав Кілпатрик. Противник традиційної школи, він пропонував будувати процес навчання на основі розширення й збагачення індивідуального досвіду учнів. Автор педагогічної системи «експерименталізму». Реалізовував метод проєктів у навчанні, який визначив як «цільовийспосіб ставитись до дітей таким чином, щоб пробуджувати в них все найкраще, а потімдозволяти їм повірити у себе якомога сильніше». Педагог зазначав, щовесь навчальний процес у школі повинен складатися з низки досліджень, пов’язаних таким чином, щоб знання, отримані в результаті одного проєкту, слугували розвитку і збагаченню наступного. Діти в процесі навчальної діяльності мають планувати і виконувати конкретні практичні завдання. Автор фундаментальних праць «Метод проєктів. Використання цілеспрямованої дії в навчально-виховному процесі» (1918), «Основи методу» (1925) та «Виховання в умовах цивілізаційних змін» (1926),«Сучасна освіта та кращі людські взаємини» (1947), «Сучасна освіта: її справжня сутність» (1949), «Філософія освіти» (1951). Детальніше: Куліченко А. К. Соціокультурні детермінати становлення поглядів В. Х. Кілпатріка як реформатора освіти http://pedagogy-journal.kpu.zp.ua/archive/2011/18/6.pdf Детальніше про метод проєктів: Метод проєктів в українській школі 1920–1930-х років / Педагогічний музей України; [укладачі: В.О. Гайдей, О.П. Міхно; наук.консультант О.В. Сухомлинська]. Вінниця: Видавець ФОП Кушнір Ю. ., 2019. 192 с. (Сер. «Педагогічні републікації»; вип. 6). http://pmu.in.ua/download/17358/ Read more

26 All day: Григорій Коляда: 125 років All day 26.11.2021 Григорій Іванович Коляда народився 26 листопада 1896 в с. Чорнухи, нині смт Полтавської області. Навчався в Московському університеті (1915-1917), Київському інституті народного господарства (1922-1926). Закінчив аспірантуру з історії книги при Всенародній бібліотеці України (1929). До Другої світової війни працював у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка, а на початку війни переїхав у м. Сталінабад (Душанбе), де працював професором університету. Викладав у Київському педінституті (1945), згодом в Саратовському (1945-1949), Таджицькому (1949-1954), Ташкентському (1954-1977) університетах. Г.Коляда – доктор філологічних наук, професор, викладав старослов’янську, українську, білоруську, польську, болгарську мови; автор наукових праць з питань мови та книгодрукування. Учений досліджував історію книговидавничої справи Львівського братства, діяльність Памва Беринди, Гавриїла Дорофеєвича, Балабанівських друкарень, разом з Я.Ісаєвичем підготував розділ у колективній монографії «Книгодрукування на Україні» (1964), про історію книгодрукування на західноукраїнських землях у XVI- XVIII ст. тощо. Вчений зібрав чудову колекцію книг, понад 4 тисячі одиниць. Це переважно видання української класичної літератури XIX ст., книги з мистецтвознавства, історії, бібліографії та книгознавства. У 1976 Державному музеєві книги і друкарства України Г. Коляда подарував частину своєї колекції книг, яку назвав збіркою «За сто літ». Це були книги, що вийшли після 1798, починаючи від першого видання «Енеїди» І. Котляревського (СПб, 1798 р.) і до видання тритомної антології української літератури «Вік», що вийшла на рубежі XIX - XX ст. Помер Г. Коляда 20 лютого 1977 в м. Ташкенті, похований в Києві на Байковому кладовищі. Read more

28 All day: Неизвестное событие All day 28.11.2021 Read more

30 All day: Роже Кузіне: 140 років All day 30.11.2021 140 років від дня народження Роже Кузіне (Roger Cousinet; 1881–1973), французького педагога Роже Кузіне народився 30 листопада 1881 в містечку Аркей. Закінчив Вищу нормальну школу у Парижі. З 1905 по 1910 рік учителював. Ці роки, проведені серед дітей, були дуже повчальними для Кузіне, адже він систематично спостерігав за учнями як у класі, так і на ігровому майданчику. Саме в цей період він почав писати докторську дисертацію на тему «Соціальне життя дітей» під керівництвом Еміля Дюркгейма. В цей час він також працював разом з Альфредом Біне, який розробляв свій тест на інтелект і теорію експериментального навчання. Незабаром Кузіне став редактором освітнього журналу під назвою «L’éducateur moderne», що дало йому можливість зустрічатися з Жаном Овідом Декролі, Едуардом Клапаредом, Адольфом Фер’єром і публікувати їхні праці, а також писати про творчість Марії Монтессорі та публікувати французькою мовою реферати робіт Джона Дьюї та Стенлі Холла. У 1909 Кузіне отримав свідоцтво, яке давало право проводити перевірки у початкових школах. У 1910–1941 – інспектор близько 100 початкових шкіл, з 1941 – професор кафедри педагогічної психології, з 1945 по 1958 – завідувач кафедри педагогіки в Сорбонні. Засновник і головний редактор журналів «Нове виховання» (1920-1939) та «Виховання і розвиток» (з 1964). Р. Кузіне – теоретик нового виховання. Він вважав, що процес навчання не можна розглядати лише як вплив вчителя на своїх учнів, бо такий вплив є ілюзорним. Навчання – це різновид діяльності, за допомогою якої дитина працює над своїм розвитком у сприятливому середовищі та за допомогою педагога, який виступає лише в ролі консультанта. В історії освіти Кузіне відомий переважно як творець методу так званої вільної групової роботи, коли учні 8–9-річного віку за бажанням об'єднуються в групи по 5–6 осіб. Кожна група обирає собі види робіт з переліку тем і завдань, а вчитель лише спостерігає за роботою групи, консультує та перевіряє результати роботи. Серед видів діяльності, які можуть вибирати діти, Кузіне пропонував написання творів на вільну тему. Протягом 8 років він випускав альманах дитячих творів. Його учні вивчали не історію політики та воєн, а історію предметів, одягу, транспорту, житла. Метод вільної групової роботи пройшов перевірку у 1920–1942 рр. у 40 різних класах міських та сільських державних шкіл Франції. Р. Кузіне підкреслював, що його метод заохочує прагнення, змушує кожного учня усвідомлювати свою духовну активність, а також те, що він хоче знати, не просто слухати промови вчителя, а звертати всю свою увагу на те, що говорить вчитель та інші члени його групи. Метод Р. Кузіне дозволяє дітям вчитися у справжньому сенсі цього слова, а також навчає співпрацювати. Учні опановують вміння допомагати іншим людям і вдаватися до їх допомоги. Деякі елементи цього методу досі застосовують у французькій початковій школі. Помер Роже Кузіне 5 квітня 1973 у Парижі. Read more