28 28.10.2019
29 29.10.2019
30 30.10.2019
Close
100 років від дня народження Річарда Стенлі Пітерса (Richard Stanley Peters, 1919–2011), англійського педагога, представника аналітичного напряму в педагогіці
Річард Стенлі Пітерс народився 31 жовтня 1919 в Муссурі, Індія. Своє дитинство він провів в Англії. Примітно, що його приватним репетитором був не хто інший, як знаменитий письменник Джордж Оруелл.Закінчив Королівський коледж, а згодом –Оксфордський університет і в 1942 отримав ступінь бакалавра мистецтв. У 1944 почав викладацьку кар'єру в Лондонському університеті, де також вивчав філософію і психологію. У 1949 Пітерс отримує докторський ступінь і відтодіпродовжує свою кар'єру в Лондонському університеті аж до виходу на пенсію в 1983 (викладав філософію освіти). У 1961 викладав філософію освітив Гарвардському університеті. У 1971 Пітерс став деканом Інститутуосвіти Лондонського університету. Під його керівництвомІнститут став однією з головних установ,які займаються розвитком і популяризацією філософії освіти у Великій Британії.– 1982 редактор «Журналу філософії освіти»/«The Journal of Philosophy of Education».
Найважливішим моральним принципом Пітерс вважає вміння враховувати інтереси інших людей, поставити себе на місце іншого. Значну роль відводить виховує характеру навчання, вважаючи, що освіта є невіддільною від морального виховання і формування світогляду. Пітерс писав: «Саме освіта робить якість життя кращим. Те, як людина живе, залежить від того, що вонабачить і як вона це розуміє. У школах ми можемо спостерігати високий ступінь концентрації когнітивного контенту (література, наука, історія). Але освічена людина – не та, яка просто вивчає все це, а та, яка здійснює цілий спектр дій, поглиблює і розширює своє розуміння і чуттєвість. І цьому процесу немає кінця».
Помер Річард Стенлі Пітерс 30 грудня 201 р. в Лондоні.
Close
170 років від дня народження Отто Саломона ( Otto Salomon 1849 – 1907), шведського педагога, автор «нееської» системи трудового навчання
Отто Саломон народився 1 листопада 1849 в Гетеборзі в заможній єврейській родині. Після закінчення середньої школи (1868), навчався в Стокгольмському технологічному інституті та у сільськогосподарському інституті Ултуни, однак навчання не завершив. Педагогічну діяльність розпочав у м. Неес, приблизно за 30 км від Гетеборга, де його дядько – підприємець Август Абрахамсон мав великий маєток. У 1872 вони разом заснували професійну школу для хлопчиків, у 1874 – для дівчат та у 1875 – навчальний центр для вчителів.
О. Саломон є засновником системи ручної праці – слойду (термін походить від давнього скандинавського слова «slöjd», що означає «реміснича робота» або «ручне мистецтво»). Ідея Саломона полягала в тому, щоб зробити фізичну роботу елементом загального навчання. Він розрізняв теоретичну освіту та формувальну освіту. Перша – це набуття знань та вмінь через вивчення певного шкільного предмета. Друга пов'язана з розвитком розумових і фізичних здібностей: «Виховання розуму не полягає в захаращуванні його великою кількістю фактів. Освіта, культура розуму – це те, що залишається, коли забув те, чого навчився в школі».
З 1880 по 1907 рік 4000 вчителів Швеції та ще 1500 з 40 інших країн відвідували семінари, організовані Саломоном в Неесі. Щоденна програма складалася з 6–7-ми годин ручної праці р та 1–2 годин теоретичних занять та дискусій, причому теоретичну частину Саломон вважав важливішою. Вона стосувалася історії освіти та методів навчання ручного та ремісничого мистецтва, а також психології, моралі, гігієни тощо. Решту дня займали народні танці, ігри та пісні, жваві вечірки та екскурсії. Чергування навчання і відпочинку, поєднане з красою природи та гостинністю, створювало особливий клімат, який називали «духом Неесу».
Дві найвідоміші педагогічні праці Саломона – «Довідник з навчальної столярної справи» (1890) та «Теорія навчального слойду» (1891) – дають повну панораму викладання ручної праці у Швеції: «З соціальної точки зору, якщо ми хочемо покласти край антагонізму між різними класами..., важливо, щоб усі поважали та цінували роботу інших людей, і щоб усі усвідомлювали, що праця, інтелектуальна чи ручна, є джерелом гідності для всіх тих, хто робить її розумно і правильно».
Гідна подиву завзятість, з якою А. Абрахамсон та О. Саломон працювали, щоб зробити «нееську» систему навчання відомою в інших країнах. Вони обоє володіли німецькою, англійською та французькою мовами і щорічно їздили за кордон на один-два місяці. За підтримки шведських посольств майже у всіх європейських країнах вони запрошували науковців, політиків та шкільних вчителів відвідати Неес. На кожній із найбільших світових виставок Неес мав свій стенд. Сам Отто Саломон вів величезне листування: він обмінювався тисячами листів з послідовниками своєї системи на кожному континенті. І ця невтомна популяризація дала вражаючі результати: представники понад 100 країн брали участь у семінарі в Неесі в 1907, в рік смерті Соломона.
Помер Отто Саломон 3 листопада 1907 р. в Неесі.
2 02.11.2019
3 03.11.2019
4 04.11.2019
5 05.11.2019
6 06.11.2019
7 07.11.2019
8 08.11.2019
9 09.11.2019
10 10.11.2019
11 11.11.2019
12 12.11.2019
13 13.11.2019
14 14.11.2019
Close
125 років від дня народження Івана Падалки (1894 – 1937), українського художника і педагога
Іван Іванович Падалка народився 15 листопада 1894 в с. Жорнокльовах Золотонiського повiту на Полтавщинi (тепер Драбiвського району Черкаської областi). Учень і послідовник мистецьких принципів професора Михайла Бойчука, а напередодні арешту – вже сам професор живопису в Харківському художньому інституті, Іван Падалка подолав усі горнила фахового становлення. Самовдосконалювався крок за кроком: церковна школа в селі Жорнокльови на Полтавщині, керамічна школа в Миргороді, Полтавський етнографічний музей, де копіюванням килимів заробив гроші на майбутнє навчання, Київське художнє училище і, врешті, майстерня Бойчука в Київській академії мистецтв. Різні види образотворчості, в яких виявляв неабияку обдарованість: живопис, гончарство, гобелен, плакат, книжкова графіка. Участь у виставках по всьому світу (Німеччина, Голландія, Швейцарія, Швеція, Данія, Англія, Франція, Японія). Активно виступав як художник-ілюстратор (ілюстрації до «Cлова о полку Ігоревім», «Кобзаря» Т. Шевченка, повісті «Захар Беркут» І. Франка, творів В. Поліщука, М. Йогансена, багатьох дитячих книжок тощо).
Як педагог, І. Падалка викладав живопис і завідував майстернею дитячих іграшок у Миргородському художньо-керамічному технікумі (1920–1921), викладав у Межигірському художньо-керамічному технікумі під Києвом (1921–1925), у Харківському (1925–1934) та Київському (1934–1936) художніх інститутах. Цікаві спогади про принципи викладання І. Падалки залишила його учениця Марія Котляревська. Падалка-педагог наслідував основні принципи свого вчителя М. Бойчука, прищеплюючи учням розуміння «справжнього мистецтва» та законів його творення. З учнями Падалка вивчав «монументальне мистецтво стародавнє, як-то: фрески та мозаїки Софійського собору у Києві, живопис Джотто, мистецтво Єгипту, Індії, стародавнє мистецтво негрів». Проте викладач не обмежувався лише далеким минулим. Учням були відомі живопис імпресіоністів, постімпресіоністів, вони цікавилися малюнками Оноре Дом’є, гравюрами Франса Мазереля, літографіями Кете Кольвіц, гравюрами Фелікса Валлоттона. Студенти дуже любили свого вчителя. Він був гострим на язик, повсякчас сипав прислів’ями та приказками. Якось на зауваження художника Семена Прохорова, який, критикуючи метод бойчукістів, сказав, що треба малювати так, як бачиш у природі, І. Падалка, противник «ілюзіонізму», відрізав: «Корова теж бачить».
Наприкінці вересня 1936 Івана Падалку заарештували і кинули у підвали Жовтневого палацу, головної катівні енкаведистів у Києві, де завершувалося життя багатьох представників української інтелігенції. Його оголошують «ворогом народу», звинувативши у «шпигунстві й підривній діяльності». Згодом його участь розділить решта бойчукістів – М. Бойчук, його дружина Софія Налепінська-Бойчук, Василь Седляр та ін. Наступного дня після оголошення вироку Івана Падалку розстріляли (13 липня 1937). Розтерзані тіла жертв більшовицького «правосуддя» з палацу нишком вивозили у Биківнянський ліс під Києвом. Десь, серед тих тисяч убієнних, покояться і його останки.
120 років від дня народження Костянтина Пяртлі (1889 – 1986), українського вченого, економіко-географа, педагога
Пяртлі Костянтин Петрович народився 15 листопада 1899 в Могильові Подільської губернії (тепер Могилів-Подільський Вінницької області ). У 1902 закінчив двокласне міське початкове училище. У 1905 вступив учнем на телеграф, а у 1907– 1910 працював телеграфістом у Могильові, потім – у Києві. Здав екстерном екзамен на атестат зрілості (1916) і вступив до Київського університету на природничо-філологічний факультет, який закінчив у 1921. У 1920–1923 працював інструктором в Українлісі, і водночас навчався в Київському сільськогосподарському інституті на лісовому факультеті, якого так і не закінчив.
У 1923 розпочав педагогічну діяльність спочатку в середній школі № 46 Києва. У 1924–1926 працював доцентом у Київському механічному інституті. 1926 вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО) на факультет профосвіти і закінчив його повний курс у 1927 з кваліфікацією викладача історичних наук. 1926–1927 здав екстерном екзамен за курс КІНО на економічному факультеті.
У 1933–1941 за завданням профкому наукових робітників для начскладу Червоної армії прочитав 400 лекцій на економічні і політичні теми. З 1934 до 1935 працював у Київській Міській Вечірній партшколі викладачем географії та економічної географії.
1934, коли в Українському науково дослідному інституті педагогіки (УНДІП) був створений відділ методики географії, його очолив К. Пяртлі
З 1935 працює у Київському університеті. У 1939 захистив кандидатську дисертацію, присвячену дослідженню економіки Японії. У 1941 був затверджений у вченому званні доцента по кафедрі економічної географії.
В роки Другої світової війни – лектор на фронті, прочитав у різних частинах 1-го Білоруського фронту 1500 лекцій на політичні теми. Його було призначено на посаду підполковника-консультанта в Центральну військову комендатуру Берліна з реорганізації вищих навчальних закладів радянської зони окупації Німеччини.
В 1946–1947 – доцент кафедри економічної географії в Київському університеті. З 1947–1961 був директором науково-дослідного інституту географії при Київському університеті. У 1947 виконує обов’язки голови Українського відділення Всесоюзного Географічного товариства. Бере активну участь в теоретичних конференціях. У 1954–1956 працював деканом географічного факультету. З 1959 на пенсії.
Як викладач, К. Пяртлі читав курси «Теоретична економіка» та «Економічна географія зарубіжних країн». Наукові інтереси вченого стосувалися методології економічної географії, теорії економіки, історії економічної географії, розміщення продуктивних сил. Опублікував понад 40 наукових праць. Основні з них: «Нариси з методології і методики економічної географії капіталістичних країн» (1941), «Розміщення чорної металургії УРСР», (1949); «Історизм в трактуванні географічного середовища в економічній географії» (1949).
Помер Костянтин Пяртлі у 1986 р. в Києві.
16 16.11.2019
17 17.11.2019
18 18.11.2019
19 19.11.2019
20 20.11.2019
Close
125 років від дня народження Павла Молокова-Журського (1894 – 1937), українського вченого-агронома, лісовода, геолога, педагога, краєзнавця
Молоков-Журський Павло Петрович народився 21 листопада 1894 в сім’ї робітника в козацькому селі Михайлівка Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Олександрівський район Кіровоградської області) . В 1912, навчаючись у вчительській семінарії, стає керівником гуртка соціал-революціонерів, за що його виключили з семінарії. В 1914 закінчив Чорноліську лісну школу і розпочав трудову діяльність викладачем семирічного Єлисаветградського комерційного училища. Проте в цьому ж році йому довелося змінити місце роботи, і він став лісовим кондуктором Таврійсько-Катеринославського округу.
З вересня 1920 до червня 1921 працював учителем у м. Вознесенську (нині Миколаївської області). В 1923 переїжджає до м. Корсуня Шевченківського району Київської області, де викладає українську мову і літературу на Вищих педагогічних курсах, створює тут краєзнавчий гурток, веде роботу з вивчення історії краю. У 1924–1927 проживає в місті Єлисаветграді (з 1924 – Зінов’євськ, нині – Кропивницький), працює викладачем української мови і літератури вищих трирічних педагогічних курсів (з 1925 – педагогічного технікуму). П. Молоков-Журський ще з часів навчання захоплювався театральним мистецтвом, пізніше грав в аматорських виставах, відвідував Зінов’євський робітничо-селянський театр ім. Шевченка. Збереглося його фото разом з корифеями українського театру Марком Кропивницьким та Панасом Саксаганським (1920-ті).
З 1927 – у Кременчуці, де працює викладачем в педагогічному технікумі; організовує округовий краєзнавчий музей, що тимчасово розміщувався при педтехнікумі в трьох великих кімнатах. З 1927 по 1929 рік під його авторством вийшли книги «Риби Кременчуччини», «Гірські породи і мінерали Кременчуччини», «Кременчук (короткий довідник)». Автор статей в республіканському журналі «Краєзнавство», зокрема «Дослідження комун і артілей Кременчуччини», «Кременчуцька беконна фабрика» тощо.
На початку 1930-х років, в умовах жорстокого наступу на політику українізації, краєзнавство поступово почало згортатися, а його активні діячі стали жертвами репресій. Тож в 1935 П. Молоков-Журський виїжджає до Криму, в м. Судак. Тут Павло Петрович обіймає посаду наукового працівника лісового опорного пункту Кримської обласної науково-дослідної станції. В квітні 1937 його заарештовано за сфабрикованим обвинувачення у справі СВУ. 29 жовтня судова трійка засудила П. Молокова-Журського до розстрілу. На третій день вирок було виконано. Відомості про місце розстрілу і поховання відсутні. Було Павлу Молокову-Журському тоді 43 роки.
Close
22 листопада виповнюється 180 років від дня народження Вільяма (Вільгельма) Беренштама - українського громадського діяча, педагога, ученого-археолога.
Народився В. Беренштам 1839 р. у Києві. Батько родини, почесний громадянин Києва, успішно займався торговельно-фінансовою діяльністю, був людиною заможною, а тому прагнув дати дітям добру освіту та знання іноземних мов. Юний Вільям спочатку навчався в елітарному київському приватному пансіоні Гедуена, а далі – в 1-й Київській гімназії. У 1862 В. Беренштам успішно закінчив історико-філологічний факультет Університету св. Володимира у Києві.
Обравши кар’єру педагога, в подальшому два роки (до 1864) навчався на педагогічних курсах університету, спеціалізуючись на історії та географії. Під час навчання в університеті він брав участь в організації недільних шкіл для дорослих. Його підпис зустрічаємо під листом-подякою представників педагогічних рад Київських недільних шкіл від 8 січня 1861 р. Т. Шевченку за подаровані 50 примірників «Кобзаря». Володимир Науменко щодо процесу формування національної ідентичності Беренштама зауважив: «… ні за походженням, ні за родовими традиціям не маючи в собі задатків національної української стихії, він, виключно керуючись уявленням про призначення людей, що виросли і виховалися в Україні, при лучився до української партії і до того зріднився з її ідеями, що все своє подальше життя, куди б не закидала його доля, залишався самим щирим і переконаним українським націоналом».
Незважаючи на його палку любов до Києва, життя Вільяма Людвиговича виявилося мінливим і мандрівним. З 1865 по 1868 він служив в Кам'янці-Подільському учителем історії. Потім повернувся до Києва, викладав деякий час географію в Київській військовій гімназії. У 1868–1879 громадська праця В. Беренштама була тісно пов’язана зі Старою (Київською) громадою. Друкувався він головним чином у журналі «Киевская старина». З осені 1880 він уже в Петербурзі, викладач у Першій військовій гімназії та Петербурзькому учительському інституті; був серед засновників «Відділу для сприяння самоосвіті» при Педагогічному музеї військово-навчальних закладів, співзасновником «Благодійного товариства для видання загальнокорисних і дешевих книжок»; зібрав колекцію рукописів Тараса Шевченка («Щоденник» та інші твори). Завдяки наполегливим клопотам отримав дозвіл цензури на видання найбільш повного на той час у межах Російської імперії тексту «Кобзаря» (1883–1884). Все своє життя Вільям Беренштам усно і друковано пропагував твори Шевченка.
У 1898 В. Беренштам за станом здоров'я вийшов у відставку та повернувся нарешті до улюбленого рідного Києва, відновивши членство у Старій громаді. Як член словарної комісії Старої Громади (разом із Єлисеєм Трегубовим та Євгеном Чикаленком) 14 лютого 1902 р. поставив підпис під угодою між часописом «Киевская старина» та Борисом Грінченком щодо завершення останнім роботи над словником української мови.
Помер Вільям Беренштам 23 листопада 1904 року. Похований на Байковому цвинтарі в Києві. Могила до нашого часу не збереглася.
23 23.11.2019
24 24.11.2019
25 25.11.2019
26 26.11.2019
Close
150 років від дня народження Лідії Деполович (1869 – 1943), української педагогині, авторки «Букварів»
Лідія Платонівна Деполович народилася 27 листопада 1869 в с. Ковчині на Чернігівщині в родині священника і законовчителя місцевої земської школи. Її дитячі роки минули в рідному селі. Після закінчення школи в 1885 вступила до Чернігівської жіночої гімназії, яку закінчила 1893. Педагогічний шлях розпочала в Количівці (нині село Чернігівського району), де вчителювала протягом 1893–1901, а потім до 1908 була вчителькою Ковчинської земської школи.
У 1909 Л. Деполович переїхала до Чернігова й викладала у школах міста. До 1922 працювала вчителем 5‑ї Радянської школи, а потім учителювала у 18‑й Українській школі імені М. Коцюбинського. Педагогічний стаж Л. Деполович на 1923 р. склав рівно 30 років. Професійних надбань і спостережень за цей час накопичилося чимало, і Лідія Платонівна взялася за складання посібників для навчання грамоти. Її інтереси зосередилися на проблемах методики навчання у початковій школі. Вона працювала над методами навчання читанню й письму, розвитку усного мовлення дітей, досліджувала питання вдосконалення майстерності вчителя. Л. Деполович склала свій авторський буквар «Нумо читати!» (1926). Продовженням букваря стала «Перша читанка» (1928).
Після переїзду до Києва у 1927 Лідія Деполович займалася методичною роботою. Разом з Олександром Астрябом у 1928 уклала «Математичний задачник». У співавторстві з Олександром Музиченком упродовж 1930–1937 було видано кілька букварів. Вершиною науково-методичної діяльності Лідії Деполович став авторський буквар 1938 р. та відповідна методика «Як навчати грамоти за букварем Л. П. Деполович». Цей буквар – справжній довгожитель серед підручників. До 1956 він видавався аж 19 разів! Загальний наклад склав понад 12 мільйонів примірників. Методика навчання читанню й послідовність вивчення літер були настільки вдалими, що цей буквар адаптували для навчання незрячих дітей (1948). Букварна частина, розроблена Л. Деполович, стала основою українського букваря, який видавали в Канаді від початку 1950‑х до 1965 р. (10 видань).
Отже, у 30 – 60‑х рр. ХХ ст. підручники Л. Деполович були одними з найпоширеніших в Україні. Їх тиражі сягали до 1 000 000 примірників на рік. За букварями Лідії Платонівни навчилося читати не одне покоління українських школярів.
Під час нацистської окупації Києва Л. Деполович вела особистий щоденник, у якому розповідала про те, чому не змогла евакуюватися, про хаос у місті влітку-восени 1941 й перші дні окупації, трагедію Бабиного Яру, побутове життя киян.
Лідія Деполович померла 20 березня 1943 на 74‑му році життя в окупованому Києві. Авторку букваря поховали на Солом’янському кладовищі. Під величним хрестом на її могилі члени родини й земляки влітку 2017 встановили скромний надгробок. У Ковчині, де народилася й виросла Л. Деполович, одна з кращих вулиць названа її ім’ям. 27 січня 2010 розпорядженням Кабінету Міністрів України ім’я Лідії Деполович було присвоєне Ковчинській школі.
28 28.11.2019
29 29.11.2019
30 30.11.2019
Close
Катерина Антонович-Мельник народилася 1 грудня 1859 в повітовому місті Хоролі на Полтавщині . Закінчила Полтавську гімназію (1877), Вищі жіночі курси в Києві (1883).
З 1888 по 1913 – консерваторка та лаборантка при археологічному музеї Київського університету. Катерина Миколаївна протягом багатьох років проводила археологічні розкопки майже по всі х губернія х України, спочатку – як асистент ка історика В. Антоновича, потім – самостійно . З 1919 працювала в Всеукраїнській академії наук. Авторка книг і статей з археології та давньої історії України. Опублікувала частину рукописних творів В. Антоновича.
Археологиня перша дослідила та подала докладний опис цілої серії майже невідомих до того часу кам’яних гробниць та інших мегалітичних споруд Південної України. Катерина Миколаївна систематизувала колекції старожитностей приватного музею О. Поля в Катеринославі. Брала участь в організації археологічних з ’ їздів у Києві (1899) та Харкові (1902).
Інтереси дослідниці поширювались також на галузі історії та історичної географії. Відомі її статті, присвячені Івану Виговському, Павлу Тетері, Дем´яну Многогрішному, походам Михайла Дорошенка, а також нариси Поділля, Дністровського узбережжя.
З 1930 починається найважчий у житті Катерини Миколаївни період, коли вона після «чистки апарату» Академії, де працювала бібліотекарем, була звільнена з роботи.
Катерина Антонович-Мельник померла 12 січня 1942, похована у Києві на Байковому цвинтарі.
