25 25.02.2019
Close
Борис Максимович Білецький народився 26 лютого 1889 у с. Мокрець Володимирського повіту на Волині
Закінчив Кутаїську духовну семінарію. Служив дияконом у Камінь-Каширському районі. У 1913 закінчив Варшавський університет, відділ філософії.
З 1928 Б. Білецький працював учителем Луцької української гімназії. За відгуками учнів та колег, Борис Максимович був людиною мудрою, тактовною, всебічно освіченою, хорошим педагогом, чудовим оповідачем. Захоплював своїми історичними та літературними розповідями, дохідливо пояснював засади економіки. Викладав українську мову, новітню літературу, географію, психологію, всіляко прищеплював учням любов до рідного слова. У нього була прекрасна дикція, чиста, гарна літературна мова, учням надзвичайно подобались втілювані ним методи викладання.
У 1929—1939 — директор Луцької української гімназії до її закриття радянською владою наприкінці 1939, коли почалися переслідування та арешти викладачів та учнів гімназії. Б.Білецького ув'язнили, його майно конфіскували. Після Другої світової війни Б. Білецький відбув понад десятирічне заслання у сталінських концтаборах. Повернувся на Волинь 1956 і переїхав жити в м. Дубно. Працював у Дубнівському музеї.
Останні свої роки провів у сиротинці міста Дубно, там і помер у 1969. Похований у спільній могилі, без імені та прізвища.
Close
Сьогодні, 27 лютого, вшануймо пам’ять Євгена Вирового (1889 – 1945), видатного освітнього та культурного діяча, педагога, видавця. Євген Семенович Вировий увійшов в історію України якучасник українського національного відродження 1917-1921 рр., один з організаторів катеринославської «Просвіти».
Народився Є. Вировий в м. Сміла на Черкащині. Після закінчення Глухівського учительського інституту викладав у Катеринославській торгівельній школі. Входив до складу Товариства Українських Поступовців (ТУП), співпрацював із журналом «Дніпрові хвилі». Від 1917 Євген Вировий очолював товариство «Просвіта» та Українське учительське товариство, а з 1919 керував культурно-просвітницькими комісіями Трудового конгресу в Києві. Був секретарем і консультантом П. Скоропадського. Євген Семенович активно займася також видавничою справою - був засновником і директором «Українського видавництва» в Катеринославі (1917). Емігрувавши до Європи, заснував у Берліні «Видавництво української молоді» (1922) та очолив Український громадський видавничий фонд у Празі (1923–1932), співпрацював із часописом «Книголюб». Володів значною колекцією українських марок. Зредагував кілька альбомів українських марок, написав статтю «Українська філателія».
У травні 1945 у Празі вдіяв самогубство - вистрибнув з вікна 4-го поверху, щоб не датися живим у руки Радянської армії під час арешту органами НКВС.
Фото Є. С. Вирового взято з архіву ЦДАВО України.
28 28.02.2019
Close
125 років від дня народження Олександра Бадана-Яворенка(1894—1937), українського політичного діяча, журналіста, історика, педагога
Олександр Іванович Бадан-Яворенко народився 1 березня 1894 в с. Вілька Мазовецька (нині с. Волиця Жовківського ройону Львівщини). Під час Першої світової війни служив в австро-угорському війську. 1919 переїхав до Чехословаччини і отримав громадянство, того ж року перебрався до Відня. Особистий секретар В. Винниченка під час його приїзду в Україну (1920). Здобув правничу, філософську та дипломатичну освіту в університетах Кракова, Відня й Праги. Працював держслужбовцем, адвокатом у Словаччині та Закарпатській Україні. Належав до соціал-демократичної партії, від 1924 — Комуністичної партії Чехословаччини.
1926 переїхав до УСРР, жив у Харкові. Працював у Держплані, викладав історію Заходу в Комуністичному університеті імені Артема. Член Державної комісії для розробки правил правопису української мови (1926), учасник правописної конференції (1927).
У 1927— 1930 — вчений секретар Народного комісаріату освіти УСРР; як керівник канцелярії М. Скрипника виконував не лише свої безпосередні обов’язки, але й особисті і політичні доручення наркома. Зокрема, він редагував «Статті і промови» М. Скрипника, а також правив тексти його виступів на численних партійних і радянських зібраннях.
Автор педагогічних статей у журналі «Радянська освіта»: «Шкільництво на Західній Україні, Буковині та Закарпатті» (1928, № 1), «Культурно-освітня справа на Закарпатській Україні» (1928, № 7— 8) та ін.
З 1931— завідувач сектору іноземних словників видавництва «Українська радянська енциклопедія» (за його редакцією у 1932 в Харкові видано «Словник чужомовних слів»), професор всесвітньої історії харківських вишів (1930— 1933).
Заарештований 1933, засуджений до 10 років позбавлення волі. Утримувався на Соловках. 1937 засуджений до розстрілу. Вивезений із Соловків і страчений поблизу залізничної ст. Медвежа Гора в урочищі Сандармох (нині станція в Республіці Карелії, РФ). Реабілітований 1959.
Close
Олександр Мусійович Щербина народився 1 березня 1874 в Прилуках.
Його життєвий шлях помічений жахливою трагедією, яка сталася тоді, коли йому не виповнилося і трьох років. Хлопчик, бавлячись на подвір’ї, упав у яму з вапном і отримав опіки не тільки всього тіла, але й внутрішніх органів, та ще й лишився зору. Здавалося б що доля його вирішилася раз і назавжди: сліпий каліка, людина відрізана від усього білого світу, ні на що не здатний і нікому не потрібний інвалід. Та на щастя, все склалося зовсім інакше. Воля до життя, допитливий природній розум, сила волі призвели до того, що він зміг стати не тільки повноцінним членом суспільства, але й людиною певною мірою видатною, яка принесла багато користі іншим.
Втрата зору у ранньому дитинстві не стала перепоною для отримання грунтовної освіти. До 19 років навчався вдома. Справжнім щасливим днем у його житті був той, коли старший брат Костянтин привіз з Одеси першу книгу, надруковану рельєфним шрифтом, спеціально для незрячих. З того й почалася інтенсивна освіта майбутнього вченого. Він швидко і досконало опанував систему Брайля, за допомогою братів вивчив навіть іноземні мови: німецьку і французьку, а згодом ще й латинь і грецьку. Потім, кілька років навчання у Прилуцькій класичній гімназії та її успішне закінчення, успішний вступ на історико-філологічний факультет Київського університету імені Святого Володимира, золота медаль за студентську наукову працю "Вчення Канта про річ в собі" (1903).
У 1908-1918 працював на посаді приват-доцента кафедри філософії Московського університету, читаючи курси з логіки та етики.
Перша світова війна породила багато покалічених людей, з’явилося багато тих, на кому випробували сатанинський винахід початку століття – бойові гази, від яких солдати ставали сліпими каліками. Саме це спонукало вченого зайнятися маловідомою наукою – тифлологією або тифлопедагогікою, тобто, методикою освіти незрячих людей. Він часто відвідував військові шпиталі й притулки для інвалідів війни, розмовляв з воїнами, які втратили зір, піднімав їм дух, допомагав знайти місце в житті.
1918 очолив організацію філософської кафедри в Катеринославському (Дніпровському) університеті, де впродовж двох років викладав філософські дисципліни і давньогрецьку мову. Після закриття університетів в Україні (1920) повернувся до Прилук, де взяв активну участь у створенні місцевої Педагогічної школи, перетвореної згодом на Педагогічні курси, а згодом на Педагогічний технікум технікум, в яких працював упродовж 9 років. Водночас у 1921—1923 pp. був співробітником Полтавського інституту народної освіти.
Прилуцьким партійним керівникам не до душі була активність, великий авторитет і популярність сліпого філософа. Почалися переслідування і цькування за чітко опрацьованими і перевіреними сценаріями. Спочатку організували лист "трудящихся", якого навіть в місцевій газеті надрукували під заголовком: "Вимагаємо звільнити проф. Щербину". Виявилося, що професор не тільки не став "воінствующим безбожником", але й досі вірить у Бога. З роботи його попросили, а до катівень не потрапив лише через свою незрячість.
Вкрай важкі життєві умови, цькування з боку можновладців підірвали здоров’я О. Щербини, змушеного останні два роки життя провести у психіатричній лікарні. Помер у Києві 7 січня 1934. Похований на Лук’янівському цвинтарі.
Головне місце у науковому доробку О. Щербини посідають його студії, зосереджені на проблемах тлумачення логіки і гносеології Канта. Інші праці вченого присвячено питанням етики, психології й соціальної адаптації незрячих.
Доля Олександра Щербини – яскравий приклад того, що втрата зору не є перепоною для отримання ґрунтовної освіти, активної наукової та громадської діяльності та насиченого, повноцінного життя!
Close
100 років від дня народження Олексія Погорєлова (1919—2002), українського математика, фахівця у галузі геометрії, теорії диференціальних рівнянь
Олексій Васильович Погорєлов народився 3 березня 1919 в с. Короча (нині Бєлгородська область РФ) в селянській родині.
У 1937—1941 навчається в Харківському державному університеті.
У 1941—1945 — навчається у Військово-повітряній інженерній академії імені М. Є. Жуковського.
Після її закінчення працює в Центральному аерогідродинамічному інституті мені М. Є. Жуковського і паралельно навчається в заочній аспірантурі Московського державного університету.
1947 р. — захищає кандидатську дисертацію і переїжджає до Харкова, де починає працювати в НДІ математики і механіки при Харківському державному університеті та викладати на кафедрі геометрії.
У 1948 році захищає докторську дисертацію.
У 1951 році був обраний член-кореспондентом АН України, в 1960 році обраний член-кореспондентом АН СРСР за відділенням фізико-математичних наук. З 1961 року — академік АН України, з 1976 року — академік АН СРСР за відділенням математики.
З 1950 року по 1960 рік — завідувач кафедри геометрії ХДУ. З 1960 року по 2000 рік завідував відділом геометрії Фізико-технічного інституту низьких температур АН УРСР.
Спеціаліст в області опуклої і диференціальної геометрії, нелінійних рівнянь з частинними похідними, засновник нелінійної геометричної теорії оболонок, автор оригінального шкільного підручника з геометрії і університетських підручників з аналітичної геометрії, диференціальної геометрії, основ геометрії.
З оглядом наукового доробку О. Погорєлова можна ознайомитись за посиланням
http://jmage.ilt.kharkov.ua/jmag/pdf/2/jm02-0231r.pdf
Close
Сьогодні – 4 березня 2019 - 160 років від дня народження Кесаря Білиловського (1859-1938), українського поета, доктора медицини і хірургії, журналіста, перекладача
Кесар Олександрович Білиловський народився на Полтавщині у сім`ї фельдшера. Гімназійну освіту отримував у Полтаві та Дерпті, навчався в Лейпцизькому та Віденському університетах.Отримавши ступінь доктора медицини та хірургії, повернувся в Україну. Не змігши дістати посади в Полтаві,з 1885 служить лікарем у різних містах Росії. У 1910 Білиловського направили на боротьбу з епідемією холери в Криму, під час Першої світової війни він був начальником військового госпіталю у Феодосії. У 1925-1932 працював лікарем амбулаторії при радянському консульствіу Персії, а потім переїхав до Сімферополя.
Літературну діяльність розпочав у середині 1870-х.Свої поезії друкував в альманасі «Нива», в галицьких журналах «Світ», «Зоря», в першому українському дитячому журналі «Дзвінок», у віденському літературному збірнику «Славянский альманах». Листувався з видатними діячами української культури, зокрема з Іваном Франком, Панасом Мирним, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Дмитром Яворницьким та ін.
Перекладав українською мовою твори Гете, Гейне, Шіллера, німецькою - вірш Тараса Шевченка «Нащо мені чорні брови». Під час революційних подій у 1905 Білиловського заарештували, як написав сам поет в одній з автобіографій,за «заступництво за учнівську молодьі за активну участь у маніфестаціях з приводу оголошення свобод».
Географічні дописи Білиловського розміщено у читанці С. Черкасенка «Рідна школа» 1919 року. Ця читанка зберігається у фондах Педагогічного музею України.
Помер Кесар Білиловський 1938 року. Поховали його на цвинтарі Сімферополя. Також він залишив нам дві пісні «В чарах кохання» і «Моя пісня» (музика Миколи Леонтовича).
5 05.03.2019
6 06.03.2019
7 07.03.2019
8 08.03.2019
9 09.03.2019
10 10.03.2019
Close
100 років тому побачила світ дитяча книга від видавництва Я. Оренштайна «Казки Гауффа» (Київ-Коломия,1919). Переклад казок і художнє оформлення здійснив український перекладач, художник, письменник та літературознавець Богдан Лепкий (1872—1941). До книги ввійшли «Казка про каліфа-чорногуза» та «Відрубана рука». Пропонуємо ознайомитися з електронною копією цього видання у pdf-форматі https://goo.gl/RFxXL0
Вільгельм Гауф (1802—1827) — німецький письменник і один із найвідоміших казкарів. Його життя було коротким, всього 25 років, проте його твори давно і цілком заслужено знані в усьому світі. Він є автором двох романів, сатиричних нарисів, новел і трьох збірників казок. В.Гауф був доктором філософії та членом Тюбінгенської студентської корпорації, працював домашнім учителем. Помер 18 листопада 1927 від тифу.
Яків Оренштайн (1875—1942?) — один із найвідоміших книговидавців України першої половини ХХ ст., культурний діяч єврейського походження, засновник і власник видавництв «Галицька накладня» у Коломиї (1903—1915) та «Українська Накладня» в Берліні та Лейпцигу (1918—1932) з філіями у Філадельфії та Катеринославі.
12 12.03.2019
Close
90 років від дня народження Василя Демиденка (1929—2004), українського педагога, психолога
Василь Купріянович Демиденко народився 13 березня 1929 в с. Ємільчине на Житомирщині. Після закінчення Житомирського педагогічного інституту та аспірантури Київського державного педагогічного інституту імені М. Горького розпочав трудову діяльність у Миколаївському державному педагогічному інституті на посадах старшого викладача, завідувача кафедри педагогіки та психології, а згодом і проректора з навчально-наукової роботи; захистив кандидатську дисертацію (1955).
У 1966 В. Демиденка призначили на посаду ректора Бердянського державного педагогічного інституту імені П.Д. Осипенко, яку він обіймав упродовж 15 років і був наймолодшим серед ректорів вищих навчальних закладів України. У 1971 обраний членом-кореспондентом АПН СРСР, оскільки за підсумками роботи Бердянський державний педагогічний інститут увійшов до п’ятірки кращих вишів Радянського Союзу.
Глибоко усвідомлюючи значення педагогічної праці, розуміючи надзвичайно високі вимоги до вчителя, В. Демиденко робить вагомий внесок у зміст освіти майбутнього вчителя. Йдеться про започаткування ним у 1971— 1972 навчальному році факультативного курсу «Елементи педагогічної сценічності» для студентів Бердянського державного педагогічного інституту (БДПІ), мета якого — допомогти студентам опанувати основами педагогічної техніки як важливим компонентом педагогічної майстерності.
Із 1981 В. Демиденко очолює кафедру педагогіки і психології БДПІ. У 1984 захистив докторську дисертацію. У полі його наукових інтересів були проблеми морального виховання, актуальні питання психології вищої школи таін. Завдяки йому в 1992 в БДПІ була відкрита аспірантура зі спеціальності «Педагогічна та вікова психологія», а з 2001 — кафедру психології, де доклав чимало зусиль для відкриття в університеті спеціальності «Практична психологія». У 1992 обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук України.
Працюючи над актуальними проблемами навчання та виховання підростаючої особистості, В. Демиденко низку своїх праць присвятив спадщині відомих педагогів та психологів: «В. Сухомлинський та проблема здоров’я і школа» (1993),»Методичну спадщину К. Зіньківського — в початкову школу» (1996), «Слово про Л. Виготського» (1996), «Питання психології навчання та виховання у науковій спадщині К. Ушинського» (1999).
Одним із напрямків дослідження В. Демиденка був мовленнєвий розвиток особистості, зокрема місце слова в психічному розвитку учнів («Образ і слово в засвоєнні історичного матеріалу» (1966), «Великий учитель —слово» (1993), «Роботі над словом — першочергову увагу» (2002). Останні роки життя Василь Купріянович досліджував проблему розумового розвитку, результати якого втілилися в праці «Навчання, виховання та розумовий розвиток» (2002).
Помер Василь Демиденко20 грудня 2004 р.
Close
«Як багато ми знаємо і як мало ми розуміємо»
Альберт Ейнштейн
Альберт Ейнштейн (1879-1955) — один з найвизначніших фізиків ХХ ст., лауреат Нобелівської премії 1921 р. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка.
Народився 14 березня 1879 в німецькому м. Ульм в незаможній єврейській сім'ї Германа і Пауліни Ейнштейнів; відвідував католицьку початкову школу в Мюнхені; навчався в Луїтпольській гімназії.
Восени 1895 Ейнштейн прибув до Швейцарії, щоб скласти вступні іспити у Вище технічне училище в Цюриху на факультет фізики. Але проваливши деякі з екзаменів, Ейнштейн вступає до школи в Аарау (Швейцарія), щоб отримати атестат і повторити вступ. Після вдалого закінчення школи в 1896 був прийнятий у Вище технічне училище на педагогічний факультет. У 1900 Ейнштейн закінчив політехнікум, отримавши диплом викладача математики і фізики. Певний час працював на заміні вчителя математики і фізики, в школі для іноземців, що вступали у виші Швейцарії. З 1902 по 1909 працював в Бюро патентів Швейцарії, займаючись переважно патентуванням винаходів, пов'язаних з електромагнетизмом. З 1904 почав співпрацювати з журналом «Аннали фізики», де в 1905 було надруковано низку його статей, котрі і поклали початок теорії відносності.
1933 фізик залишив Німеччину назавжди, виїхавши в США, де отримав посаду професора фізики у недавно створеному Інституті перспективних досліджень у Принстоні. Тут він продовжував роботу над дослідженням проблем космології і створенням єдиної теорії поля, покликаною об'єднати теорію гравітації та електромагнетизм.
Альберт Ейнштейн помер 18 квітня 1955 в Принстоні від аневризми аорти. Його прах був спалений в крематорії Юїнг-Симтері, а попіл розвіяний за вітром.
Серед значних внесків Ейнштейна варто згадати, що він створив спеціальну (1905) і загальну (1907–1916) теорії відносності; відкрив закон взаємозв'язку маси і енергії. Автор основоположних праць з квантової теорії: ввів поняття фотона, встановив закони фотоефекту, основний закон фотохімії (закон Ейнштейна), передбачив (1916) вимушене випромінювання. Розвинув статистичну теорію броунівського руху, заклавши основи теорії флуктуацій, створив квантову статистику Бозе-Ейнштейна. З 1933 працював над проблемами космології і єдиної теорії поля.
15 15.03.2019
16 16.03.2019
17 17.03.2019
18 18.03.2019
Close
130 років від дня народження Судомори Охріма Івановича (1889—1968), українського художника-графіка, ілюстратора дитячих книг
Охрім Судомора (1889—1968)
«Український Бердслі».
19 березня (за іншими даними 19 січня) 2019 виповнюється 130 років від дня народження українського художника-графіка, ілюстратора дитячих книг Охріма Івановича Судомори.
Народився в Борисполі (нині Київська область).
Учився в іконописній майстерні Києво-Печерської Лаври у класі Івана Їжакевича (1904—1907) і в Київській художній школі (1907—1913). З 1913 працював у книжковій графіці (головно ілюстрував дитячі книжки) для київських (пізніше віденських і празьких) видавництв «Час», «Дніпросоюз», «Дзвін», «Вернигора»; оформлював журнал «Сяйво» (1913—1914) і численні дитячі казки.
З 1924 працював у харківських і київських видавництвах «Шлях Освіти», «Книгоспілка», «Радянське Село» (1924—1934), «Радянська Школа» (1935—1941), журналах «Жовтень» і «Піонерія».
1941—1943 працює у видавництві газети «Нове українське слово» (виходила під час окупації в Харкові).
1943 переїхав до Львова й у виданнях Українського Видавництва ілюстрував журнал «Малі Друзі» і дитячі казки.
1945—1948 працював у Харківському обласному книжково-газетному видавництві, згодом у Сільгоспвидаві УРСР та «Радянській Школі» тощо.
1949 р. — художника засудили на 25 років за малюнок на Й. В. Сталіна, у котрого руки були в крові. 1955 р. — Охріма Судомору амністували.
Помер 1969 р. у Києві.
Детальніше див. у публікаціях
https://borinfo.com.ua/boryspil-products-news/rynok-borispol-585/divitisja-gazetu-onlajn-585/
https://borinfo.com.ua/boryspil-products-news/rynok-borispol-586/providnij-grafik-ukrajini-ohrim-sudomora/
З деякими дитячими виданнями, ілюстрованими О. Судоморою, можна ознайомитися за нижче поданими посиланнями.
Електронні копії дитячих книг з фондів Педагогічного музею України:
Прибадашка / [Малюнки О. Судомори]. Київ, 1918: https://goo.gl/8CV9W 9
Сірий Ю. Про світ божий: (Бесіди по природознавству): З 46 малюнками / [Обкладинка О. Судомори]. Київ, 1918: https://goo.gl/Cnx8lO
Рідна школа : Читанка третя / Склав Спиридон Черкасенко. [Обкладинка О. Судомори]. Київ, 1919: https://goo.gl/C3SE2z
20 20.03.2019
21 21.03.2019
22 22.03.2019
23 23.03.2019
Close
Олена Кисілевська народилась 24 березня 1869 в с. Фільварки, нині у складі м. Монастириська на Тернопільщині. Шкільну освіту здобула у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ).
Засновниця перших жіночих товариств у Станіславові, Коломиї. Працювала у львівській жіночій громаді, а під час 1-ої світової війни — в «Жіночому допомоговому комітеті для січових стрільців та інших вояків». У 1923-1928 - організатор-референт Союзу українок, а у 1929-1935 була сенатором польського парламенту від Українського національно-демократичного об’єднання. Вела в Коломиї громадсько-культурну й просвітницьку роботу, зокрема на жіночі й виховні теми. О.Кисілевська була редакторкою двотижневика (згодом тижневика) для українського жіноцтва «Жіноча доля» (1925-1939), його альманахів та додатків «Жіноча воля», «Світ молоді».
Олена Львівна відома як авторка оповідань, нарисів із життя галицьких селян, інтелігенції. З-під її пера вийшли сотні статей, збірки, що мають не лише художню, а й соціально-громадську цінність, зокрема, «Українське жіноцтво в старовині», «Олена Кульчицька», «Як вести працю в жіночих гуртках», «Самовиховання» (кінець 1920-х рр.). За сприяння І. Франка в 1903 у журналі «Літературно-науковий вісник» під псевдонімом «Калина» з’явився цикл оповідань («Каліка», «Лікарка», «В поштовім бюро», «Огонь»).
У фондах Педагогічного музею України зберігається журнал «Літературно-науковий вісник» (1906), де надрукована новела О. Кисілевської «Море» під псевдонімом Ол. Галичанка.
В останні роки життя мешкала у Канаді, померла у м. Оттава у 1956 р.
Close
Леонард Леопольдович Гіршман народився 25 березня 1839 в латвійському місті Тукумсі, наприкінці 1840-х родина переїхала до Харкова. Навчався майбутній лікар у 1-ій Харківській гімназії та в 16 років закінчив її з золотою медаллю і вступив на медичний факультет Харківського університету. Після його закінчення для продовження навчання вирушив до Гейдельберзького університету – найстарішого наукового центру Німеччини.
У цей період офтальмологія якраз бурхливо розвивалася в Європі. Леонард Леопольдович відзначав згодом: «Не захопитися офтальмологією там, де я навчався, було неможливо». Побував він і у Франції, Австрії, Італії. Це була справжня «жива» наука: практикуючись в лабораторіях знаменитих європейських вчених, Л. Гіршман аналізував складні теоретичні проблеми офтальмології і шукав їх вирішення.
Після 5 років перебування за кордоном Леонард Гіршман повертається до Харкова, якому присвятив усе своє життя. Через деякий час Гіршмана вже називають «найкращим окулістом» країни. «Коли я почав свою практичну діяльність, я виявився першим – і багато років єдиним – фахівцем в обширній області всього південного сходу Російської імперії. Не важко було стати відомим там, де я виявився єдиним», – скромно зазначав потім сам лікар.
На початку ХХ ст. Харкову була вкрай необхідна лікарня для лікування очних хвороб. Очні хвороби були дуже поширені. Микола Сумцов писав: «Харків в один літній день дає більше пилу, ніж буває її в величезному Парижі протягом року, і до того ж шкідливого, з домішкою кам’яного вугілля, що завдає важкі очні захворювання».
Харківська очна лікарня імені Л. Гіршмана (рідкісний випадок, коли ім’я було присвоєно ще за життя вченого) була відкрита в 1908, а в 1912 відкрилося нове велике приміщення лікарні. У ньому Леонард Леопольдович пропрацював все життя. До знаменитого лікаря їхали не тільки з усіх куточків Російської імперії, а й з Італії, Індії, Персії. За своє життя харківський окуліст особисто прийняв близько мільйона людей.
Девізом Леонарда Гіршмана була латинська фраза “Premium humanitas, alterum scientia” (“Перш за все – людяність, потім – наука”). «Немає останньої години роботи, є останній хворий» – ця цитата лікаря стала крилатою. Після ранкових лекцій і занять зі студентами, він проводив амбулаторний прийом, обхід стаціонарних хворих, операції. Якщо не встигав прийняти людей в лікарні – продовжував прийом у себе вдома. Чи не рідкісними були дні, коли такий прийом в домашніх стінах тривав і до першої години ночі. Він не брав грошей з тих, хто не міг оплатити лікування, більш того – сам допомагав їм матеріально.
Активний організатор Харківського медичного товариства, Л. Гіршман організував також відділення піклування про сліпих, а в 1887 - училище для сліпих. Там їх учили і різним ремеслам: шити одяг і взуття, плести кошики, а також – налагоджувати музичні інструменти і робити масаж. Сьогодні – це харківська школа-інтернат ім. В. Короленка.
Помер Леонард Гіршман 21 січня 1921 р. у Харкові.
Ім’я Л. Гіршмана в Харкові носить не тільки лікарня, а й НДІ очних хвороб, спеціалізована бібліотека для сліпих і слабозорих і центральна вулиця, яка з’єднує Сумську і Пушкінську. А на території 14-ї офтальмологічної міської клініки стоїть бронзовий пам’ятник. На гранітному постаменті – фігури Леонарда Гіршмана і маленької дівчинки, яка прозріла, завдяки операції доктора. Ця дівчинка з натхненним поглядом – немов збірний образ, всіх тих, кому Л. Гіршман допоміг побачити цей світ.
Самуїл Йосипович Шатуновський народився 25 березня 1859 в с. Велика Знам’янка (нині Запорізька область).
У 1877 закінчив повний курс Херсонського реального училища, а в 1878 — додатковий (8-й) клас (у Ростові). Не маючи гімназійної освіти, він був позбавлений можливості, за тодішніми правилами, вступити до університету.
Вступає до Петербурзького технологічного інституту, згодом переходить до Інституту інженерів шляхів сполучення. Але техніка мало цікавила юнака. Покинувши технічну освіту, записується як вільний слухач до Петербурзького університету, де читали лекції видатні математики П. Чебишов та його учні: О. Коркін, Є. Золотарьов, Ю. Сохоцький. Через брак коштів не зміг оформити своє офіційне становище в університеті.
1884—1885 р. виїздить до Швейцарії, де слухає лекції відомого алгебриста В. Вебера.
Але знову ж таки за браком коштів мусить вернутися до Росії. Проводить приватні уроки в Катеринославській та Бесарабській губерніях, перебуваючи далеко від бібліотек та наукових центрів. Незважаючи на це, він тоді ж пише свої перші наукові роботи. З 1892 починає співпрацювати з журналом «Вестник опытной физики и элементарной математики» (ВОФЕМ). Зокрема публікує цікаві статті з елементарної математики «Про вимірювання прямолінійних відрізків і побудову їх за допомогою циркуля та лінійки» та «Методи побудови задач прямолінійної тригонометрії». На перші наукові робити Шатуновського звернули уваги одеські математики, які запросили його до Одеси, куди він переїздить 1893.
З 1895 виступає з повідомленнями з питань обґрунтування математики на засіданнях математичного відділення Новоросійського товариства природознавців, стає його членом 1897, а згодом секретарем (1898—1914).
С. Ярошенко, І. Слешинський, І. Тимченко, В. Каган надавали велику підтримку С. Шатуновському, допомагали при влаштуванні на роботу. В 1905 вони виклопотали йому спеціальний дозвіл міністерства на складання магістерського іспиту, який Шатуновський в 1904 успішно склав і був зарахований приват-доцентом (1905—1920) кафедри чистої математики Одеського (Новоросійського) університету, де читав лекції до його розформування, одночасно викладаючи також на Вищих жіночих курсах, в училищі Х. Гохмана, читає публічні лекції.
У 1917 він друкує докторську дисертацію на тему «Алгебра як учення про порівняння по функціональних модулях», де виклав теорію Ґалуа на нових засадах і 1919 захищає її.
З 1920 С. Шатуновський викладає в Інституті народної освіти, з 1921 — професор, з 1922 — завідувач кафедри алгебри.
1922—1925 — професор та завідувач кафедри математики Одеського політехнічного інституту, викладає там також на робфаці і в Хіміко-фармацевтичному інституті.
С. Шатуновський очолював секцію математичного аналізу та алгебри Одеської науково-дослідчої кафедри математики при Інституті народної освіти. Подарував математичному кабінету ІНО власну математичну бібліотеку.
С. Шатуновський ув одним із засновників і діяльних співробітників одеського видавництва «Матезис» (Mathesis) (1904—1925). Перекладав і редагував чимало видань для цього видавництва. За лекціями Шатуновського був створений підручник «Вступ до аналізу». (Матезис, 1923).
Основні наукові дослідження Шатуновського належать до алгебри, теорії чисел, математичного аналізу та проблем обґрунтування математики. Працював над узагальненням поняття границі. Був одним із перших основоположників конструктивних напрямів сучасної математики.
У 1897—1898 роках Шатуновський, незалежно від Гільберта та одночасно з ним, виклав власне аксіоматичне обґрунтування теорії площин, а також обґрунтування поняття об’єму багатогранника як деякого інваріанту без залучення теорії границь. Надалі інтерес до проблем обґрунтування математики став визначальним у творчості вченого.
Із статтею про С. Шатуновського можна ознайомитись за посиланням
http://www.mathnet.ru/links/a9bf13d57d9d50874ba61dbc2804fcfc/rm7108.pdf
З книгами видавництва «Матезис» можна ознайомитись за посиланням
http://www.mathesis.ru/books/2/yearasc/
Посилання на статті у ВОФЕМ:
http://www.vofem.ru/ru/authors/901/
26 26.03.2019
27 27.03.2019
28 28.03.2019
29 29.03.2019
30 30.03.2019
Close
Борис ГЕРАСИМОВИЧ (1889-1937), український астроном, фахівець із фізики Сонця і зоряної астрономії
Народився Борис Петрович Герасимович 31 березня 1889 в Кременчуці. Після навчання у Полтавській гімназії (1899-1906) стає студентом фізико-математичного факультету Харківського університету (1910-1914). У 1916 проходив стажування в Пулковській обсерваторії. У 1917-1922 – приват-доцент Харківського університету, у 1922-1931 – професор астрономії, старший астроном обсерваторії Харківського університету.
У 1926-1929 мав наукове відрядження в Гарвардську обсерваторію (США), де працював з американськими астрономами О. Струве, Д. Мензелом і П. Меррілом. З 1931 працював у Пулковській обсерваторії завідуючим астрофізичним відділом, а з 1933 – її директор.
Галузь наукових інтересів Б. Герасимовича — астрофізика. Один з перших і видатних астрофізиків-теоретиків, а також фахівців в зоряній астрономії. Вивчав природу планетарних туманностей, застосував оригінальний метод оцінки міжзоряного поглинання з допомогою цефеїд, розробив теорію іонізації в зоряних атмосферах і в міжзоряному газі. Уперше розглянув важливі питання астрофізики космічних променів. У 1927 спільно з В.Лейтеном визначив відстань Сонця від Галактичної площини, у 1928 спільно з Д.Мензелом виконав піонерську роботу, присвячену джерелам зоряної енергії. Також приділяв багато уваги вивченню Сонця, брав участь у декількох експедиціях для спостереження сонячних затемнень.
Широкою популярністю користувалася монографія Б.Герасимовича «Фізика Сонця», видана у 1933 українською і у 1935 російською мовами.
Автор понад 170 робіт. Його наукова діяльність була відзначена преміями в СРСР (1924, 1926, 1936), США (1928), Франції (1934). О. Струве згодом про нього писав: «Через те, що більшість проблем, які він вивчав, були в його час новими, багато з його результатів були потім перевершені іншими, але його праці стимулювали дослідження і часто були вихідними точками для наступних дослідників».
Був членом Німецького, Французького і Американського астрономічних товариств, Королівського астрономічного товариства в Лондоні, Американської асоціації спостерігачів змінних зірок і Американського географічного товариства.
За звинуваченням у організації контрреволюційної групи пулковських астрономів арештований 28 червня 1937 і 30 листопада того ж року розстріляний.
