19 березня 2026 р. у домі Тобілевичів – літературно-меморіальному І.К.Карпенка-Карого міста Кропивницького – відбулась презентація видання «Публікації Софії Русової у журналі «Вільна українська школа» (1917-1920)», яке підготовлено науковими співробітниками Педагогічного музею України і видано до 170-річчя від дня народження видатної української педагогині, літературознавиці та громадської діячки.
Розповіла про книгу провідна наукова співробітниця Педагогічного музею України Лариса Гайда; водночас вона продемонструвала сторінки вебсайту Педагогічного музею України, що пов`язані із розповіддю про заходи з популяризації спадщини Софії Русової і увічненню її пам`яті, а на завершення передала до фондів літературного музею презентоване видання як дарунок – жест, що засвідчив налагодження міжінституційної співпраці, спрямованої на збереження та популяризацію української культурної й освітньої спадщини.
Світлана Колесник, т.в.о. директора літературно-меморіального музею Івана Карпенка-Карого, у своєму виступі звернулася до мемуарної спадщини Софії Русової, процитувавши її спогади про коротке перебування в Єлисаветграді, зокрема у гостинному домі родини Тобілевичі, що дало змогу присутнім відчути атмосферу особистих контактів і культурного середовища, в якому формувалися зв’язки між діячами українського театру й освіти кінця ХІХ – початку ХХ століття
 |
 |
Софія Русова приїхала в Єлисаветград з двома дітьми до чоловіка Олександра Русова (1847–1915), українського статистика, етнографа, фольклориста і громадського діяча, одного із засновників української земської статистики, який тоді займався статистичним описом Єлисаветградського повіту.
У своїх мемуарах С. Русова писала: «…Оселилися ми в хаті старого Тобілевича, батька славетних артистів. Хата стояла на кінці міста за цвинтарем в густому повному всяких овочів саду. Дід жив зі старшим сином Іваном і його дітьми – дівчинкою Галочкою та двома хлопцями. Іван Тобілевич служив секретарем у місцевій поліції, але не мав нічого спільного з тим звичайним типом поліцейського урядовця, до якого ми звикли. Веселої вдачі, цікавився всякими культурними справами, любив музику. З захопленням говорив про театр та про своїх братів-артистів. Його хата була осередком культурного життя міста. Ми відразу якось сприятелювалися з цим талановитим високо натхненним «секретарем Єлисаветської поліції». Жінка його на той час десь лікувалась від туберкульозу. Дід Тобілевич полюбив дуже мою Любу, а я їхню Галю. Й усім дітям було дуже добре в цьому затишному куточку, трохи віддаленому від міста. Тут ми познайомились з одною дуже цікавою особою: євреєм Гордіним, відомим на Херсонщині пропагатором нової віри – сполучення християнства з іудейством. Мене вразила його енергія і послідовність життя з словом і думками, його гарна постать, шляхетне обличчя з блискучими натхненними очима. Скоро він запросив мене взяти участь у концерті на користь його гуртка.
Я мала грати на фортеп`яні і акомпанувати моєму чоловікові. Великі плакати з моїм прізвищем скоро були розклеєні всюди у місті, вже ми зробили одну репетицію, але в самому концерті не довелось нам взяти участь. За день нього перед обідом прибігає додому дуже схвильований пан Іван. «Ой лихо, – каже моєму чоловікові, – Софію Федорівну поліція шукає, а коли я сказав, що ви у мене живете, на мене накинулись, як це я не дав знати ані в поліцію, ані до Жандармського Управління, що така політична «піднадзорна» живе в Єлисаветі.
От бачите, – каже Олександр Олександрович, – хіба ж я вам не казав, що моя жінка піднадзорна. І треба про її перебування в місті повідомляти начальство, а Ви тоді ще сміялись та казали: «Я сам начальство! Авжеж начальство, я ж секретар поліції, коли я знаю, хто в мене живе, то чого ж більше, адже ж не втече від мене Софія Федорівна. Зараз після цієї розмови прийшов околоточний і дав мені прочитати наказ жандармського полковника, який вимагав, щоб я за 24 години виїхала з Єлисавету, бо «це місто на стані особливої охорони. І в ньому не можуть жити політичні, що знаходяться під гласним поліційним доглядом». Ніякі прохання продовжити мені термін виїзду, бо я ж з дітьми не можу так скоро зібратись, не мали жодного успіху. На другий день я мала все-таки виїхати… найближче місто, ще не взяте в цю залізну сіть, був Катеринослав… Засумували ми з Олександром Олександровичем: це вигнання пророкувало нам довгу розлуку, бо він мав описувати Херсоншину, куди мені не було доступу… А як же діти? Їм так було добре у діда Карпа! Чоловік умовив мене таки спочатку їхати самій, без діток, найняти там помешкання, а тоді вже він привезе до мене моїх любих сина й дочку..».
З біографії Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) знаємо, що цей випадок призвів до звільнення його зі служби і у подальшому – до заслання у Новочеркаськ.
Літературознавець, доктор філологічних наук, професор Сергій Михида зазначив: «Софія Русова за свої проукраїнські переконання переслідувалася царською владою та більшовиками, до кінця життя залишалася відданою українській культурі та науці».
На презентацію видання завітали, музейники, краєзнавці, екскурсоводи, бібліотекари та мешканці міста.
Джерела:
- Літературно-меморіальний музей І.К.Карпенка-Карого: https://www.facebook.com/museumtobilevicha/posts/pfbid0x6ZxFQxq9xno8poKJzCbfgjcrG9bHoUJBcMvVKe23DzhyfBbr56wsig5MCsXAfsxl?locale=uk_UA
- Приїхала Софія – Івана вислали з України: http://chas-time.com.ua/liudyna/prijikhala-sofiya-ivana-vislali-z-ukrajini.html
- Русова Софія. Мемуари. Щоденник / Софія Русова; В. Сергійчук (упоряд.); М. Іщенко (ред.); Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Центр українознавства та ін. – К.: Поліграфкнига, 2004. 544 с.
