Сучасна географічна освіта, краєзнавство і туризм: точки дотику

Сучасна географічна освіта, краєзнавство і туризм сьогодні є нерозривно пов’язаними сферами, що разом формують глибоке розуміння рідного краю через практичний досвід та інноваційні методи навчання. Краєзнавчий принцип у навчанні географії дає змогу перейти від простої констатації фактів до конструктивного вивчення територій. Географічна освіта використовує туризм як інструмент для вивчення природи, населення та господарства певної місцевості. Через туристсько-краєзнавчу діяльність учні та студенти розвивають дослідницькі, аналітичні та картографічні вміння. Важливу роль у цьому відіграють гуртки, шкільні музеї та експедиції, які поєднують теоретичні знання з реальними мандрівками. Вивчення географії через долучення до краєзнавства і туризму виховує дбайливе ставлення до довкілля та сприяє збереженню культурної спадщини для майбутніх поколінь.

Ці та інші проблеми й перспективи розвитку сучасної географічної освіти, краєзнавства і туризму ми маємо намір обговорити з Євгенієм Копильцем – кандидатом педагогічних наук, асистентом кафедри географії, методики її навчання та туризму Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка.

Спершу давайте познайомимося. Розкажіть про себе. Нашим читачам буде цікаво дізнатись, як була обрана професія, які маєте захоплення та улюблені заняття.

Я народився та здобув середню освіту у місті Кобеляках на Полтавщині. Після закінчення історичного факультету Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка за спеціальністю всесвітня історія та географія (1997 р.) був прийнятий на посаду вчителя географії Кобеляцької спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату, де вів також туристсько-краєзнавчі гуртки. Цей період моєї біографії соковито описала Лариса Віналіївна Новицька у матеріалі «Краєзнавець з Полтавщини Євгеній Копилець», який побачив світ у рубриці «Наші кращі вчителі» другого номера журналу «Географія та основи економіки в школі» за 2007 р., за що я колезі щиро вдячний. Паралельно у 2005–2008 рр. навчався в аспірантурі ПДПУ імені В. Г. Короленка. З 2008 р. – керівник гуртків Полтавського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді.

У 2013 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Виховання екологічних ціннісних орієнтацій підлітків у процесі вивчення загальної географії» (науковий керівник – доктор педагогічних наук, професор Марина Вікторівна Гриньова).

У 2017 р. нагороджений нагрудним знаком «Відмінник освіти», у 2019 р. став переможцем Всеукраїнського конкурсу майстерності педагогічних працівників закладів позашкільної освіти «Джерело творчості» у номінації «Керівник гуртка туристсько-краєзнавчого профілю».

У 2021–2023 рр. працював заступником директора з навчально-виховної роботи Комунального закладу «Полтавський обласний центр національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді Полтавської обласної ради» та одночасно – асистентом кафедри географії, методики її навчання та туризму ПНПУ імені В. Г. Короленка. Зрештою, основна робота та сумісництво помінялися місцями.

Після переходу до університету продовжив працювати керівником гуртка, у 2025 р. переміг у Всеукраїнському конкурсі методичних моделей закладів загальної середньої та позашкільної освіти з національно-патріотичного виховання дітей та молоді «Виховати особистість» у номінації «Керівник / керівниця творчого учнівського об’єднання закладу позашкільної освіти».

У 2026 р. отримав кваліфікацію магістра з туризму і рекреації в Полтавському університеті економіки і торгівлі.

Враховуючи Ваш унікальний досвід – Ви знаєте проблеми школи, позашкільної та вищої освіти й маєте системне бачення багатьох питань у галузі природничих наук та освітніх практик, – ми хотіли б поговорити про актуальні питання розвитку сучасної географічної освіти та краєзнавчого туризму.

Розпочнімо з краєзнавчого компонента шкільного курсу географії. Курс «Рідний край» свого часу зник з освітнього простору. Чи вважаєте Ви це втратою для української школи?

«Рідний край» був пропедевтичним географічним курсом, тому як освітянину-географу мені його шкода, але, як на мене, це не критична втрата. Адже більшість тем «Рідного краю» зараз фігурує в курсах географії базової школи. Значно більше мене непокоїть офіційно проголошений Міністерством освіти і науки курс на ліквідацію окремого курсу географії у 6 класі. Про це недвозначно сказано у Концептуальних засадах природничої освітньої галузі, затверджених наказом МОН від 20 серпня 2025 р. № 1163: «годинами, що призначені на вивчення географії в 6 класі, доцільно посилити інтегрований курс природничої галузі, додавши до нього географічний складник і збільшивши саме практичну його складову».

Загальновизнано, що географічна наука має потужний інтегративний потенціал. Я сам організовував із вихованцями туристсько-краєзнавчих гуртків низку досліджень інтегрованого змісту і вважаю цей підхід вельми продуктивним. Але 6 клас – це загальна географія, тут ми закладаємо основу подальшої географічної освіти, і цим не можна легковажити. Вже маємо приклад, коли початковий курс географії розчинили в інтегрованому курсі «Довкілля» НУШ. У підсумку маємо один із підручників, де написано, що літосферні плити – це «величезні частини земної кори», які «повільно «ковзають» по верхньому шару планети в різних напрямках – горизонтальному або вертикальному», бо автори вирішили обійтися без поняття «астеносфера». У § 25 підручника читаємо, що «Мінерали й гірські породи, які люди використовують у своїй діяльності, називають корисними копалинами» – а визначення мінералів та гірських порід наведене аж у § 39… До того ж, автори хибно стверджують, що всі гірські породи, на відміну від однорідних тіл – мінералів, є складними утвореннями з декількох мінералів. Асиміляція шкільної географії інтегрованими курсами потребує ретельного методичного супроводу, і форсувати її небезпечно.

Без краєзнавства вивчати географію немислимо. Свого часу основоположник української національної географії Степан Рудницький слідом за Фрідріхом Ратцелем стверджував: «…Не можна бути філософом чи землезнавцем, не пізнавши ґрунтовно історії філософії чи пак землезнання. В інших науках знання історії цих наук є тільки корисне, в географії необхідне». А ознайомлення з історією накопичення та розвитку географічних знань переконливо засвідчує, що витоки географії – саме у краєзнавстві, причому практичному – у взаємодії з довкіллям! Це якнайкраще ілюструють археологічні дослідження. Скажімо, Іван Шовкопляс здійснив інформативну реконструкцію рівня географічних уявлень первісних людей із пізньопалеолітичної Мізинської стоянки на Чернігівщині. Варто згадати і Межиріч-карту на мамутовому бивні (до якої, до речі, чомусь охолов інтерес авторів шкільних підручників географії).

Саме тому важливо акцентувати, що до першорядно значущих джерел географічної інформації належать власні учнівські спостереження, дослідження. Добре, що можемо бачити такий підхід у сучасних підручниках (між іншим, у робочому зошиті «Рідний край (географія та краєзнавство)» цього не було: там джерела знань про рідний край розглянуто в бібліотечному контексті).

Частка природничих музеїв і колекцій у школах України сьогодні невелика, причому серед них переважають геологічні. Чому, на Вашу думку, географічні регіональні музеї недостатньо розвиваються, адже для вчителя, здавалося б, усе «під рукою»?

Давно розмірковую над цим питанням. У 1929 р. Степан Рудницький – тоді директор Українського науково-дослідного інституту географії та картографії, обґрунтовуючи необхідність організації при інституті першого в Україні музею географічного профілю, апелював, зокрема, до його значущості для географічної освіти мас: «Шкільна молодь, робітники й селяни, які відвідують багатий і гарно впорядкований географічний музей дістають відразу наочний і повний образ географічних предметів і явищ як цілої Землі так і детальний образ кожної, а найбільше рідної країни». Але географічного музею в Україні досьогодні так і не створено. А якщо немає такого музею загальнодержавного, муніципального чи відомчого рівня – чи варто очікувати, що їх багато буде у школах?

Ідею оптимальності облаштування у школах географічного музею краєзнавчого спрямування на початку 1950-х рр. просував Олександр Половінкін. Однак, вочевидь, тодішні школи не могли собі дозволити вивільнити окрему кімнату під географічний музей, та це завдання й не було для них пріоритетним. Варіант, коли кабінет географії поєднує в собі класну кімнату, власне кабінет і музей, також не був оптимальним, адже в перенасиченій наочністю кімнаті увага учнів розсіювалася.

Сучасні вітчизняні географи-методисти вбачають перспективи шкільної музейної роботи географічного спрямування в оформленні відповідних тематичних експозицій краєзнавчих музеїв. Географічна експозиція мала б бути атрибутивною для краєзнавчого музею в закладі загальної середньої освіти, принаймні, методичні рекомендації акцентують на обов’язковості у структурі краєзнавчого музею розділу «Природа краю». Та на практиці цього часто не дотримуються.

Ця ситуація є парадоксальною, адже на початку ХХ століття у школах домінували саме природничі музеї! Ще 1925 р. Кость Дубняк писав: «…Аксіомно очевидно, що краєзнавство є наука географічна», трактував краєзнавство як географію місцевого краю і окреслював його зміст схемою «природа території як фундамент господарства; людина як сила, що використовує природу, впливає на неї, планує господарство відповідно до властивостей природи території; економіка території – виробничий ефект людського впливу на природу».

Можливо, справа в тому, що в географії ми відводимо надто мало місця людині? А саме інформація, пов’язана з людьми, суспільним життям є для людей найцікавішою, найзначущішою? Інший безумовно важливий аспект – те, що для створення географічної музейної експозиції замало пересічних, побутових знань. Щоб відтворити взаємозв’язки у природі, в тріаді «природа – населення – господарство», потрібно мати спеціальну підготовку, тоді як облаштовувати окремі музеї історичного профілю, хай дарують мені колеги, дещо простіше. Зрештою, проблематичним є і добір експонатів – адже у музеї мають демонструватися насамперед не фотографії, макети, муляжі, а реальні об’єкти, географам складніше і з цим.

Останнім часом методисти приділяють дещо більшу увагу потенціалу наявних комплексних та спеціалізованих природничих музеїв у навчанні географії. Почастішали згадки про музеї як джерела географічної інформації у шкільних підручниках. Проте створення географічних музеїв у закладах загальної середньої освіти лишається актуальною педагогічною проблемою.

Заклади позашкільної освіти – як профільні, так і багатопрофільні –опираються на навчальні програми наук про Землю. Чи загрожує їм переплетіння змісту і розмивання суто географічних тем?

У позашкільній освіті туристсько-краєзнавчого напряму традиційно, ще з 1982 р., використовують навчальні програми «Географічне краєзнавство».

Зрозуміло, що з часом вони змінювалися. Хоча жодну з цих програм не можу назвати ідеальною (а я є співавтором двох останніх поколінь грифованих навчальних програм «Географічне краєзнавство»), але вони принаймні забезпечували стабільну діяльність гуртків відповідного спрямування.

Крім цих програм «широкого охоплення», педагоги-позашкільники мають змогу використовувати як основу роботи з вихованцями і власні навчальні програми, розроблені під місцеву специфіку чи вужчої тематики. Мені й самому цікаво було експериментувати: на регіональному рівні затверджено низку моїх програм – «Геоекологічне краєзнавство», «Кроки до сталого розвитку» (цю ми розробили спільно з фундаторкою лабораторії екологічного виховання Інституту проблем виховання НАПН України Наталією Афанасіївною Пустовіт на основі навчально-методичного комплексу «Зелений пакет»), «Екологічне краєзнавство (Знавці екологічного календаря)». Певний час я працював із гуртком за програмою «Міські природознавці», за розробку якої у 2016 р. був визнаний переможцем Всеукраїнського конкурсу «Сталий розвиток – наш вибір», що проводився у рамках міжнародного проєкту Програми розвитку ООН та Глобального екологічного фонду. У всіх наведених прикладах географія не загубилася серед «суміжників». Люблю цитувати американського географа Гілберта Уайта: «Одне зі звичних і зазвичай шкідливих для наукового пошуку запитань – «А це географія?». Мені б хотілося замінити його на інші: «А це важливо?» та «А ви компетентні в цій галузі?». Такі самі питання, які пропонують для дослідження, можна і має бути поставлено перед навчанням».

З навчальними програмами географічного змісту, розробленими для дослідницько-експериментального напряму позашкільної освіти, особливих проблем теж ніби немає. Їх досить багато, вони вужчої тематики і дають можливість організувати спеціалізовану підготовку учнівської молоді, яка цікавиться географічною наукою.

Серйознішою проблемою є постійне скорочення кількості туристсько-краєзнавчих гуртків та вихованців у них. За інформацією Українського державного центру національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді, у 2016 р. в державі було 638 гуртків географічного краєзнавства, які відвідувало 10625 вихованців. У 2024 р. лишилося всього 183 гуртки і 2865 вихованців. Та й сам УДЦНПВКТУМ із минулого року припинив існування як окремий заклад позашкільної освіти.

Як у закладах вищої освіти при підготовці сучасних фахівців поєднують теми географії України, краєзнавства і туризму? Чи присутня ця тематика в обов’язкових курсах та за курсах за вибором?

Не беруся говорити про всі заклади вищої освіти України, а в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка наша кафедра географії, методики її навчання та туризму включає освітні компоненти, пов’язані з краєзнавством і туризмом, до всіх освітніх програм – як «Середня освіта (Географія)», так і «Туризм та рекреація». Майбутні педагоги-географи вивчають «Шкільне географічне краєзнавство», «Географію Полтавщини», майбутні фахівці з туризму та рекреації – «Туристичне краєзнавство та краєзнавчу діяльність», «Організацію транспортних послуг і туристичний супровід», «Активний туризм» тощо. Крім цього, ми пропонуємо студентам обох спеціальностей сертифікатну освітню програму «Організація позашкільної географічної освіти, туристсько-краєзнавчої діяльності та спеціалізованих видів туризму», яка забезпечує їм додаткову відповідну підготовку за рахунок вибіркових дисциплін. Серед них – «Дидактика позашкільної географічної освіти», «Організація і проведення масових туристсько-краєзнавчих заходів з учнівською молоддю», «Організація діяльності музеїв при закладах освіти» тощо.

Чи не здається Вам, що сучасні географи втрачають «дух мандрівництва»?

Знову утримаюся від узагальнень. Принаймні наша кафедра намагається прищепити своїм студентам цей дух. І майбутні педагоги-географи, і майбутні туристи мають низку польових практик, частину з яких вони проходять на Полтавщині, а частину – в інших регіонах України: на Львівщині, Івано-Франківщині, Закарпатті тощо.

Без цього не забезпечити оптимальну підготовку фахівців, адже вчитель географії не може розповідати лише те, що дізнався з книг чи медіа, – він повинен мати і постійно поповнювати власний багаж безпосередніх вражень. А туризму тим більше неможливо навчити в аудиторії.

У світі природні парки та музеї одні з найбільш відвідуваних дітьми. Українські музеї природничого профілю почали конкурувати за відвідувача, але все одно вони не у пріоритеті, особливо у вчителів, вихователів. Що не так?

Мабуть, у музеїв світу і України дещо різне бачення роботи з відвідувачами. Крім того, як у дорослих, так і в дітей накопичується певний досвід відвідування музеїв, і якщо він не в усьому позитивний, це не мотивує до наступних відвідин. Ми намагаємося ознайомити наших студентів із кращими прикладами діяльності національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, музеїв.

Із найсвіжіших спогадів – візит до Національного науково-природничого музею в Києві та кількаденні відвідини Карпатського національного природного парку влітку 2025 року, позааудиторні практичні заняття на екологічній стежці регіонального ландшафтного парку «Диканський» та в Диканському історико-краєзнавчому музеї імені Д. М. Гармаша (там чудовий відділ природи!) восени того ж року, цьогорічні ознайомлення з роботою Державного природознавчого музею НАН України у Львові та участь в урочистостях із нагоди 135-річчя з часу заснування Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

Також і на заняттях, і в позанавчальній роботі використовуємо ресурси університетської лабораторії загальної та регіональної геології імені В. І. Вернадського.

Як, на Вашу думку, Педагогічний музей України може долучитися до популяризації географічних знань? Які формати, проєкти чи ініціативи Ви могли б запропонувати? Нам особливо важливі Ваші ідеї та практичні пропозиції.

У розмові ми вже згадували переконання класиків географічної науки, що неможливо бути землезнавцем без ґрунтовного знання історії землезнання. У вітчизняній методиці навчання географії чимало прикладів, коли потенційно продуктивні ідеї з тих чи інших причин не отримували подальшого розвитку, але досі зберігають актуальність. Так, ми ще не осмислили методичний доробок Костя Володимировича Дубняка (1890-1948 рр.) – одного з яскравих представників географічного краєзнавства першої половини ХХ століття, автора шкільних навчальних програм і підручників. Монографія та статті Сергія Шевчука, публікації Леоніда Булави більшою мірою стосуються білих плям його життєпису та значення цієї постаті для географічної науки, а дисертація Світлани Омельченко зосереджена насамперед на висвітленні наукового доробку Дубняка в географії, географічному краєзнавстві та бібліографії.

Або інший приклад: у 1930 р. вийшли друком посібники Леоніда Юстиновича Чижуна «Військові елементи в комплексних темах географії трудових шкіл» та «Методика вкраплювання військових елементів у комплексні теми природознавства трудових шкіл». Якою мірою ці праці актуальні сьогодні? Можливо, і зараз доречно вносити зміни до змісту та методики навчання, зокрема, географії з огляду на реалії сучасного російсько-українського воєнного протистояння?

Зрештою, хто, як не музейні працівники, краще донесе керівникам природничих музеїв закладів освіти, які всуціль є аматорами,  учасні тенденції розвитку музейної справи?

Републікації фахових текстів, виважені наукові аналіз та коментар педагогічних джерел, конференції з обміну досвідом освітянської музейної справи, майстер-класи з освітньо зорієнтованої музейної педагогіки – гадаю, у всьому цьому фахівцям Педагогічного музею не буде рівних.

Розмову вела Лариса Гайда,

провідна наукова співробітниця Педагогічного музею України