29 29.11.2021
Close
140 років від дня народження Роже Кузіне (Roger Cousinet; 1881–1973), французького педагога
Роже Кузіне народився 30 листопада 1881 в містечку Аркей. Закінчив Вищу нормальну школу у Парижі. З 1905 по 1910 рік учителював. Ці роки, проведені серед дітей, були дуже повчальними для Кузіне, адже він систематично спостерігав за учнями як у класі, так і на ігровому майданчику. Саме в цей період він почав писати докторську дисертацію на тему «Соціальне життя дітей» під керівництвом Еміля Дюркгейма. В цей час він також працював разом з Альфредом Біне, який розробляв свій тест на інтелект і теорію експериментального навчання. Незабаром Кузіне став редактором освітнього журналу під назвою «L’éducateur moderne», що дало йому можливість зустрічатися з Жаном Овідом Декролі, Едуардом Клапаредом, Адольфом Фер’єром і публікувати їхні праці, а також писати про творчість Марії Монтессорі та публікувати французькою мовою реферати робіт Джона Дьюї та Стенлі Холла.
У 1909 Кузіне отримав свідоцтво, яке давало право проводити перевірки у початкових школах. У 1910–1941 – інспектор близько 100 початкових шкіл, з 1941 – професор кафедри педагогічної психології, з 1945 по 1958 – завідувач кафедри педагогіки в Сорбонні. Засновник і головний редактор журналів «Нове виховання» (1920-1939) та «Виховання і розвиток» (з 1964).
Р. Кузіне – теоретик нового виховання. Він вважав, що процес навчання не можна розглядати лише як вплив вчителя на своїх учнів, бо такий вплив є ілюзорним. Навчання – це різновид діяльності, за допомогою якої дитина працює над своїм розвитком у сприятливому середовищі та за допомогою педагога, який виступає лише в ролі консультанта.
В історії освіти Кузіне відомий переважно як творець методу так званої вільної групової роботи, коли учні 8–9-річного віку за бажанням об'єднуються в групи по 5–6 осіб. Кожна група обирає собі види робіт з переліку тем і завдань, а вчитель лише спостерігає за роботою групи, консультує та перевіряє результати роботи. Серед видів діяльності, які можуть вибирати діти, Кузіне пропонував написання творів на вільну тему. Протягом 8 років він випускав альманах дитячих творів. Його учні вивчали не історію політики та воєн, а історію предметів, одягу, транспорту, житла.
Метод вільної групової роботи пройшов перевірку у 1920–1942 рр. у 40 різних класах міських та сільських державних шкіл Франції. Р. Кузіне підкреслював, що його метод заохочує прагнення, змушує кожного учня усвідомлювати свою духовну активність, а також те, що він хоче знати, не просто слухати промови вчителя, а звертати всю свою увагу на те, що говорить вчитель та інші члени його групи. Метод Р. Кузіне дозволяє дітям вчитися у справжньому сенсі цього слова, а також навчає співпрацювати. Учні опановують вміння допомагати іншим людям і вдаватися до їх допомоги. Деякі елементи цього методу досі застосовують у французькій початковій школі.
Помер Роже Кузіне 5 квітня 1973 у Парижі.
Close
150 років від дня народження Генріха Шарельмана (Heinrich Scharrelmann; 1871–1940), німецького педагога-реформатора, одного із представників педагогіки особистості
Генріх Шарельман народився 1 грудня 1871 у Бремені. Після закінчення народної школи та вчительської семінарії він став народним учителем у своєму місті. Постійні конфлікти зі шкільним начальством, яке відкидало будь-які зміни, змусили його залишити вчительську службу та зайнятися приватними уроками. У 1910 він спробував повернутись до шкільної роботи, але знову змушений був відмовитися від неї. «Дві виразки, – писав Г. Шаррельман, –роз'їдають нашу школу, яка, на жаль, стала державною: бюрократизм і схематизм. Вчителя перетворено на чиновника... на одне з незліченних коліщаток державної машини».
Г. Шаррельман критикував традиційну школу з жорсткою регламентацією діяльності вчителя та учнів. Він заперечував планування навчального процесу та його методику й відстоював вільну творчість вчителя, засновану на його інтуїції, що випливає з конкретної ситуації. Щодо організації навчального процесу Шарельман виходив із двох способів: 1. Теми йдуть одна за одною із систематичною послідовністю. 2. Для навчання учнів учитель бере більш-менш випадковий епізод. Г. Шаррельман наполягав, що систематичне викладання має розпочинатися лише тоді, коли йому в широкому масштабі передувало епізодичне. Будь-яке початкове викладання, яке отримує дитина в дошкільному віці, підкреслював Шаррельман, є епізодичним. Все, що їй розповідають батьки, що вона чує і бачить на вулиці, – це епізодичне викладання.
Тільки в 1919 йому вдалося знову звернутися до викладацької діяльності, коли у Бремені було відкрито дослідно-показову школу Г. Шарельмана. У 1921 від неї відокремилася друга школа, а невдовзі була створена третя подібна експериментальна установа. Весь навчальний процес у школах Шарельмана був побудований з орієнтацією на перевірку його «теорії переживання». Вважаючи, що навчальний матеріал має освоюватися учнем через його особисті переживання, Шарельман, відбираючи його, орієнтувався насамперед інтереси самих дітей.
Педагогічна мета, яку ставив Шарельман, – розвиток дитячої активності – зумовлювала вибір методів навчаня, головним серед яких стала вільна бесіда. Прагнення викликати ефект «переживання» приводило до широкого використання різноманітних форм естетичного виховання: лекції часто замінювали художніми виставами, практикували інсценування під час читання.
Г. Шаррельман спеціально розробив техніку читання та розповідання на уроці. Для розвитку художнього виховання використовували також принцип наочного навчання. Велику увагу приділяли власне естетичному вихованню – музиці, танцям.
Помер Генріх Шарельман 8 серпня 1940 у Лейпцигу.
2 02.12.2021
3 03.12.2021
4 04.12.2021
Close
5 грудня виповнюється 90 років від дня народження українського письменника, прозаїка, перекладача, педагога – Григора Тютюнника (1931–1980).
Народився письменник 1931 року у селі Шилівці на Полтавщині у сім’ї столяра. В 1937 році його батька заарештували як «ворога народу» і відправили на заслання, з якого він вже не повернувся. Тільки 1958 року прийшло повідомлення, що за рік його було реабілітовано посмертно за браком складу злочину. Репресованими були і дід письменника та дядько.
Після ув’язнення батька Григора забирає на виховання батьків брат з дружиною на Донбас. У 1938 році Григір пішов до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий час був розформований, і його перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) тільки російською мовою.
1946 року після закінчення п'ятого класу пішов в Зіньківське ремісниче училище № 7, де одержав спеціальність слюсаря. 1951 року Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході. У 1957—1962 pоках майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературою, редагував журнал «Промінь». Значний вплив на формування літературних смаків Григора справив його старший брат по батькові – письменник Григорій Тютюнник. Саме він наполягав на тому, щоб Григор почав писати українською мовою, був читачем та критиком його перших творів.
Зацькований та доведений до розпачу, в ніч із 5 на 6 березня 1980 року Григір Тютюнник вчинив самогубство. У руці письменник стискав передсмертну записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть». Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33). Григір Тютюнник Лауреат премії імені Лесі Українки, а Державну премію імені Тараса Шевченка йому присудили вже посмертно, у березні 1989 року.
Його твори вирізнялися колоритним зображенням побуту сучасного села, рідкісним знанням мови та психології народу. Він є автором новели «Три зозулі з поклоном», збірок новел «Зав'язь» (1968), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжок для дітей «Ласочка» (1970), «Лісова сторожка» (1971), «Степова казка» (1973).
За творами письменника і про його життя знято низку фільмів. Зокрема про те, хто ж такий Григір Тютюнник зі спогадів його друзів-письменників можна дізнатися з фільму «Доля»: 1 частина - https://cutt.ly/8YgtX8g , 2 частина - https://cutt.ly/XYgt0Wv . Інтерв’ю з дружиною Григора Тютюнника - https://cutt.ly/GYgt52n . Про загадкову смерть Григора Тютюнника - https://cutt.ly/sYgyWtq .
Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році» 90 років з дня народження Григора Тютюнника відзначається на державному рівні.
Close
Своєю творчістю Микола Вороний обстоював думку про необхідність модернізації української літератури, орієнтації її на Європу. Крім поетичної і публіцистичної творчості, перекладацької діяльності, письменник відомий своєю участю в українському громадсько-політичному житті 1917–1921 років, зокрема він сприяв організації Української Центральної Ради.
Народився Микола Кіндратович Вороний 6 грудня 1871 на Катеринославщині. Навчався в Харківському, Ростовському реальних училищах, а згодом у Віденському та Львівському університетах.
М. Вороний був бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Шевченка, а також режисером українського театру товариства «Руська бесіда». Співпрацював з І. Франком у виданні газет «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». З 1897 по 1900 рік — актор трупи М. Кропивницького. У 1910 оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського і займався викладацькою діяльністю у театральній школі. У 1917 один із засновників і режисерів Українського національного театру. З 1920 жив у Варшаві, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка. З 1926 викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні.
Автор поеми «Євшан-зілля» (1917), поетичних збірок: «Ліричні поезії» (1911) та «В сяйві мрій» (1913), «За Україну!» (1921), альманаху «З-над хмар і долин» (1903), низки мистецтвознавчих і театрознавчих розвідок: «Театральне мистецтво й український театр» (1912), «Театр і драма» (1913), «Михайло Щепкін» (1913), «Режисер» (1925), «Драматична примадонна» (1924) та ін.
У 1930-х Ворний не вів ніякої політичної, а тим більше антидержавної діяльності, був уже людиною похилого віку. Однак і його не оминула хвиля репресій . 1934 М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна і засуджено на три роки таборів. Але над ним зглянулися і замінили заслання висилкою на той же термін. М. Вороний змушений був жити у Воронежі.
У 1937 році оселився у місті Новоукраїнка (Одеська область), працював коректором у районній газеті, але невдовзі його збуло звільнено і знову заарештовано «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації». Обвинувачення були вигадані. 7 червня 1938 був розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області.
Реабілітовано Миколу Вороного у листопаді 1957.
7 07.12.2021
8 08.12.2021
Close
Олександр Залужний — педагог, науковець, один з фундаторів вчення про дитячий колектив, яскравий представник науково-педагогічної еліти України 1920-х – 30-х рр. ХХ ст. Олександр Залужний був провідним педологом та рефлексологом того часу. Керував секцією колективознавства Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП). Наукові інтереси педагога були різнобічні: школознавчі питання, процес навчання, метод тестів, проблеми організації і діяльності дитячого колективу, питання діяльності зарубіжної школи. Результати його експериментальної роботи публікувалися в журналах “Радянська освіта”, “Шлях освіти”, часописі “Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології”. Щодо останнього, то саме Залужний був ініціатором створення та членом редколегії цього видання. “Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології” був єдиним на всю країну часописом з проблем експерементальної педагогіки.
Разом із В. Протопоповим та І. Соколянським О. Залужний заснував Харківську школу педології. Олександр Самійлович очолював наукові колективи з проблем вивчення соціальності дитини раннього та шкільного віку, дитячих угруповань і колективів. У 1926 р. виходить з друку його перша фундаментальна праця з питань теорії та практики колективу “Методи вивчення дитячого колективу (Вступ до педагогіки колективу)”, а згодом, ще одна монографія “Учення про коллектив. Методологія — дитколектив”. В останній праці вперше в українській педагогіці викладені методологічні засади вчення про колектив, що базувалися на колективній рефлексології та соціології як методології організації та діяльності колективу.
Був репресований у 1938 році. Посмертно реабілітований.
Детальніше про життя і наукову діяльність педагога за покликаннями: http://pmu.in.ua/virtual-exhibitions/juvilei_pedagogiv/130_rokiv_zalychnii/
Close
160 років від дня народження Карла Грооса (Karl Groos; 1861–1946), німецькогопсихолога
Народився Карл Гроос 10 грудня 1861 в м. Гейдельберг. З 1911 по 1929 працював на посаді професора філософії в університетах Базеля, Гісенна, Тюбінгема.
Як один з найвідоміших дослідників гри, вивчав особливості ігор дітей і класифікував ігри за їх педагогічним значенням: рухливі ігри, розумові, сенсорні, ігри, які розвивають волю (назвав їх іграми звичайних функцій). Вправи з метою вдосконалення інстинктів (сімейні ігри, ігри в полювання, весілля) назвав іграми спеціальних функцій.
К. Гроос розглядав гру як засіб розвитку психіки й зазначав, що у грі дитина, розважаючись, виконує певні вправи та досконало освоює власні можливості. Звертав увагу на біологічну доцільність гри як засіб тренування органів та функцій. Учений стверджував, що у дитинчат тварин і людських дітей через гру виробляються механізми адаптації, тренуються органи руху і чуття, розвивається спостережливість і увага.
Згідно з його теорією, гра є школою підготовки організму до життєвих випробувань, засобом пристосування. Найбільш відомий його вислів: «Ми граємо не тому, що ми діти, але саме дитинство нам дане для того, щоб ми грали».
К. Гроос детально розкрив чотири прихованих інстинкти, які проявляються через гру: прагнення до наближення, прагнення до замикання в собі, прагнення до самовияву і потяг до боротьби. Свою теорію гри як катарсис (душевне очищення) Гроос доповнив під впливом ідей З. Фройда. Світове визнання вченому принесли праці «Гра тварин» (1898), «Гра людини»(1901), «Психологія юності» (1912 р.), «Душевне життя дитини» (1916), перекладені багатьма мовами.
Праця «Душевне життя дитини» («Душевная жизнь ребенка») була видана в Києві у 1916 Фребелівським товариством, яке ставило за мету сприяння вихованню та захисту дітей. Вступну статтю до видання написав український психолог Василь Зеньковський.
Теорія дитячої гри К. Грооса стала популярною тому, що пов’язує гру з розвитком. У дорослому віці функція гри виконує іншу роль: як доповнення до реальності та як відпочинок.
Прихильником теорії К. Грооса була педагогиня Марія Монтессорі.
Помер Карл Гроос 27 березня 1946 в Тюбінгемі.
11 11.12.2021
12 12.12.2021
Close
100 років від дня народження Олександра Скрипченк а (1921 –2008), українського психолога, почесного члена НАПН України.
Олександр Васильович Скрипченко народився 13 грудня 1921 у м.Сміла Черкаської області. У 1939 закінчив Гайворонську середню школу (Кіровоградська область) і вступив. до Київського державного хіміко-технологічного інституту ім. А. Мікояна (нині Національний університет харчових технологій), але навчанню завадила війна. Після Другої світової війни, учасником якої він був, навчався заочно в м. Чита на фізико-математичному факультеті педагогічного інституту. Згодом закінчив з відзнакою педагогічний факультет Київського педагогічного інституту ім. О.М. Горького (нині Національний педагогічний університет ім. Драгоманова).
Працював у Науково-дослідному інституті психології Міністерства освіти УРСР (1950–1973), займаючи посади наукового співробітника, завідувача відділом та заступника директора інституту (нині Інститут психології НАПН України). Потім – на кафедрі психології КДПІ ім. О.М. Горького (1973–1990, професор, завідувач кафедри психології).
У 1956 захистив кандидатську дисертацію на тему «Особливості узагальнень в учнів І-ІІ класів», а у 1973 – докторську дисертацію «Розумовий розвиток молодших школярів».
Олександр Скрипченко – фахівець у галузі вікової та педагогічної психології. Був одним з перших учасників чотирирічного лонгітюдного комплексного дослідження сенсомоторики, пам’яті, мислення, мовлення, уяви та взаємозв’язку між ними у дітей. Він є засновником наукової школи «Психічний розвиток молодшого школяра» (підготував понад 50 аспірантів і докторантів). Автор підручників і посібників «Психологічний розвиток учнів», «Загальна психологія», «Розумовий розвиток молодшого школяра», «Історія психологічної думки в Україні», «Комплексне вивчення психології і педагогіки» та ін.
Разом із дружиною Надією Скрипченко (1931–1996) Олександр Васильович провів дослідження з проблеми навчання, виховання й розвитку дітей шестирічного віку. Започаткував разом з Н. Скрипченко експеримент у середній школі № 166 м. Києва з проблем навчання і розвитку учнів шестирічного віку. Пізніше до цього експерименту були залучені окремі науковці Інституту психології та Інституту педагогіки і він був поширений на початкові класи Івано-Франківської та Дніпропетровської області. В основу дослідження дітей шестирічного віку було взято ідею системного підходу.
Напередодні вісімдесятирічного ювілею (2001) Олександра Скрипченка обрано Почесним членом Національної академії педагогічних наук України.
Помер Олександр Скрипченко 13 травня 2008.
14 14.12.2021
15 15.12.2021
16 16.12.2021
17 17.12.2021
Close
#ПедагогічнийКалендар2021
18 грудня виповнюється 90 років від дня народження української літературознавиці – Михайлини Коцюбинської (1931-2011).
Народилася племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського у Вінниці, де її батько Хома створював музей Михайла Коцюбинського. Через декілька років родина переїхала до Чернігова, де батьки теж працювали над створенням Меморіального музею Коцюбинського. Назвали Михайлину на честь дядька і як вона казала згодом: «Я виростала з відчуттям всеприсутності Коцюбинського».
Становлення Михайлини Коцюбинської як філолога також відбувалося у чернігівському домі Коцюбинських. Цьому сприяли часті зустрічі з Павлом Тичиною та іншими письменниками, читання віршів. Під час війни сім’я була евакуйована до Уфи, в евакуацію батько Михайлини зумів перевезти експонати музею, відмовляючись на евакуацію у разі незгоди.
1949 року вступила на філологічний факультет Київського держуніверситету, у якому викладала у 1995-1997 роках, навчалася в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Під керівництвом академіка Білецького захистила дисертацію «Поетика Шевченка і український романтизм». З 1957 до 1968 працювала науковою співробітницею Інституту літератури.
Михайлина Коцюбинська була активною учасницею руху шістдесятників. Вона - учасниця протесту 4 вересня 1965 року під час перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» проти арештів української інтелігенції у кінотеатрі «Україна». За що влада їй жорстоко помстилася: її виключили з партії, заборонили публікуватися у пресі, у 1968 звільнили з Інституту. Перебивалась перекладами з польської, англійської, французької, пізніше –працювала редактором у видавництві «Вища школа» і майже на два десятиліття була вирвана з наукового і творчого життя.
Михайлина Коцюбинська брала активну участь у протестах проти арештів української інтелігенції. У 1972-му році впродовж кількох місяців її регулярно викликали на допити в КДБ, зокрема, у справі Василя Стуса. У неї проводили обшуки, вилучали з редакцій готові до друку статті, шантажували її погрозами відібрати дитину. Її допитували у справах Матусевича, Мариновича, Стуса.
Під час «перебудови» Михайлина Коцюбинській запропонували повернутися на роботу в Інститут літератури на посаду старшого наукового співробітника відділу рукописних фондів та текстології. У 1990 році вийшла друком написана ще в кінці 60-х монографія «Етюди про поетику Шевченка», Упорядкувала книжку поезій Василя Стуса «Дорога болю» (1990). Під її керівництвом у 1999 році видано шеститомне у дев’ятьох книгах наукове зібрання творів Василя Стуса. У 2001 році вийшла книжка «Зафіксоване і нетлінне: Роздуми про епістолярну творчість». Упорядкувала разом з Валентиною Чорновіл ІV том творів Вячеслава Чорновола «Листи». Вона є авторкою сотень публікацій у пресі про шістдесятників, про Шевченка, Стефаника, Тичину, численних передмов до книжок і рецензій, була постійною учасницею наукових конференцій та радо виступала з публічними лекціями у багатьох університетах України.
"Усе моє життя - з негараздами, сумнівами і болями, розчаруваннями і сподіваннями - все для мене освітлене оцією працею", - згадувала Михайлина Хомівна.
Померла Михайлина Коцюбинська у Києві 7 січня 2011 від ускладнень після грипу. Похована на Байковому цвинтарі.
Цікаве про Михайлину Коцюбинську у статтях: https://www.istpravda.com.ua/articles/4d2b283ba2ed7/ , https://www.istpravda.com.ua/reviews/2012/12/19/103946/ .
Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році» 90 років з дня народження Михайлини Коцюбинської відзначається на державному рівні.
19 19.12.2021
Close
180 років від дня народження Фердинанда Бюїссона (Ferdinand Buisson; 1841–1932), французького педагога-реформатора, лауреата Нобелівської премії миру (1927)
Фердинанд Бюїссон народився 20 грудня 1881 в Парижі. Навчався в коледжі Аржентан та ліцеї Сен-Етьєнна, але після смерті батька у 1857 був змушений кинути навчання й зайнятися репетиторством, щоб підтримати молодших братів та матір. Пізніше продовжив освіту в ліцеї Кондорсе, а потім вивчав філософію в Сорбонні. Хоча Бюїссон успішно склав державний іспит для вчителів, він відмовився присягнути імператору Наполеону III, якого вважав диктатором, і був позбавлений можливості працювати за фахом.
Переїхавши до Швейцарії, викладав філософію в Невшательській академії з 1866 по 1870. У 1867 Бюїссон взяв участь у першому Конгресі миру і свободи в Женеві та спільно з Фредеріком Пассі та Джузеппе Гарібальді створив Лігу миру та свободи.
Після зречення Наполеона III повернувся у 1870 до Парижа. Однією з перших його турбот стала організація притулку для сиріт. Того ж року його призначили інспектором початкової освіти в Парижі. Однак вимога Бюїссона покласти край пануванню католицької церкви у французьких школах не знайшла підтримки в Національній асамблеї, і він був змушений подати у відставку. У 1879 був призначений на посаду директора департаменту початкової освіти і впродовж 17-річного перебування на цій посаді сприяв прийняттю законів про безкоштовну обов'язкову єдину початкову освіту, створив 4-томний «Словник педагогіки та початкового навчання», видавав педагогічний журнал. У 1896 став професором педагогіки в Сорбонні.
Увагу Бюїссона до політики привернула знаменита справа капітана Альфреда Дрейфуса, єврея за походженням, який в 1894 був звинувачений у зраді на підставі лжесвідчення. Обурений хвилею антисемітизму та прагненням вищих офіцерів звалити на Дрейфуса провину за чужий злочин, Бюїссон у 1898 став засновником Ліги прав людини. Метою Ліги був не лише захист Дрейфуса, а й викриття несправедливості у будь-якій формі.
Ф. Бюїссон розділив Нобелівську премію миру 1927 р. з Людвігом Квідде, тодішнім головою Німецького товариства миру. Багаторічне служіння справі освіти зміцнило переконання Бюїссона у тому, що виховання має бути засобом зміни ставлення людей до війни та миру, що запорука довготривалого миру полягає саме в освіті. Пропагуючи свою ідею «мир через виховання», Бюїссон наголошував, що тоді як дипломати домагаються переговорів між урядами, педагоги мають можливість «вплинути не на керівників, а на самі народи». Невдовзі після нагородження Нобелівською премією він почав розвивати міжнародні контакти між професійними асоціаціями вчителів, а гроші, отримані від Нобелівського комітету, передав пацифістським організаціям.
Помер Фердинанд Бюїссон 16 лютого 1932 р.
Close
21 грудня виповнюється 160-років від дня народження Євгена Чикаленка – мецената і творця національної культури.
Євген Чикаленко (1861-1929) – видатний український громадський діяч, меценат, видавець і публіцист. Людина, для якої Україна була суттю власного існування, а ідея українського державотворення стала єдиною справою і філософією всього життя.
Євген Чикаленко народився в селі Перешори, на Одещині, походив з давнього козацького роду. Здобувши освіту, став успішним агрономом-новатором і досяг значних успіхів у веденні сільського господарства. Вперше на теренах України видав низку науково-популярних праць з сільськогосподарської культури. Нажиті статки Чикаленко повною мірою використовував як інструмент для національного відродження за відсутності незалежної української держави та перебування українського народу у складі сусідніх держав, зокрема у складі Російської імперії. Євген Чикаленко був меценатом різних починів в галузі культури та освіти: виділяв кошти на заснування українських газет, журналів, книгарень та видавництв; був фундатором наукових, освітніх та громадських організацій; підтримував молодих літераторів. Діяч говорив: «Україну слід любити не тільки до глибини душі, а й до глибини власної кишені». Відтак на кошти Чикаленка існували газети «Громадська думка» та «Селянин», часопис «Літературно-науковий вісник» та ін. Щоб підтримати першу і єдину на той час в тодішній імперії україномовну газету «Рада», Чикаленко щорічно покривав фінансовий дефіцит у розмірі 10 000-12 000 крб., передаючи в заставу власний будинок, продаючи землю. Саме газета «Рада», яку протягом восьми років за власний кошт видавав меценат, підготувала ґрунт для Української революції 1917-1921 років, будила та гуртувала українську інтелігенцію до національної боротьби. А сам Євген Чикаленко став одним з ініціаторів скликання Центральної Ради.
Діяч також щедро допомагав журналу «Київська старовина», сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані у виданні. Навіть посаг рано померлої дочки Євгенії (1000 крб.) благодійник передає в редакцію видання «Київська старовина» як премію за найкраще написану історію України.
Не залишив поза увагою меценат і заклик М. Грушевського зібрати кошти на будівництво у Львові Академічного дому для студентів-українців, виділивши на цю справу 25 000 крб. На кошти Чикаленка також функціонувало Наукове товариства імені Т. Шевченка у Львові, видавалися твори Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Івана Франка та інших літераторів. Сприяв добродійник і появі знакового для України видання - роману “Чорна рада” Пантелеймона Куліша, виданого у 1900 році. Саме завдяки матеріальній допомозі Євгена Харлампійовича побачили світ унікальний чотиритомний «Словник російсько-український» Михайла Уманця-Комарова та відомий чотиритомний «Словник української мови» Бориса Грінченка. Причому Чикаленко брав участь і в роботі над словником, про що згадує Б. Грінченко в «Передмові».
Одним словом, Євген Чикаленко був великим і щедрим меценатом, надсилав фінансову допомогу туди, де вона найбільше ставала в нагоді.
Однак, варто зазначити, що Євген Чикаленко долучався до розвитку української освіти не лише коштами, а й власним інтелектом. Багато думок, висловлених діячем у його працях, стосувалися розвитку української школи, бо саме школу Євген Харлампійович вважав «найдужчим чинником» у розвитку національного життя. Активно обстоював Чикаленко необхідність навчання рідною мовою, оскільки вважав це основою формування держави, нації. Так, у його «Розмові про мову» читаємо: «Перечитайте минуле життя всіх народів, то побачите, що тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, виводить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя».
Цікавим є той факт, що Євген Чикаленко на запрошення Миколи Лисенка брав участь у роботі гуртка «Хрестоматія», який виник у 1880-х роках серед студентів Київського університету з метою створення підручників для української школи. Очолювали гурток історик Яків Шульгин та педагог Тимофій Лубенець. Чикаленко писав у «Спогадах»: «На прощання Лисенко запропонував нам вступити до «хрестоматійного гуртка», що збирається у нього, пояснивши нам, що педагог Хуторний-Лубенець, випустивши граматку, першу читанку для дітей, організував з студентами два гуртки, що складають матеріал для дальших читанок-хрестоматій.... я охоче згодився, подякувавши йому ... Я охоче ходив до Лисенка на зібрання «хрестоматійного гуртка» і переклав з Брема для читанки кілька коротких оповідань про звірів та птахів».
Цікаво, що науково-популярні праці Є. Чикаленка на сільськогосподарську тематику, точніше уривки з них, вміщувалися в читанках 1920-х років, коли в Україні діяла комплексна система навчання і навчальні програми (теми-комплекси) будувалися за принципом синтетичного узагальнення всього навчального матеріалу за схемою: природа – праця – суспільство. Скажімо, у читанці «Новим шляхом: Книжка для другого року навчання в сільській трудовій школі» (1929) у темі «Весна та праця навесні» знаходимо допис «Чорний пар», побудований у формі розмови двох сусідів про оранку навесні. До речі, це була чи не остання згадка імені Чикаленка в радянський час.
Багатогранна громадська та благодійна діяльність Євгена Чикаленка і та самовідданість, з якою він пропагував українське слово, українську історію та культуру, є свідченням благородства, величі духу й патріотизму цієї постаті. Його життєвий подвиг замовчувався у радянські часи. Однак, попри все, ім’я Євгена Чикаленка назавжди увійшло в історію України як ім’я подвижника української культури, великого мецената, громадського діяча, що лишив помітний слід в історії українського державотворення.
У фондах Педагогічного музею України зберігаються примірники видань, які побачили світ завдяки фінансовій підтримці Євгена Чикаленка. Це: «Київська старовина», «Літературно-науковий вісник», чотиритомний «Словник української мови» Бориса Грінченка та твори Євгена Чикаленка, включені до читанок. Також у фондах музею зберігаються праці дослідників життєвої і творчої спадщини Євгена Чикаленка. Знаменно, що його постать – серед інших видатних діячів української освіти представлена в посібнику «Українська педагогіка в персоналіях» (2005).
22 22.12.2021
23 23.12.2021
24 24.12.2021
25 25.12.2021
26 26.12.2021
27 27.12.2021
28 28.12.2021
29 29.12.2021
30 30.12.2021
31 31.12.2021
1 01.01.2022
2 02.01.2022
